27 січня 1945 року радянські воїни визволили в’язнів концтабору Освенцим

Історична довідка.«Освенцим – німецько-фашистський концтабір за 50 км на захід від польського міста Кракова. Створений у квітні-травні 1940 року. Мав кілька філій, у яких одночасно перебувало до 250 тисяч в’язнів, яких використовували на спорудженні військових заводів. В Освенцимі було знищено понад 4 мільйони громадян СРСР, Польщі, Югославії, Чехословаччини, Франції та інших країн. Восени 1944 року в концтаборі спалахнуло повстання, підготовлене підпільною організацією Опору, однак воно було жорстоко придушено. 27 січня 1945 року тих в’язнів, які залишилися в живих, визволили радянські війська, що наступали. У 1946 році на території Освенцима відкрився музей. У 1958 році було створено Міжнародний освенцимський комітет із представників 16 європейських держав»

(Військовий енциклопедичний словник).

Коли львів’янин Михайло Андрійович Атаманюк одержав бандероль із Польщі і розкрив її, то від хвилювання потемніло в очах. Це була книжка «Освенцим» з ілюстраціями. Сфотографовані зверху бараки виглядали як однакові сірникові коробки. Лише один виділявся – той, що із трубою. У ньому був крематорій. Атаманюк мимоволі глянув на свою руку, на якій назавжди залишилися цифри 63081. П’ятнадцятирічному, йому випалили цей порядковий номер в’язня концтабору.

– Коли у 1941 році почалася війна, – розповів Михайло Андрійович, – я закінчив шостий клас Тальниківської середньої школи на Черкащині. Батько відразу ж пішов на фронт. Незабаром ми з матір’ю опинилися на окупованій фашистами території. У травні 1942 року мене разом з іншими підлітками схопили поліцаї і загнали до ешелону. Кінцевим пунктом нашої «подорожі» на захід став паровозоремонтний завод під Віднем. Там ми стали рабами. Гнітила думка, що працюємо на ворогів. Визрів план втечі...

Разом з одним хлопцем вночі вибралися за межі заводу, подолавши колючий дріт під високою напругою. Поруч була залізнична колія, що проходила по мосту через Дунай. У цьому місці поїзди пригальмовували. Ми зуміли на ходу залізти в товарний вагон.

Воля тривала недовго. На найближчій же станції нас виявила охорона. Били і допитували, потім кудись повели вздовж залізничного полотна. Можливо, вирішили розстріляти – не знаю. І тут доля подарувала мені шанс на порятунок. Вибравши мить, коли конвоїри трохи загаялися, я застрибнув на платформу складу, що проходив поруч. Дивно, що він не зупинився.

Через кілька годин я зіскочив з поїзда і далі пробирався лісом. Йшов лише вночі, орієнтуючись по зірках. Після Австрії перетнув Чехословаччину – відстань там невеличка. Пощастило, що було літо. Спав у копицях сіна, їв фрукти і ягоди в занедбаних садах.

Біля прикордонного польського містечка Бельско (це вже через багато років після війни я розібрався у всіх назвах, побувавши в тих місцях) зважився вийти до людей, сподіваючись на їхню допомогу, адже теж слов’яни. Зайшов на якийсь хутір. Господарі впустили, але поводилися підозріло. Незабаром з’явилися поліцаї, схопили мене і передали гестапівцям. Так я опинився у в’язниці, де сиділи польські підпільники. 6 вересня 1942 року нас перевели в концтабір Освенцим, що перебував неподалік. Наступного дня мені виповнилося 15 років.

Той день народження особливо пам’ятний Атаманюку – на його руці з’явився номер 63081. На фабриці смерті людське життя нічого не було варте. Душі відлітали в небуття разом із чорним димом крематорію. Есесівці вправлялися в стрільбі по живих мішенях і захоплювалися вдалим влучанням у серця в’язнів.

Ще охоронці Освенциму полюбляли розваги з вівчарками. Нацьковували їх на виснажених людей. Піддався такому нападу і Михайло. Його, обкусаного і покаліченого, віднесли в табірний «шпиталь». Тут український юнак дізнався про «янгола смерті» Освенциму – доктора Йосипа Менгелє. Цей садист провадив бузувірські експерименти над в’язнями. Практично всіх його піддослідних відправляли потім у газові камери. Сорок днів, проведених в «шпиталі», здалися Атаманюку вічністю – щохвилини він чекав виклику до «лікаря». Пронесло: Менгель вибирав тих, хто міцніший...

Коли наприкінці січня 1945 року війська 1-го Українського фронту захопили Освенцим, Атаманюка в ньому не було: незадовго до приходу Радянської Армії Михайло серед інших в’язнів був переведений до концтабору Маутхаузена. Лише 5 травня він вдихнув на повні груди довгоочікувану волю.

Після неминучих на той час перевірок і лікування Атаманюк був призваний до армії. Прослужив шість років. Звільнившись у запас, поступив у сьомий клас вечірньої школи. Потім заочно навчався у Львівському політехнічному інституті, понад сорок років працював в об’єднанні «Мікроприлад», де пройшов шлях від електрика до головного енергетика. Його післявоєнна доля мало чим відрізняється від мільйонів інших людей. От тільки кошмари Освенциму і зараз мучать Михайла Андрійовича у снах.