Свого часу спеціалізоване КСП «Правда» Фрунзівського району успішно займалося тваринництвом. У кращі роки тут утримували череду великої рогатої худоби, відгодовували до 14 тисяч голів свиней. За рік виробляли близько тисячі тонн м’яса. Під час реформування сільського господарства повважали, що велике сільгоспвиробництво – це пережиток радянської епохи, пов’язаний з необґрунтованою гігантоманією. У підсумку, після розпаювання землі й майна на базі колишнього КСП було засновано товариство з обмеженою відповідальністю з тією ж назвою – «Правда». Своїми думками про сьогоднішній стан вітчизняного сільгоспвиробництва ділиться з нашим кореспондентом голова правління підприємства Станіслав Нікон.
– На мій погляд, ідея, основний сенс якої полягав у тому, що приватний сектор зробить свою справу, тобто, забезпечить країну всім необхідним, була помилковою, – говорить Станіслав Миколайович. – Тому ми намагалися утримати на плаву таку махину, яким було наше господарство, власними силами. Але не змогли. І це не наша вина, а біда.
Я добре пам’ятаю, як нам було тяжко. Навіщо, говорили мені переробники, нам твоє м’ясо, притому у живій вазі, адже ти ж захочеш за нього добрі гроші? (А як же інакше? З доброго м’яса і добра продукція виходить, ті ж ковбасні вироби). А якщо візьмемо, то за тією ціною, яку ми призначимо. І розрахуємося з тобою через місяць-півтора. Це зачепило не лише громадське виробництво, але й приватний сектор. Я також бачив на власні очі, як люди привозили м’ясо на своїх «жигульонках», а переробники перебирали, як кажуть, харчами: це нам підходить, а це вези назад. Або давай візьмемо в тебе все оптом за такою от ціною, тобто, за такою, що вкрай невигідна або навіть збиткова для виробника. Наслідком усього цього стало те, що до країни пішло дешеве імпортне м’ясо, не завжди доброї якості. А нерідко й завезене контрабандою.
З молоком відбувається те саме. Якщо сьогодні реальна ціна літра молока 6 гривень, а мені телефонують переробники і пропонують за нього гривню вісімдесят – то за такої закупівельної ціни молоком ніхто займатися не буде.
Ось так і погубили як м’ясне, так і молочне виробництво. А зараз із високих трибун говорять про кризу, про необхідність відроджувати вітчизняне тваринництво. Але що сьогодні означає «відроджувати»? Якщо від колишніх ферм залишилися стіни і покрівлі, це ще добре. А то одні руїни. Виходить, усе треба відбудовувати заново. Тому я вважаю, що це не стільки господарське, скільки державне, політичне питання. А отже, треба змінювати підходи у кредитуванні села, удосконалювати податкову систему, щоб можна було будувати нові корпуси, закуповувати сучасне устаткування, платити людям нормальну ринкову заробітну плату.
Та й питання кадрів стоїть не на останньому місці. Адже тваринник – це специфічна професія. Не кожен може цим займатися. Стара гвардія відійшла, а молодь не дуже прагне до роботи. Навіть при найбільшому бажанні відновити все, як було, або на новому рівні, це непросто. І в матеріальному, і в людському плані.
Звичайно, хотілося б займатися серйозно, як і раніше, тваринництвом, адже не може земля залишатися без органіки! Щоправда, ми й сьогодні ще тримаємо все в якомусь більш-менш порядку. Утримуємо свиней, стадо великої рогатої худоби у кількості п’ятисот голів. Насамперед, для того, щоб людей не пустити по світу з торбами. Застосовуємо штучне запліднення плідниками м’ясної породи. Узимку корови перебувають на стійловому утриманні. Телята – на «підсосі». А от уже весною і до глибокої осені усе стадо на випасі. Потім спробуємо здавати відгодованих тварин на м’ясо. Добре, що переробники, нехай і з запізненням, але схопилися. І пропонують зараз вже близько 20 гривень за кілограм живої ваги.
Така ж, приблизно, ситуація і у рослинництві. Торік ми зібрали 9 тисяч тонн зерна. Здавалося б, непогано. Буде хліб і до хліба. І зарплату людям виплатимо гідну. І техніку оновимо. Але не вийшло так, як думалося-гадалося. Чому, говорити не буду, усі про це знають. Ми, ясна річ, спробували притримати хліб. Але податки сплачувати треба, кредити повертати треба. Засоби для проведення весняно-польових робіт закуповувати треба. Енергетику чимось підтримувати треба. Хочеш – не хочеш, довелося продавати зерно за тими цінам, які були, а це десь у межах 600 гривень за тонну. Зараз вона трохи піднялася – до 900 гривень. Але основний-то вал зерна продали. До того ж за цей час усе подорожчало. Наприклад, якщо торік у цю пору добрива коштували 1400 гривень тонна, то зараз – уже близько 2400. Засоби захисту раніше обходилися близько 150 тисяч гривень. Сьогодні треба викласти за них як мінімум 300 тисяч. Гербіциди на сто відсотків імпортні, і теж обійдуться в копієчку.
І що найдивніше, у нас якось все йде одне за другим. Ось торік сталося ще одне лихо, цього разу із цукровим буряком. У цілому, ми виростили непоганий урожай коренеплодів. Але восени були поставлені перед фактом: вивозити їх нікуди! Жоден цукровий завод в області не працює. А найближчий розташований у Вінницькій області, на відстані трьохсот кілометрів від нас. У телефонній розмові запитуємо директора, що він порадить робити із врожаєм? Він відповідає: будь ласка, немає питань, везіть буряк, і ми його із задоволенням приймемо. Хочете – переробимо його на цукор і віддамо його вам, хочете – розрахуємося грошима. Звичайно, спасибі йому за розуміння. Але ви уявляєте, які це транспортні витрати! Тому ми скільки змогли, стільки вивезли. І все.
Кажуть, у нас надлишок цукру. У той же час я одержав інформацію, що тоді ж з Білорусі до України завезли 60 тисяч тонн тростинного цукру... І мені дуже важко зрозуміти цю ситуацію: м’яса свого нам не треба, молока теж, тепер уже й цукор не потрібен...
На початку лютого я їздив до Києва на виставку сільськогосподарської
