Виповнився рік від дня трагічної загибелі прикордонників на підльоті до острова Зміїного
Час невблаганний. Не пройшов, а пролетів рік від дня трагічної загибелі моїх друзів та колег – військовослужбовців Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, які 27 березня 2008 року на ділянці відповідальності Ізмаїльського прикордонного загону виконували черговий політ за маршрутом Вилкове – острів Зміїний. Здається, вчора немов просіло небо – настільки тяжко було усім нам, службовцям прикордонзагону. Тяжко було кожному ізмаїльцю у ті скорботні дні. Адже в столиці Придунав’я – місті моряків та прикордонників, у більшості сімей є чи то близькі, чи то друзі, пов'язані із «річкою» та кордоном. І тому прощатися із загиблими прийшло усе місто.
Ця історія почалася восени 2007 року, коли Президент України Віктор Ющенко здійснював робочу поїздку до Одеської області. Він поставив цілу низку завдань щодо вирішення найактуальніших питань соціально-економічного розвитку Придунав’я, загостривши увагу на необхідності прискорення реалізації проектів облаштування Зміїного.
Для прикордонників виконати це завдання стало справою честі.
Наприкінці грудня на Зміїний завезли 300 тонн будматеріалів і почали роботу. Планувалося нову заставу здати наприкінці березня 2008-го.
І березень настав. Усе було зроблено, і зроблено вчасно. Залишалися останні штрихи. Треба було летіти на острів.
Трагедія сталася 27 березня, об 11.45, через 6 хвилин після зльоту. За інформацією рибалок, машина закрутилася в повітрі навколо своєї осі й звалилася у плавні неподалік від острова Полуденного.
Єдиним, хто вижив у результаті катастрофи гелікоптера, виявився лейтенант Євген Челарський, у якого, крім численних переломів, сталася часткова втрата пам'яті після черепно-мозкової травми. Лікарі військового шпиталю прозвали його "везучим".
На місці катастрофи відпрацювала урядова комісія під головуванням міністра з питань надзвичайних ситуацій Володимира Шандри. Але остаточну причину трагедії встановити не вдалося, принаймні офіційна інформація з цього питання поки що відсутня.
6 червня 2008 року, під час свого чергового візиту до Одеської області, Президент України знову відвідав острів і відкрив нову прикордонну заставу. Відкрив скромно, без помпезності та зайвих слів, давши високу оцінку роботі прикордонників.
Але головне, напевно, не це. Головне, що сьогодні на острові несуть нелегку службу молоді хлопці, відірвані від рідного дому, дружин, матерів. Їх розділяє безкрає море. Але живуть вони в теплих затишних приміщеннях, забезпечені за найкращими нормами постачання, з телевізорами та інтернетом, зі стійким зв'язком. І кожний, тихенько, у душі своїй, дякує тим, хто за трагічним збігом обставин вже ніколи не ступить на острів, не покартає і не похвалить.
Рік – позаду. Однак занадто великою була втрата і ще не швидко звикнуться з нею люди. Потрібно віддати належне Прикордонному відомству. Йому першому серед силових структур вдалося випрацювати і юридично обґрунтувати механізм захисту сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання службових обов'язків. Здійснені усі належні виплати вдовам та членам сімей. Виконані обіцянки щодо працевлаштування вдів та навчання дітей офіцерів. Виділено житло. Тільки ось ордери поки що не вручені з причини незавершених робіт щодо проведення комунікацій. Криза не обійшла й ці аспекти.
Загін живе своїм життям і надійно охороняє доручену ділянку державного кордону. На місці товаришів, що пішли з життя, служать нові, не менш досвідчені офіцери. Вони продовжують славні традиції, вносять свої корективи – обережно й коректно, а інакше не можна. Євген Челарський видужав і вирішив продовжити прикордонну службу, але вже в Білгород-Дністровському прикордонному загоні. На жаль, він так і не може згадати подробиць авіакатастрофи. А можливо, це й добре. Занадто важко було б жити хлопцеві з такими спогадами.
Ухвалено рішення щодо встановлення в Ізмаїлі пам'ятника, затверджено ескізи, надіслані листи для розв’язання питання із землевідведенням.
Тому 25 березня на території Ізмаїльського прикордонного загону пройшла церемонія відкриття меморіальної плити на згадку про наших загиблих товаришів. Виготовлена вона на кошти військовослужбовців і службовців частини, які вирішили внести свій внесок у цю добру справу, по-людськи й по-християнськи. А після пом'янули ми наших бойових друзів по військовому, добрим словом, і жінки наші плакали разом із вдовами. Тому що, як і раніше боляче...
