Коли на початку листопада 1708 року гетьман України Іван Мазепа прибув до табору шведського короля Карла ХII, під його командуванням перебувало лише півтори тисячі козаків. Шведське командування навіть не сприйняло цей підрозділ як військо, вирішивши, що це всього лиш особиста охорона гетьмана, який прибув на переговори. І були шоковані, дізнавшись, що гетьман має намір приєднатися з цією «охороною» до шведської армії. Яка чисельно теж була мізерною.

Як згодом з’ясувалося, жоден адмінполковник (по-сучасному, керівник області) України не знав про реальні наміри гетьмана. Не було зібрано військо, не підготовлено припаси, полкові фортеці не були готові до оборони ні фортифікаційно, ні за складом своїх гарнізонів; серед населення не проведено було ніякої агітаційно-роз’яснювальної роботи. Навіть козаки, яких гетьман вів до Карла, про істинні наміри його дізналися лише перед переправою через Десну, отож частина козаків, які усвідомили всю військово-політичну безпомічність і бездарність свого гетьмана, залишила його ще на деснянському лівобережжі. Замість того, щоб відійти углиб своєї території, чи до Запорізької Січі, і там сформувати козацько-селянську армію, Мазепа продемонстрував усьому світові свою цілковиту непідготовленість до війни з Росією, шокуючи і сучасників, й істориків своєю військово-політичною неспроможністю, яка сучасним українським політикам повинна слугувати прикладом того, як – ніколи, ні за яких обставин! – не слід ставитися до обороноздатності своєї країни.

Перший урок – поводження під час війни росіяни дали Мазепі, козакам і всій Україні, напавши на невеличкий гарнізон української столиці Батурина, слабко захищеної і полишеної Мазепою напризволяще. Увірвавшись, завдяки зрадникові, уночі через потайний хід до міста, росіяни, під командуванням генерала Меншикова, вирізали близько 22 тисяч його мешканців, аж до немовлят, не пощадивши нікого, а саму українську столицю зруйнували вщент та спалили, цілковито перед цим пограбувавши. Поранених козаків росіяни розпинали на хрестах, які пускали за течією Сейму. Збереглися примірники французьких часописів: «Історичні листки», «Меркурій історії», «Ключ кабінету», та часописів деяких інших країн, в яких влаштовану росіянами різанину українців тогочасні журналісти змальовували під заголовками: «Жінки й діти на вістрях шабель», «Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як велять нелюдські звичаї москалів», «Вся Україна купається в крові. Меншиков вдається до засобів традиційного московського варварства».

Навіть після такого винищення столиці, Мазепа не вжив ніяких заходів для формування армії та відсічі росіянам. Замість того, щоб, сформувавши військо, завдати росіянам такої ж нищівної поразки, якої свого часу завдав їм під Конотопом гетьман Виговський, деморалізовані адмінполковники почали один за одним переходити на бік росіян. Першим зі своїм полком подався під російські прапори стародубський полковник Іван Скоропадський, предок гетьмана Скоропадського часів Української Народної Республіки, який уже бачив себе гетьманом України, і який виторгував-таки собі булаву. Разом із ним допомагав росіянам винищувати українські міста і села миргородський полковник Данило Апостол. «Колєнопреклонно» здобував собі царську милість полковник Гнат Галаган, який згодом став провідним руйнівником Січі та катом запорізького лицарства. Всю козацьку кінноту під Полтавою очолював Семен Палій, якого цар щойно звільнив з… сибірського заслання.

Під Полтавою на боці росіян воювало понад 20 тисяч українських козаків, у той час, як на боці шведів було щось зо дві тисячі козаків, і це при тому, що вся шведська армія сягала лише 21 тисячі багнетів. Та оскільки частина шведів охороняла переправи, то реально під Полтавою Карл ХII мав щось із 18 тисяч багнетів. Таким чином, під Полтавою 76-тисячна російсько-українська армія Петра I протистояла 20-тисячній шведсько-українській армії Карла ХII та Мазепи. Зрозуміло, що за такого співвідношення сил шведсько-українське військо було приречене на поразку. До речі, ось як подається участь козаків у битві на боці росіян в «Історії русів»: «Баталію тую розпочали шведи на самім світанку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів, і прорвавшись в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, змішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон. Козаки, переслідуючи шведів до їхніх шанців, провели позад себе сильну колону піхоти російської під командою генерала Меншикова…» – нагадаю, того самого, який залив кров’ю Батурин та інші українські міста і села.

Й ось тут я повинен сказати те, що свого часу вже казав у своєму романі-есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина». Це для росіян та шведів війна на території України (що точилася в межах Північної війни 1700 – 1721) була російсько-шведською. Що ж до нас, українців, то вона була і залишається війною громадянською, під час якої, одна проти одної, з різними союзниками, виступали дві українські військові сили, очолювані двома гетьманами України. А саме з цього нам і слід виходити в оцінці і Полтавської битви, і всіх тих бойових дій, що точилися в Україні до і після неї.

Сучасна російська пропаганда, яка гучно відзначає перемогу в Полтавській битві, постійно нав’язує нам полеміку з приводу того, на чиєму ж боці, на боці яких українських військ, була історична справедливість? Відповідь моя проста: у громадянської війни справедливості як такої для прийдешніх поколінь не існує! Наголошую, саме для прийдешніх поколінь. Громадянську війну слід сприймати як трагедію народу, вивчати її і визначати для себе прикрі уроки, аби надалі не припускатися помилок, які б до подібних воєн призводили.

А щодо «зради» гетьмана Мазепи чи, навпаки, «зради» гетьмана Скоропадського... Свого часу я вивів історичну формулу, якою вже скористалося чимало дослідників і козацької давнини, і Другої світової війни: «У народу, який не має своєї державності, державних зрадників не буває! Існують лише політичні лідери, чи полководці, які дотримуються тієї чи іншої зовнішньої військово-політичної орієнтації». Ось те принципове, що повинні засвоїти всі ми – письменники, журналісти, історики, держслужбовці та педагоги, – від кого залежить смисл тлумачення нашої трагічної, але навіть у трагізмі своєму величної, української історії.