КНЯЗЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Життя цього князя було коротким, як посвист стріли, а діяння розвіялися у часі і просторі, наче мара: ніби й існував такий правитель, але насправді його нібито й не існувало. Нічого, крім літописного відлуння імені.
Так вже склалося в Русі-Україні, що, починаючи від Мала, древлянські князі неминуче виявлялися в опозиції до Великих князів київських, або й ворогували з ними, і здебільшого, гинули в цій боротьбі. Не став винятком і князь Святослав Древлянський.
Святослав був сином Володимира Великого, народженим дружиною-чешкою. Розподіляючи поміж синами своїми землі, Володимир Великий наділив його Землею Древлянською. З заходу кордони цього князівства підступали мало не до стін Києва, тому природно, що володіння Древлянщиною, мирне співіснування з нею – завжди залишалися стратегічним завданням Великого князя. Святослав Володимирович теж міг претендувати на великокняжий стіл, але, сидячи в своєму древлянсько-поліському Овручі, стривожено спостерігав за тим, як, намагаючись утвердитися на київському столі, Святополк убив спочатку одного його брата – Бориса, далі Гліба… Кому наступному випаде цей братовбивчий жереб?
Втім, що він міг вдіяти? Збройно протистояти Святополкові? Воно, звичайно, варто було б, але ж для цього треба зібрати військо, набрати найманців. А щоб їх зібрати і набрати, потрібні час і кошти. Яких не було. Крім того, слід обов’язково провести переговори з іншим братом своїм, Ярославом, князем могутньої Землі Новгородської.
У союзі з Ярославом він, князь Древлянський, справді міг би реально протистояти Святополку Окаянному. Але він обрав інший шлях: подався, як переконує літописець, до далекої Угорщини. Що його погнало туди? Всеохоплюючий страх за своє життя: «Якщо Святополк так жорстоко розправився і з Борисом і з Глібом, то що його зупинить перед розправою зі мною?»
Якби Святослав був людиною сильної волі, він, безперечно підготував би свої міста до оборони і, як уже мовилося, послав гінців до князя Ярослава. Він же кинув своє князівство напризволяще, а сам, із невеличкою охороною, подався до Угорщини.
«Ще Святополк не наситився кров’ю братів, – змальовує цю ситуацію Микола Карамзін, посилаючись на літописи. – Древлянський князь Святослав, передбачаючи його намір заволодіти всією Росією, і не маючи сили для опору йому, хотів піти в Угорщину: проте слуги Святополкові наздогнали його поблизу гір Карпатських і позбавили життя».
Так само лаконічно, без спроби проаналізувати ситуацію та розкрити душевний стан Святослава, сповіщає про його вбивство й інший російський історик – Сергій Соловйов:
«Цей Святополк Окаянний убив і третього брата, Святослава, послав наздогнати його, коли той утікав до Угорщини».
Таке ж повідомлення знаходимо і в Миколи Аркаса: «Третій брат, Святослав, що сидів у древлян, прочувши про те, що Святополк убив двох братів, злякався, щоб і його не спіткала така сама несподівана смерть. І втік до угрів, але біля карпатських гір його нагнали наймити Святополка і вбили».
Тобто, як бачимо, всі посилаються на одне, спільне джерело, і всі обмежуються лише констатацією фактів: Святослав злякався і втік. Наздогнали і вбили. Але давайте все ж таки спробуємо провести невеличке розслідування. Чому Святослав утікав саме до угорців? Бориса Святополк убив на річці Альті, що на південний схід від Києва. Гліба – в Смоленську. Отож Святослав міг побоюватися, що до Ярославових володінь шлях йому перекрито. До того ж, він не знав, як поведеться Ярослав: раптом уб’є його, як можливого претендента на великокняжий трон, про який і сам мріє? Або видасть Святополкові, на його вимогу. До Польщі він теж не міг податися, бо ж польський князь Болеслав Хоробрий був тестем Святополка. Все це так. А що його чекало в Угорщині? На що міг розраховувати, потрапивши до цієї далекої країни?
Ну, можливо, він утікав не до, власне, Угорщини, а до Чехії, на батьківщину своєї матері, чешки Малфріди (яка була й матір’ю іншого сина Володимира І – Станіслава). Мовиться ж бо в «Повісті врем’яних літ»: «У рік 6488 (980). Був же Володимир переможений похіттю до жінок. …Від грекині він родив Святополка, від чехині, Малфріди – Святослава і Станіслава».
Тобто там, у Чехії, він, напевне, міг розраховувати – і добре знав про це, – якщо не на збройну підтримку, то принаймні на надійний притулок у заможних родичів матері. Стежачи за логікою цих міркувань, Б. Рибаков теж двома рядками виклав своє припущення, що «Святослав утік з Київської Русі в Чехію, землю своєї матері, але вбивці Святополка наздогнали його в Карпатах і вбили».
А вже через князя чеського Святослав міг вийти і на правителя Угорщини. Хвилинку, а чому саме Угорщини, якщо припускаємо, що втікав до Чехії? Звернімося до історії Угорщини. правителем цієї, досить могутньої як на той час, країни був Іштван І (997-1038) з давньої династії Арпадів. Він володів не лише власне угорськими землями, але й Словаччиною, Трансільванією та Закарпаттям. Тобто, налагодивши зв’язок із цим правителем, Святослав цілком міг би розраховувати на його збройну підтримку та підтримку слов’янських племен Закарпаття і Галичини.
Між іншим, у самій Чехії в цей час відбувалося інтенсивне формування держави та чеської нації. Ядром цієї країни стало Празьке князівство, в якому правила династія Пшемисловичів. В Х-ХІІ століттях князі цієї династії були васалами Священної Римської імперії. Тобто можемо припустити, що і в самій Чехії князеві Святославу було з ким вести переговори, було на яку збройну силу опертися.
Тому вважаю, що його від’їзд до Чехії (а не до Угорщини) не був «утечею зі страху». За наміром цим проглядається цілком тверезий політичний розрахунок. Інша річ, що до «угрів», про які мовиться в літописі, ще треба було дійти. І для цього, передусім, слід було мати більш-менш боєздатний загін воїнів, а не гурт озброєних слуг, які нічого не здатні були вдіяти проти найманих убивць Святополка.
Жодних подробиць того, як саме відбувалося вбивство (1015) Святослава і де його поховано, літописці та хроністи до нас теж не донесли. Вважали, що з такої постаті, як Святослав Древлянський, цілком вистачить одного рядка.
Зате цікаве повідомлення віднаходимо в праці Б. Рибакова «Київська Русь і російські князівства ХІІ-ХІІІ ст.». Він стверджує, що до впорядкування першого літописного зводу, складеного в 997 році, був причетний невідомий білгородський літописець, близький до князя Святослава Древлянського.
«Місцем складання першого літописного зводу, – пише він, – (до якого увійшли відомості з візантійських хронік, короткі щорічні записи, спогади літописців, придворна епічна поезія тощо – Б.С.) могла бути кафедральна митрополича Десятинна церква в Києві (настоятелем якої був Анастас Корсунянин), або кафедра заступника (вікарія) митрополита білгородського єпископа. Білгород розташований на землі древлян, і це може пояснити відомі симпатії до древлян, що проглядаються в описові помсти княгині Ольги древлянам.
Участь церковних і княжих кіл Києва, з одного боку, і древлянсько-білгородських кіл з другого, цілком пояснює нам двоякість літописного зводу і наявність у ньому деяких протиріч, особливо коли йдеться про більш віддалені часи.
Складання зводу уявляється колективною справою 992 – 997 рр., до якої були залучені і настоятель Десятинного собору Анастас (котрий не забув себе на сторінках літопису), і невідомий білгородський автор, близький до Святослава Древлянського».
Я тому так докладно зупиняюся на цьому факті, що, можливо, до впорядкування цього зібрання літописних матеріалів був причетний і сам Святослав Древлянський, який, знаючи, що літописний фоліант цей твориться на його землі, не міг залишатися байдужим до нього, адже це відповідальність перед предками і нащадками.
