Щоб наочно усвідомити значення для нас Пушкіна, уявімо собі: а що, якби його не було? Звичайно, цивілізація не розвалилася б, життя тривало б, а от у духовному нашому світі стало б значно темніше. Без Пушкіна і Гоголь був би не таким, яким ми знаємо і любимо його. Не такими без Пушкіна були б і Лермонтов, Некрасов, Достоєвський, Л. Толстой, Блок, Горький та інші видатні люди. І вся література російська була б, безсумнівно, бідніша. Адже Пушкін, за висловлюванням Горького, «начало всех начал русской литературы». Згадаємо слова Гоголя про те, що Пушкін дав йому «Ревізора» і «Мертві душі». Достоєвський визнавав, що він започаткувався від Пушкіна, що Пушкін, як «отец наш». Некрасов писав про велике значення для нього Пушкіна. За словами Льва Толстого, Пушкін розвіяв усі його сумніви. У час творчого розпачу Олександр Блок писав: «Дай нам руку в непогоду, помоги в немой борьбе». Останній вірш його був про Пушкіна. Є багато подібних зізнань і інших літераторів. Ідея створення «Толкового словаря» з'явилася під час знайомства (1832 р.) його автора з О.С. Пушкіним. Поет запропонував В. Далю «сделать словарь, чтобы люди научились разговаривать по-русски и вне сказки».
Інакше розвивалася б література і народів інших національностей. По іншому писали б Шевченко і Леся Українка, Гребінка і Франко, Коцюбинський і Рильський. Відсутність Пушкіна збіднила б і усю світову літературу, адже він стоїть в ряду геніїв світової культури – таких як Шекспір, Ґете, Данте, Сервантес, Байрон...
Пушкін великий тим, що створив літературну мову. Наближалися до живої мови і Ломоносов, і Державін, і Жуковський, і Батюшков... але лише наближалися. Разюче багатство пушкінської мови. Чотири томи, майже чотири тисячі сторінок – це «Словарь языка Пушкина», виданий Академією наук у Москві у 1956 – 1961 роках.
Про дивовижне пушкінське чуття слова свідчить і те, що багато його рядків стали афоризмами, крилатими словами, приказками. На 752-х сторінках видано «Словарь крылатых виражений Пушкина». Часто ми говоримо його словами: «Ох, тяжела ты, шапка Монамаха», «Любви все возрасты покорны», «Добру и злу внимая равнодушно», «С веком наравне», «Привычка свыше нам дана», «Народ безмолствует», «Скупой рыцарь», «С ученым видом знатока», «Лета к суровой прозе клонят», «Лишь море Черное шумит», «Идет меж кресел по ногам», «Летом песочница, зимой чернильница» – так він називав Одесу.
У «Словаре крылатых выражений Пушкина», виданому Санкт-Петербурзьким університетом, відзначається, що О.С. Пушкін – єдиний у світі Великий поет, на початку творчості якого лежить казка. Свідчення тому «Руслан и Людмила». Із цього приводу в листі до брата Пушкін писав: «Вечером слушаю сказки – вознаграждаю тем недостатки проклятого своего воспитания. Что за прелесть эти сказки! Каждая есть поэма!». И це пише один з найосвіченіших людей Росії, якого ще в дитинстві прозвали друзі-ліцеїсти «французом» за чудове знання французької мови і літератури. Із цього листа випливає, що Пушкін ніби встановлює рівноправність жанрів – казки і поеми, вважає за можливе «перетікання» казки в поему, а поеми в казку. А чому він дорікає собі саме в «проклятому вихованні»? У Пушкіна викликало осуд те зарозуміле-пихате ставлення до народу, що всіляко насаджувалося дітям дворян. Він геніальний насамперед народом, чуттям його історії, культури і мови. Селянка Орина Родіонівна була для нього набагато освіченішою людиною, аніж той же самодур Троєкуров з повісті «Дубровський». Вона навчала його більше, ніж грамоті, вона навчала його живої народної мови. І поет, як не може бути краще, засвоїв цей урок. Народ для нього – це носій усього морального. Звідси і його знаменитий «Пророк». Не можна стати пророком, милуючись лише собою і підносячись над народом. Не піднесення в слові, а осмислене, як обов’язок, служіння народу, страждання словом, ось що становить мету і сенс справжнього літературного хисту. Пророцтво за Пушкіним означає щоденне служіння добру, істині. Кожному поколінню близький «свій» Пушкін. У юнацтві я захоплювався Лермонтовим, Надсоном, Фофановим, а після двадцяти років у мою свідомість надійно увійшов Пушкін і залишився на все життя.
Усім відомо, що Пушкін був великий і як прозаїк, драматург, історик, мислитель. Але він талановитий і у публіцистиці. Пушкін часто виступав у періодичній пресі, брав участь у бурхливих журнальних дискусіях того часу. Його журнал «Современник» у 1836 р. був у Росії найпередовішим за своїм суспільно-політичним духом і найрізноманітнішим щодо творчості. Тема рецензій Пушкіна на книжки віршів його сучасників рідко нині зачіпається в пресі, а вони багато в чому були зразковими. У своїх оцінках Пушкін керувався не хвилинними настроями, а своїми переконаннями як результатом життєвого досвіду. Він без сумніву, є найбільш компетентним і авторитетним знавцем поезії, тому що дав нам найвищі досягнення в цій сфері літератури.
Предметом постійного зацікавлення Пушкіна була Україна – її історія, люди, природа, пісні, перекази. Під час південного заслання у 1820 – 1824 роках Пушкін жив в Одесі, бував у Києві, Катеринославі, Чернігові, Херсоні, Тульчині, Кам'янці, у Криму та інших місцях. Він багато їздив по Україні, слухаючи пісні кобзарів. У бібліотеці Пушкіна були збірники українських пісень. Зберігся аркуш, де його рукою записані перші рядки однієї з них: «Чорна рілля заорана, гей, гей, і кулями засіяна, білим тілом зволочена, гей, гей, і кров’ю сполощена». Коли поет писав «Полтаву», він глибоко вивчив історію України і задумав сам написати дослідження на цю тему. Було складено план, написано вступ про природні умови, начерк перших етапів історії України – до завоювання татарами.
В останні роки свого життя Пушкін брався за розв’язання складних соціально-філософських проблем. У його віршах 1830-х років дуже часто вживається слово «милосердя». І це не випадково. Пушкін був навдивовижу миролюбною людиною. Непоінформованість люди вважають його аморальним, задерикуватим гулякою, запальним дуелянтом. Але вони, мабуть, не знають, що він міг обняти свого супротивника і відзначити своє з ним примирення. Філософія Пушкіна – миролюбна. Постійно замислюючись над долями Історії, він намагався виявити в ній миротворчі засади.
Десятого лютого я їхав у тролейбусі і був свідком розмови двох чоловіків, що сиділи за мною. Вони згадували Пушкіна, і в їхній дискусії прослизали недоброзичливі висловлювання на його адресу. Один з них з «ученым видом знатока» почав пафосно говорити своєму співрозмовнику:
– А ти знаєш скількох людей убив він на своїх дуелях? Про це в книжках не пишуть.
Я не витримав і запитав у того, хто говорив:
– Ви можете назвати хоча б одне прізвище вбитого Пушкіним?
Балакун нічого конкретного мені не відповів, він навіть не знав, у які роки поет перебував в Молдавії і в Одесі. А про дуелі йому нібито розповідали «знаючі» люди. Не сумніваюся, що подібні до тих, які нещодавно познущалися над пам'ятником Пушкіну в Татарбунарах. Ось так безвідповідальні обивателі судять про великого поета. При виході порадив їм прочитати книжку Гуслярова «Все дуэли Пушкина» 2001 р., щоб знали правду.
У лютневі дні ми по-особливому печалимося згадкою про дуель Пушкіна з Дантесом. Дотепер є неясності в цій темі, які навряд чи колись будуть пояснені з вичерпною повнотою. Доводиться лише дивуватися спокою, навіть піднесеному настрою Пушкіна перед дуеллю.
Відомі пушкіністи дотепер шукають відповідь на джерела останнього запитання Пушкіна, заданого камердинеру Микиті: «Грустно тебе нести меня?».
Деякі дослідники теми дуелі Пушкіна висловлювали думку, що смертельним постріл Дантеса став випадково, нібито між поетом і його вбивцею не було кривавої ненависті, адже вони ж були родичами. Але конфлікт треба було розв’язати. Найімовірніше, вони мали намір обмінятися пострілами, які повинні були їх лише легко поранити. І несподівана інтерпретація того, що відбувається: коли до пострілу залишалися миті, у Пушкіна, який вважав те, що відбувається, чимось нібито виставою, зробилося «страшне» лице, Дантес здригнувся від цього видовища, і куля влучила не в руку або ногу, а в живіт. І далі роблять акцент – «по словам очевидцев, у поэта появилось совсем другое выражение, скорее недоумение – мол, зачем ты это сделал, мы же так не договаривались...». Все, як у казці...
Я не згоден із цією версією, вона не відповідає істині. Дантес до кінця свого життя не каявся у скоєному. На превеликий жаль, у ту мить біля великого поета не було людини, яка змогла б безкровно залагодити конфлікт.
Пушкін сподівався не помирати, а жити. Але, як відомо, від долі ще ніхто не втікав.
