Вчора в Одеському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька відбулися урочисті збори, присвячені 90-й річниці з дня народження ЛКСМ України.

У театрі зустрілися кілька поколінь ветеранів комсомолу Одеської області. Перед ними виступив народний депутат України С. Гриневецький.

Подаємо вашій увазі цю промову.

Шановні учасники зборів!

Сьогодні на держаному рівні, відповідно до постанови Верховної Ради України, відзначається 90-та річниця створення комсомолу України. Це вкрай важливий момент.

Останнім часом в нашій державі розгортаються справжні битви навколо тлумачення тих чи інших історичних подій, оцінки відомих діячів минулого. Історія стає знаряддям політики, що знецінює її вартість як науки.

Саме держава повинна виявляти виважений підхід до власного минулого. Адже ми маємо сприймати його як цілісність, з усіма темними та світлими сторонами, з перемогами і поразками.

І не можна не погодитися з думкою Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, що новітня історія нашої країни була б неповною без подій, пов’язаних із комсомолом.

Проблема навіть не в почутті ностальгії, яке часом захоплює кожного з нас. Не слід забувати, що фактично кожен український громадянин віком понад 35 років був комсомольцем.

Комсомольську школу пройшла і переважна більшість української політичної та економічної еліти.

Саме виконуючи свої перші доручення, організовуючи заходи, створюючи молодіжні підприємства вони отримали перші навички, які згодом стали підґрунтям для подальшого зростання.

Ми повинні бути об’єктивними до нашого минулого. В ньому було все – ентузіазм перших великих будівництв, стаханівський рух і подолання неписьменності, примусова колективізація і репресії 30-х, подвиг мільйонів комсомольців під час Великої Вітчизняної війни, післявоєнна відбудова, творчі здобутки і світові досягнення вітчизняної науки.

І сьогодні ми фактично користуємося спадщиною, яка залишилася нам від радянської економіки.

Підприємства енергетики, чорної та кольорової металургії, хімічної, нафтодобувної та вугільної промисловості, залізничного та морського транспорту, легкої промисловості, сільського та меліоративного господарства створювалися зусиллями комсомольців за безпосередньої організаторського підтримки Центрального комітету комсомолу України.

Тож стає прикро за тих дослідників та публіцистів, які малюють минуле виключно у чорних тонах, зображуючи діяльність мільйонів молодих людей або як прояв ідеологічного фанатизму, або як примус з боку режиму.

Водночас слід визнати, що історія комсомолу України і комсомолу Одещини, справжня історія – без ретуші та фальші, без перекручень і штампів, ще не написана. Вона чекає на своїх дослідників. Можливо дехто з них саме в цей час сидить у цій залі.

Тим більш, що історія комсомольської організації не закінчена і продовжується молодіжною організацією, яка вважає себе спадкоємицею комсомолу України. Тож я хотів би привітати сучасних комсомольців, які прагнуть відродити славні традиції.

Очевидно, що суттєву допомогу в написанні історії можуть надати ветерани ВЛКСМ. Багато хто з них і сьогодні займає активну життєву позицію.

Я не можу не згадати ровесницю комсомолу Лідію Всеволодівну Гладку, книга якої викликала великий інтерес у всіх, хто не байдужий до минулого. До речі видана вона саме до сьогоднішнього ювілею.

Об’єктивні, безпристрасні уроки з історичного досвіду – якими б вони не були – єдина гарантія уникнути прорахунків та помилок минулого, а разом з тим – надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку.

Тому історія комсомолу повинна осмислюватися крізь призму проблем сучасної молоді.

Адже молодь завжди залишається молоддю. Їй властиві бурхлива енергія, прагнення до самореалізації, активний пошук свого місця в житті.

І завдання старших поколінь, завдання держави – створити умови для того, щоб ця енергія була спрямована, образно кажучи, в корисне русло.

Перші роки після розвалу Радянського Союзу, коли руйнувалася колишня система державного управління та господарювання, боляче вдарили саме по такому напряму, як державна молодіжна політика.

Тоді всім здавалося, що ринкова стихія сама все врегулює, створить свободу вибору і визначить місце кожного у системі суспільних координат.

І лише останнім часом, коли вповні почали виявлятися перекоси у підготовці фахівців, коли стало не вистачати спеціалістів для промисловості, сільського господарства, освіти та науки, коли ми отримали з одного боку, дитячу та підліткову безпритульність, а з іншого – скорочення народжуваності, почали лунати перші заклики переосмислити погляд на молодь як соціальне явище і на молодіжну політику.

З формального боку в Україні все гаразд. Існує навіть ціле Міністерство, яке опікується проблемами молоді, є відповідні підрозділи у складі місцевих органів виконавчої влади, діють програми, на які щорічно виділяються кошти з державних та місцевих бюджетів.

Але коефіцієнт корисної дії від цієї політики ще досить низький.

По-перше, цьому перешкоджає очевидна слабкість державної влади в цілому.

Українська політика перетворюється на беззмістовне шоу, вона втрачає сенс. Адже закони та урядові рішення не виконуються, брехня та корупція стають засобами управління.

Наші збори відбуваються напередодні дня Конституції. Ви знаєте, які палкі суперечки тривають сьогодні навколо конституційної реформи. Практично кожна сила намагається просунути свій, під себе створений варіант змін до Основного Закону.

Але написати Конституцію – це замало, треба ще жити за нею. На жаль, поки що нормою став правовий нігілізм, ігнорування конституційних вимог та норм.

Європейські цінності, про які так полюбляють говорити вітчизняні політики – це, серед іншого, повага до права, яке виховується зі шкільного віку.

У нас же навпаки. Перед очима молоді – приклади безкарності, відвертого нехтування законами.

Натомість створюється новий ідеал життєвого щастя – за будь-яку ціну видертися на верхівку, щоб жити безкарно і, за можливістю, безтурботно.

Молода людина чітко знає – той, хто займає певне місце в ієрархії влади та бізнесу, може ігнорувати вимоги закону. Все це створює суспільну атмосферу, у якій нема місця рівневі освіти, вартості праці, співчуття до ближнього.

Колись у суспільному лексиконі існував такий термін «тлетворний вплив Заходу». Ним у тому числі визначалися і масова культура, яка нібито шкідливо впливає на молодь.

Cьогодні молодь споживає вже не західний, а вітчизняний, умовно кажучи, культурний продукт. До їх послуг масштабна індустрія розваг, телесеріали, реаліті-шоу, глянцеві журнали, які пропонують свої рецепти життя.

Життя предстає як нестримний потік бажань, які треба задовольняти. То чи варто за таких умов дивуватися бездуховності та безкультур’ю, яке досить поширене у молодіжному середовищі.

Від моральної деградації суспільства потерпає, перш за все, сама держава. Слова «патріот», «патріотизм» застосовуються направо і наліво, чим вихолощується їх зміст. Втім ніхто з тих, хто полюбляє «патріотичну» риторику, не може пояснити, що таке обов’язок перед Вітчизною.

Взяти хоча б відомий приклад із учасниками битви під Крутами у січні 1918 року. Їх намагаються піднести до культового рівня, представити взірцем самопожертви заради Батьківщини. При цьому чомусь сором’язливо обходять питання про те, чому кілька сотень необстріляних юнаків були залишені сам-на-сам проти чисельно переважаючого противника.

Мабуть у цьому є дещо символічне для нинішньої України, коли під високими гаслами старше покоління намагається використати ентузіазм та недосвідченість молоді заради своїх цілей.

А потім ми дивуємося, чому в Одесі, яка має давні традиції міжнаціональної толерантності, є справжньою лабораторією міжетнічних стосунків, з’являються образливі написи відносно інших народів, зростає нетерпимість, виникають криваві сутички з політичним, національним чи расовим підгруням між молодими людьми.

По-друге, ми маємо змінити свій погляд на молодь як верству населення, як суспільне явище, побачити її у контексті тих змін, які відбуваються не тільки у нашій країні, але й у всьому світі.

Початок світової фінансово-економічної кризи змусив багатьох замислитися над правилами міжнародної політики і нормами людської поведінки.

Стає очевидним, і ми маємо погодитися з тим, що людство переживає не чергову хвилю економічних негараздів, а загальноцивілізаційну кризу. Розвиток людства на базі тих уявлень, які домінують сьогодні, себе вичерпав, і потрібно забезпечити вихід на якісно нові рубежі. В цьому плані потрібно враховувати роль молоді і, відповідно, виробити адекватну молодіжну політику.

Що ми маємо сьогодні?

Все більш помітнішими стають і конфлікти, викликані складною демографічною ситуацією в країні. Наприклад, законодавчо молодіжний вік у нас визначається з 14 до 35 років, що зумовлено як віковою структурою нашого суспільства, так і необхідністю фундаментальної освіти для молоді та низкою інших причин.

Візьмемо освіту. Не будемо забувати, що сама категорія молоді нараховує від сили дві сотні років, і її появою ми зобов’язані переважно розвиткові системи вищої освіти і поступового збільшення вимог до кваліфікації. Раніш соціалізація молоді відбувалася значно швидше. У 20 – 23 роки молоді люди, як правило, закінчували середній спеціальний або вищий навчальний заклад, вже одружувалися, а інколи мали й дитину, і, відповідним чином, мали жити фактично дорослим життям.

Сьогодні ж за розрахунками фахівців, для того, щоб молода людина почала практично реалізовувати свої можливості, вона повинна вчитися мінімум до 30 років. Базової освіти виявляється недостатньо для здійснення повноцінної кар’єри.

Відповідним чином ми повинні підійти до проблеми демографічної політики. Якби держава не заохочувала молоді сім’ї до народження дітей, вони краще за нас, політиків, усвідомлюють, необхідність забезпечити собі майбутнє за рахунок якісної освіти і здобуття певних професійних навичок.

Про це свідчать і вимоги, які висувають сьогодні компанії до персоналу, який вони приймають на роботу. Придивіться уважно, з чого складається середньостатистичне резюме молодої людини, яка шукає роботу, – значну частину резюме займає перелік тренінгів, курсів, наявність прав водія, щоправда, без знання правил дорожнього руху.

Сьогодні вже важко захопити фразою про те, що «Аркадій Гайдар у сімнадцять років полком командував». Не той час і не ті критерії.

Тому ми повинні усвідомлювати, що сім’ї в нашій країні будуть створюватися пізніше. Отже, демографічну проблему нам потрібно буде вирішувати не тільки за рахунок народжуваності, але й за рахунок продовження віку життя.

Цілком очевидно, що це змінить підхід до базових культурних та духовних цінностей, за якими розвивається суспільство, і у яких ми прагнемо виховати молодь.

Звідси витікає і інша проблема – перше робоче місце для молодої людини. На цю тему у нас є чимало законодавчих актів і програм. Але реалії вносять свої корективи. Створюється підґрунтя для конфлікту між старшим та молодшим поколіннями.

З одного боку, середній вік тих, кого потребують кампанії на початкові посади – від 25 до 35, максимум – до 40 років. І виявляється, що людина, яка переступила 40-річну межу, вже не потрібна, навіть якщо вона має певний досвід.

З іншого боку, сьогодні в Україні приблизно однакова кількість молоді та пенсіонерів.

При цьому більшість пенсіонерів у нас працює, оскільки не має можливості вижити на ту пенсію, яку вона отримує, а молодь вимагає першого робочого місця.

Однак, ми не можемо не помічати, що існують цілі галузі, які тримаються виключно на пенсіонерах та людях старшого покоління.

Це, серед іншого, викликано і очевидним перекосом в підготовці спеціалістів певних спеціальностей. Катастрофічно не вистачає інженерів на підприємствах, вчителів і медиків в селах, і це не кажучи вже про висококваліфікованих робітників.

Обговорення такого питання, як збільшення пенсійного віку, щоразу оточується політичними спекуляціями. Треба бути відвертими – рано чи пізно ми будемо змушені його вирішувати. До цього нас спонукає не тільки демографічна ситуація, але й необхідність підвищення фахового рівня кадрів.

Але вирішувати її потрібно в комплексі, створюючи систему професійної орієнтації, стимулювання молоді до оволодіння певними спеціальностями, виваженої кадрової політики, підготовки та підвищення кваліфікації.

Наступне питання, яке сьогодні негативно впливає на соціальний стан молоді і гальмує розвиток суспільства, – це питання житла. В Україні понад 100 тисяч молодих сімей потребують розв’язання житлових проблем.

Держава намагається розв’язати це питання за рахунок певних програм, але вони поки що не дають відповідного ефекту.

Зрозуміло, що молоді сім’ї намагаються вирішити цю проблему самотужки, насамперед, за рахунок іпотечного кредитування. Проте, як ми вже пересвідчилися, іпотека сама по собі, без певної підтримки з боку держави, неможлива. Більш того, вона стала однією з причин фінансово-економічної кризи в Україні і найбільш сильно вдарила саме по молодих.

І, нарешті, ще одна проблема – участь молоді у державному управлінні. Тут ми відчуваємо найглибший розлам.

В суспільстві зростає розуміння того, що влада повинна бути професійною. Ми поступово йшли до цього протягом перших років незалежності, коли запроваджувалися ринкові принципи в економіці, формувалися нові підходи до управління.

Без зайвої гордості скажу, що колишні комсомольські активісти зіграли в цьому процесі чималу роль, передаючи свій досвід новим кадрам державних службовців.

За ці роки відбулося суттєве омолодження складу державної служби, була створена Академія державного управління при Президентові України з регіональними філіалами.

На жаль, сьогодні ми спостерігаємо зворотний процес – депрофесіоналізації влади. На нього впливає і квотний принцип формування влади, коли не важливі знання, а важливо те, до якої партії ти належиш і чи близький ти до партійної верхівки.

Це створює в очах молодих людей примару легкого шляху, спонукає їх дивитися на політичну діяльність не як на засіб виконання певних суспільних обов’язків, а як на засіб швидко і безболісно отримати доступ до державних ресурсів, на яких можна творити власний бізнес.

Практично при кожній партії є своя «молодіжна» організація, але їх вплив на молодь залишається обмеженим, насамперед, завдяки тому, що більшість вітчизняних партій не мають цілісної ідеології і не можуть запропонувати молодим людям певного суспільного морального ідеалу.

Отже, ми бачимо, що формування ефективної державної молодіжної політики неможливе без суттєвих змін у політичній системі, скасування хибної виборчої системи, яка завела країну у глухий кут.

Разом з тим, усвідомлюючи власні недоліки, ми не повинні забувати, що живемо в інтегрованому, глобалізованому світі.

Нинішня молодь значно відкритіша, вона має можливість подорожувати, а завдяки сучасним технологіям і спілкуватися з однолітками у різних кутках світу. У них трохи інше розуміння часу та простору.

Тому і вирішити проблеми молоді неможливо без урахування світових тенденцій, без відчуття того невпинного руху, що змінює світ.

За таких умов неможливо обмежитися виключно рамками національних держав. Очевидно, що уряди і влада в цілому мають стимулювати культурний та освітній діалог між молоддю різних країн.

Згадаймо, що свого часу саме комсомол був автором багатьох цікавих ініціатив, які сприяли вихованню у юнаків та дівчат толерантності, поваги до інших культур, туризму та здоровому способу життя.

Переконаний, що цей досвід, маючи інше змістовне наповнення, може бути корисним і за нинішніх часів.

Шановне товариство! Я хотів би звернутися до вас, всіх, для кого комсомол став школою життя. Давайте будемо чесними перед собою та молодими поколіннями.

Ми багато чого встигли зробити у власному житті. І наш досвід та вміння можуть ще прислужитися державі та суспільству. Нас пов’язує спільне минуле.

Ніхто з нас не пошкодував про те, що був такий період у його житті, назва якому – комсомол.

Ми завжди згадуємо його, але водночас думаємо про майбутнє.

Ми не знаємо, яким воно буде, але в наших силах зробити його кращим.

Тож дозвольте привітати вас із славетною датою і побажати вам комсомольського завзяття, невтомного прагнення духу, здоров’я і щастя!

Із святом!