Серед найгостріших екологічних проблем, яких торкався у своєму недавньому звіті перед виборцями міський голова Одеси Едуард Гурвіц, названо було проблему Хаджибейського лиману, від природного стану якого залежить і екологічний стан значної частини міста. Про ці та інші проблеми Одеси й розмірковує сьогодні наш спеціальний кореспондент.
Так, справді, екологічний стан будь-якої водойми, а тим паче такої велетенської, справжнього степового моря, якою постає перед нами Хаджибейський лиман, рішуче впливає не лише на розвиток навколишньої флори та фауни, але й на здоров’я жителів побережних сіл та міст, на здоров’я величезного довкілля. Проте навіть на тлі такого аксіомного зв’язку між будь-яким озером-лиманом і великим містом, випадок з Хаджибеєм, як називають його в народі, все ж таки особливий. І причин цього кілька.
Нагадаю, що свого часу, забезпечуючи зв'язок «Старої Одеси» з Миколаївською дорогою, предки наші розірвали правічний зв'язок цього лиману з морем, відгородившись від нього дамбою та створивши на засипаних болотах цілий промислово-житловий район – Пересип. Проте зі створенням цієї штучної перемички протистояння між лиманом та містом не завершилося. Формуючи свій «Пересип», наші предки чи то не врахували, чи просто махнули рукою, на кілька суттєвих моментів. По-перше, виявилося, що дамба абсолютно не розрахована на той рівень лиманного дзеркала, який ми час від часу спостерігаємо, тому під час кожного підйому рівня води місто виявляється під загрозою техногенної катастрофи – руйнівного затоплення значної території, на якій розташований потужний промисловий потенціал обласного центру та проживає до ста тисяч жителів.
По-друге, відірваність від моря згубно впливає на стан цього гірко-солоного лиману, який щороку отримує значну кількість прісної води: поява значної кількості водоростей, цвітіння прибережних вод, застійні, гнійні явища... Крім того, між лиманом та містом, просто посеред Пересипу, утворилася велика заболочена територія, яку називають «полями фільтрації» і яка породжує весь можливий комплекс проблем: від нездорової ревматичної вологи, до гнійного запаху, хмар комарів та мошкари і… традиційно криміногенної зони.
Чи усвідомлює міська влада, наскільки складною – з усіма можливими екологічними та соціальними наслідками – виявилася ця проблема? Схоже, що усвідомлює. Недарма ж саме Хаджибею була присвячена значна частина того розділу звіту міського мера, що стосувався «охорони навколишнього середовища та екологічної безпеки». Цитую:
«Провадилися підготовчі роботи по розв’язанню хронічно гострої проблеми Хаджибейського лиману, полів фільтрації і всього комплексу питань, що з ними пов’язані. Проблема й справді дуже складна. Безконтрольно скидати очищені води міста в лиман, як це робилося досі, небезпечно – рівень дзеркала лиману загрозливо високий. Дамбу, яка захищає міські території від затоплення і яка піддається все більшим навантаженням, слід капітально реконструювати. Для скидання стічних вод в акваторію Одеського лиману слід споруджувати глибоководний випуск, оскільки від цього залежить стан одеських пляжів. Найвірогідніше, слід відновити так званий Румунський канал, який забезпечує природне перетікання водних мас із лиману в море, споруджувати нові помпові станції і таке інше. При цьому треба мати на увазі, що територія полів фільтрації визначена розробниками нового Генерального плану міста, як єдина зона стратегічного розвитку Одеси».
Як бачимо, оцінка становища досить твереза і принципова, хоча деякі положення її вимагають певного пояснення. Передусім, фахівці вже давно визнали, що Хаджибейська дамба, яка стала елементом об’їзного шосе, споруджувалася саме як частина дороги, а не як повноцінна, за всіма інженерними канонами витримана, дамба, яка б враховувала і верхній, аварійний рівень води дзеркала, і висоту та ударну силу хвиль, і достатній за потужністю аварійний водогін, який би дозволяв скидати зайву воду в море. Досить побувати на цій довжелезній дамбі, щоб побачити і сліди поспішливого, з бетонних кубів, нарощування висоти цієї перетинки; і створення захисної подушки з дикого каміння та бетонних конструкцій, яка покликана гасити руйнівні удари хвиль; і чималі болотяні ставки, що утворилися вже поза дамбою, які теж приймають на себе частину води.
Та все це лише така собі «інженерна косметика», оскільки ті ж таки фахівці-гідроінженери суворо попереджають: дамба занадто слабка, щоб і надалі впродовж тривалого часу витримувати натиск величезної водної маси лиману. Вона вже загрозливо деформована, і важко спрогнозувати, коли саме станеться оте «непоправне».
Саме виходячи з їхніх попереджень, мер Одеси й говорить про те, що скидати в лиман очищені води вже не можна: дзеркало його й так аварійно високе. Проте постає питання: якщо не в лиман, то куди накажете їх, оці води, скидати? А це ж тисячі й тисячі кубометрів води! Під час Другої світової війни румунська окупаційна влада міста теж була стривожена станом дамби і звеліла прокласти спеціальний канал лиман-море, який дозволяв регулювати скидання лиманної води, убезпечуючи дамбу від прориву. Чи то через недбальство повоєнної міської влади, чи, може, партійні органи дратував сам той факт, що румунська влада була заклопотана порятунком міста, а населення так і називало цей канал «румунським»… Але факт є факт:замість того, щоб підтримувати та інженерно вдосконалювати цей рятівний канал, радянська влада вдалася до його руйнації.
Й ось тепер, відкинувши будь-які ідеологічні застереження, мер Одеси припускає, що, мабуть-таки, варто вдатися до «відновлення Румунського каналу», доповнюючи його новими помповими станціями. Хоча, на мій погляд, час для таких розмірковувань давно сплинув. Треба, або рішуче відновлювати Румунський канал, або… Але в тім-то й річ, що альтернативного рішення досі ніхто не запропонував, та й навряд чи воно можливе. Проте зрозуміло, що, не розв’язавши проблему Хаджибея та його дамби, планувати розгортання на болотах фільтраційних полів цілого житлового масиву здатні лише люди, які втратили відчуття реальності. Інша річ, скільки коштів вдасться залучити для реконструкції дамби та відновлення Румунського каналу з міського та інших бюджетів, і чи реально в даному випадку розраховувати в наші складні економічні часи на якісь комерційні інвестиції… Та й чи з’явився у нас науково та економічно аргументований проект реконструкції дамби?
Не існує цілковитої ясності і щодо «фільтраційних полів». Зрозуміло, що ці поля – своєрідний резервуар і природний відстійник-очищувач води, який таїть у собі чимало інженерних та медичних загроз. Звичайно, можна традиційно наростити на ньому «піщану подушку» і розпочати будівництво, але… виникає низка питань. Ну, наприклад, чи витримають плавневі ґрунти цих полів появу нових величезних навантажень? Чи не мають ці поля природних джерел, які підпитують це болото? Чи не мають ці болота підземних сполучень з лиманом і морем? І чи буде враховано той факт, що в найближчі роки підвищуватиметься рівень не лише лиману, але й самого моря? І наскільки здоровим, медично виправданим виявиться буття жителів цього мікрорайону?
Хаджибейський лиман – справжнє степове море, південне, тепле, в суті своїй туристичне та курортно-лікувальне. Але якщо ви проїдете сотні кілометрів його узбережжям, то відкриєте для себе, що за сотні років обітування на цих благословенних богом берегах ми так і не навчилися цивілізовано, з користю для суспільства використовувати ні ці береги, ні сам лиман. Єдине, на що ми виявилися поки що здатними, то це на хаотичну, ніби орда, що ставить свої намети, де кому заманеться, забудову. Але подивіться, які значні площі земель ми щороку втрачаємо від ерозії та зсувів, не дбаючи при цьому про зміцнення берегових ліній Хаджибея. А чи знайдете ви на цьому лимані хоч один належно впорядкований пляж? Чи є на ньому хоч один цивілізований будинок відпочинку? Чи знайдете ви там човнові станції та яхт-клуби; чи займається на ньому хтось – по-справжньому, за наукою, – промисловим рибальством? І взагалі, чи існує в цього розчленованого між сільрадами, районами та відомствами лиману реальний, повновладний та фінансово спроможний господар, який би знав його характер, усвідомлював сучасний стан та розробляв перспективні напрями розвитку?
Нещодавно, після тривалого натиску екологічної громадськості, Президент України своїм Указом створив Нижньодністровський природний парк, надавши йому статусу «національного». Не можна сказати, що від цього критичне становище на Дністровському лимані та по навколишніх плавнях різко змінилося, але, принаймні, тепер ця величезна унікальна територія перебуває під охороною держави, а отже, й закону; у нього з’явився реальний господар у вигляді дирекції парку, а відтак проглядається хоч якась більш-менш визначена перспектива. То чи не час так само кардинально підійти і до створення заповідної зони на Хаджибейському лимані? Чи не час визначити, нарешті, господаря цієї життєдайної степової оази?
