Справа людини, багатої духовно, із загостреним чуттям природи і прекрасного – бути творцем, художником, який обдаровує своїм талантом чудовий світ, розуміти своє призначення в житті. У цьому був переконаний Костянтин Паустовський. Війна антилюдяна, вона сіє смерть і руйнування – такий підхід письменника, учасника Першої і Другої світових воєн, до теми війни.

Крім «Листів з війни», Паустовському належать газетні публікації нарисів і статей, а також оповідання і романи про війну. Письменника звинувачують у тому, що в них «не ллється кров». Так, він не описував батальних сцен. Він писав, як реальність війни наздоганяє мирних людей у їхньому повсякденному «цивільному» житті, зриваючи з насиджених місць, ламаючи звичний побутовий уклад, непоправно калічить долі.

Про це Паустовський розповів 85 років тому в «Романтиках». У гарячу жадібність до життя героїв цього роману вривається війна. Вони, як і сам письменник, пізнали «тяготы этих шершавых дней, насильно втиснутых в их жизнь».

У роки Першої світової Паустовський багато працював у Москві як санітар, потім на фронті з летючим земським загоном у військово-польовому поїзді. Тут, серед солдатів, довгих ешелонів, поранених і полонених, він починав розуміти антилюдський сенс війни, її криваві будні.

А менш ніж через чверть століття світ був накритий новим вогненним валом, ще більш нелюдським і жорстоким. І знову письменник Костянтин Паустовський з перших днів на війні – він кореспондент ТАСС на Південному фронті, в Одесі. 12 липня 1941 року, у газеті «Большевистское знамя», його перша публікація – «Ночь на подбитом танке», потім у «Чорноморській комуні» нариси «Любимый маршал», «Простое дело», «Признаки слабости немецкой авиации», «Сердце полка». Наприкінці липня письменник публікує нариси «Розведчик Волков» й «Боец Садыков» у газеті «Во славу Родины». (Рідкісні примірники цих газет з текстами нарисів зберігаються в Одеському літературному музеї).

Паустовський вважав, що у дні війни і Пушкін є «оборонним» поетом. У кинорозповіді «Томик Пушкина» – про Одесу, яку залишають моряки, – написаній у 1943 році вже далеко від неї, він навчає цінувати героїчне в повсякденному житті. У статті «Южная Пальмира» (журнал «Краснофлотец», 1944, №№ 10-11) Паустовський, радіючи визволенню улюбленого міста, вірив, що Одеса «снова зашумит над морем гудками пароходов, песнями, смехом, аккордами роялей и густой листвой садов».

І в нарисі «Жизнь», опублікованому в журналі «Огонек» (№ 26 за 1945 рік), цілком присвяченому переможному закінченню Великої Вітчизняної війни, письменник знову подумки повертається до літа 1941 року, згадує степ біля Тирасполя, наліт німецьких бомбардувальників і гарячий осколок снаряда, який вдарив у землю поруч із ним і якоюсь простою квіткою. Він доторкнувся до стеблинки і подумав: «Ось два життя. Осколок – війна, а квітка – це далеке зараз для нас всіх мирне життя, заради нього ми боремося, і його ми носимо в серці». І народ, добрий і талановитий, «переміг тому, – далі пише автор, – що в нього було за плечима велике і розумне життя, були рідна земля, любов і праця».

Засудивши війну як людина і художник, Паустовський у своїх ліричних новелах прагне внести у буття людей трохи радості, нагадати про хвилини просвітку і перепочинку, про рідних і близьких, про клаптик неба, який видно з окопу, про короткий затишок, про те, про що співала тоді на солдатських привалах гармонь... Серед таких новел улюблені багатьма «Снег» і «Дождливый рассвет», і ще безліч інших, об’єднаних спільною «мелодією любові».

І не можна не дорожити романом Паустовського «Дым Отечества» (1944 р.), чия доля сповнена мінливостей і навіть таємниць. У ньому він написав про своє розуміння сили діяльного патріотизму, про стійкість гуманістичних переконань особистості як джерела непереможної народної сили. А ще в ньому є багато одеських сторінок!