Якось на зустрічі із молоддю Микола Іванович Гавриленко, відповідаючи на запитання про те, як він розуміє і в чому вбачає щастя, сказав: "Це вміння віддавати своє душевне тепло рідним людям, допомагати нужденним, захищати слабких. Навчіться це робити, і ви відчуєте справжнє щастя. Тому що вас будуть любити, цінувати і поважати інші". А ще він дав настанову: "Слухайте батьків". І повідав про те, що завжди пам'ятав і сьогодні пам'ятає материні слова: "Я тебе, синку, народила для того, щоб ти робив людям лише добро".
Ця зустріч спливла у пам'яті, коли довідалася, що Микола Іванович та його дружина Віра Федорівна відзначили золоте весілля. Вирішила зустрітися з ними, довідатися про премудрості їхньої сімейної науки, яку вони створювали, йдучи рука в руку життєвими дорогами ось вже половину сторіччя.
Багато мудрих порад почула я, коли, привітно зустрівши мене, Микола Іванович та Віра Федорівна розповідали про своє життя-буття. Про те, як Микола Іванович служив за Уралом строкову службу аж три із половиною роки, як повернувся до Любашівки і став дільничним інспектором. А незабаром, на новорічному балу, він зустрів милу дівчину Віру і зрозумів: це любов! Та любов, яку не можна запланувати заздалегідь і яку не можна нав'язати силоміць. І ніс її в серці, і несе ось вже понад півстоліття, пам'ятаючи, що вона легко ранима, для цього досить недбало кинутого образливого слова. Воістину правий поет О. Олесь, сказавши: «квіти любові розцвітають один раз».
Після семи років роботи дільничним Миколі Івановичу довірили посаду інспектора у районному податковому відділенні. Його вміння вислухати людину, проявити про неї турботу, допомогти домогтися справедливості не залишилося непоміченим. У 1969 році він став інструктором Любашівського райкому партії, а потім очолював його загальний відділ доти, доки не був переведений до Комінтернівського, де здобув великий авторитет у населення як партійний працівник. Не випадково у 1990 р. виборці довірили йому очолити селищну раду.
– Я успішно працював на усіх посадах, не знаючи дня й ночі, тому що були надійно забезпечені тили, дружина дбайливо зберігала наше сімейне вогнище, – говорить Микола Іванович.
А Віра Федорівна, посміхнувшись, повідала про те, як вона разом із донечкою Людмилою і синочком Сашком допізна чекали повернення батька з роботи, як намагалися своїм прикладом виховувати в них любов до праці, повагу до старших, доброту... І тепер вони раді, що недаремно старалися і пишаються своїми дітьми.
Сьогодні Микола Іванович очолює ветеранську організацію Комінтернівського району, обраний членом президії обласної Ради ветеранів. Він задоволений тим, що на базі райради ветеранів свого часу було проведено Всеукраїнський семінар голів облрад ветеранів та кущовий семінар керівників і активістів ветеранського руху. Особливо пишається тим, що поряд із врученням йому багатьох нагород, він удостоєний гідним Почесної відзнаки губернатора та Почесної відзнаки Одеської обласної ради. І, говорячи про них, підкреслив, що у цьому є безсумнівна заслуга його "половинки", надійної опори в усіх справах – Віри Федорівни, а потім прочитав рядки П. Грабовського, які я знаю ще зі шкільної лави:
Такої, певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої
Вже більше, мабуть,
Не знайти.
Віра Федорівна поклала руку на плече чоловіка і сказала: "Спасибі". А я звернулася до неї:
– Микола Іванович сказав про те, у чому вбачає щастя. А в чому його вбачаєте Ви?
Вона, подумавши, відповіла:
– Не в матеріальних благах, не в грошах, звичайно, а у щирій та безкорисливій любові, в радості від того, що ти потрібний іншим.
Це вона сказала і дітям, і онукам, і правнукам, і близьким друзям, які вітали її із чоловіком у день золотого ювілею. Із цим у серці Віра Федорівна та Микола Іванович далі живуть і несуть людям добро.
