Архівні документи засвідчили наявність в УПА... власного МЗС
Так вже склалося, що авторові цих рядків у вересні 1996 року довелося працювати на так званому Всесвітньому з’їзді вайнахів. Захід відбувався у приміщенні Одеського Російського театру ім. Іванова за участю кількох відомих депутатів Верховної Ради України. Промовці на форумі неодноразово наголошували: чимало прийомів, що їх було успішно використано чеченськими моджахедами під час збройної боротьби з Росією, запозичені... з бойового досвіду та зі спогадів колишніх вояків Української повстанської армії.
Якось у сімдесяті роки минулого століття від покійного батька, Івана Базака, почув цікаву історію. Десь у другій половині Великої Вітчизняної, коли німецькі окупанти вже були вигнані з більшості земель УРСР, він, машиніст депо Коростень, вів залізничний склад з Коростеня до Житомира. Тодішні швидкості, надто вантажних потягів, були незрівняно нижчими, ніж зараз. Сьогодні звичайний дизель-потяг долає відстань у 82 км за дві години. Тоді ж розрахунковий час дорівнював майже чотирьом годинам. За необґрунтоване запізнення до кінцевого пункту локомотивну бригаду серйозно карали...
Проїхавши станцію Турчинка (нині вона зветься Нова Борова), потяг змушений був різко загальмувати. Роздивляючись навкруги, батько побачив у лісі силу-силенну озброєних радянських бійців. Підійшовши до одного з командирів (той емоційно щось кричав по рації), машиніст поцікавився, коли ж йому дозволять продовжити рух?
Виявилося, що бійці, підсилені військами НКВС, очікують у цих лісистих місцях на велике збройне формування «українських національних партизанів», нині відомих усім як УПА. Згідно з отриманою оперативною інформацією, повстанці збиралися якомога непомітніше полишити Полісся, пересуваючись, услід за відступаючими гітлерівцями, на Захід. Саме в лісах поблизу Турчинки для цього з’єднання УПА й влаштували пастку, розраховуючи якщо не повністю перебити всіх партизанів, то хоча б раз і назавжди покінчити з отим з’єднанням як з боєздатною військовою одиницею.
Два дні по тому, повертаючись до Коростеня через ту ж Турчинку, батько не побачив ані захованих у хащах громіздких польових рацій, ані озброєних армійців, ані автівок з трофейними німецькими мотоциклами. Від колег-залізничників з неабияким здивуванням він почув, що, виявляється, ніякого запеклого бою тут ...і не планували. Бо з польовими командирами УПА армійці уклали таємну домовленість: вони не чіпатимуть партизанів, дозволивши їм спокійнісінько перетнути Житомирську область заздалегідь визначеним «коридором». А УПА, в свою чергу, не стрілятиме в «совєцьких окупантів»...
Цей випадок типового «договірняка» між зовні непримиренними ворогами є далеко не єдиним. Дуже схожі «фронтові» домовленості часів Першої світової війни описувалися і Ернестом Хемінгуеєм, і іншими письменниками й військовими журналістами.
Чи були в активі Української повстанської армії, окрім вдалих перемовин із «Совєтами», й інші приклади «творчої співпраці» з тогочасними режимами?
Виявляється, були. І до того ж численні.
Про це кореспондент «ОВ» дізнався від директора галузевого державного архіву Служби безпеки України, кандидата історичних наук Володимира В’ятровича.
Як стверджує цей науковець, УПА, переслідувана на власній землі і гітлерівським, і сталінським режимами, покладала великі надії на контакти з сателітами Німеччини, яких сприймала як більш лояльних до українського населення. Такими, на переконання командування УПА, передовсім були угорські та румунські військовики.
Чималу політичну роботу проводила УПА й серед італійців, а також тих французів, бельгійців, голландців, сербів, хорватів, чехів, словаків, литовців, що їх силоміць було загнано до німецької армії або на спорудження укріплень. Реальним наслідком цієї роботи були численні факти відмови вояків цих народів від боротьби проти УПА. Деякі з представників цих народів навіть боролись в лавах УПА. До речі, не бракувало в УПА й німців, які віддавали для УПА свої здібності й уміння, а інколи і життя.
Найбільш успішними, як свідчать засекречені донедавна документи НКВС-МДБ, слід вважати перемовини між УПА та командирами угорських військ, дислокованих на території України разом із вермахтом. Із ініціативою «домовитись по-хорошому» вийшли самі угорці, які не бажали втрачати своїх людей у сутичках із українськими повстанцями. Партизани УПА, згідно з цими домовленостями, не атакували угорські військові частини й не нападали на чужинців, одягнених в однострої армії Горті.
Далекоглядні угорські офіцери, відчуваючи неминучий крах гітлерівського війська, навіть запропонували українцям більш вищий рівень політичних перемовин.
Наприкінці 1943 року до Будапешту відбула делегація УПА на чолі з отцем Іваном Гриньохом, – майбутнім віце-президентом підпільного парламенту УГВР (Української головної визвольної ради). Гриньоха прийняли начальник Генерального штабу угорської армії та представники МЗС. Мадярів цікавила майбутня доля нинішньої Закарпатської області України, – «природного ареалу» проживання одноплемінників. В разі вторгнення до Закарпаття радянських військ повстанці з УПА мали узяти на себе зобов’язання боротися проти «визволителів» разом із угорцями. Навзамін українцям обіцяли автономію у складі Великої Угорщини.
«Підривна робота» із союзниками Гітлера призвела до того, що німці відкликали мадярські відділи з фронту проти УПА. Роком пізніше, у 1944-му, у Карпатах командування 6-ї Мадярської армії підписало з УПА договір про перемир’я і нейтралітет, що був затверджений головним командуванням мадярської армії.
Перемовини тривали впродовж 1943-1944 років – аж до окупації Угорщини німецькими військами.
У ці ж роки інша група дипломатів УПА вела аналогічні перемовини з Румунією. Режим Антонеску активно «виторговував» для себе Буковину із Бессарабією. Зрештою, незмінність позиції румунів, які наполягали на остаточному зреченні України від теперішньої Чернівецької та значної частини Одеської областей українцям стала набридати, і вони ініціювали дострокове завершення перемовин.
Наостанок повернуся до згаданих у вступі до матеріалу чеченських моджахедів.
Відомо, що їхні результативні бойові операції далеко за межами Республіки Ічкерія стали можливими завдячуючи неймовірній корумпованості російських військовиків.
Вантажна автівка, в якій перевозилися зброя та вибухівка, у 90-ті роки була здатна безперешкодно подолати відстань від Дхохаргали (нині Грозний) до Москви. На численних КПП чеченці пропонували перевіряльникам грубі гроші – і ті спокійно відкривали перед машиною зі смертоносним вантажем будь-який шлагбаум.
Припускаю, що й у часи активної військової діяльності вояки УПА так само скористовувалися чиєюсь жадібністю.
Проте ані Володимир В’ятрович, ані не менш відомий вітчизняний дослідник історії Української "партизанки" Анатолій Трубайчук про такі випадки у своїх наукових працях не згадують...
