Формування національного природного парку на річці, яка несе свої води територіями кількох держав і набуває континентального значення, завжди вимагає не лише національного, але й міжнародного юридичного забезпечення. Зрозуміло, що воно має грунтуватися на міжнародних природоохоронних засадах і традиціях та відповідати усталеним світовим критеріям громадського екологічного руху. Саме про це і йдеться сьогодні в статті нашого спеціального кореспондента.
Можна з упевненістю сказати, що ідея Нижньодністровського національного природного парку давно жила в глибинах громадського та наукового екологічного руху, і про це докладно йшлося в моїй статті «Нижньодністровський парк: зародження традиції» («ОВ» від 23 липня)і, зокрема, в уміщеному в ній інтерв’ю з одним із зачинателів цього руху – науковцем Іваном Русєвим. А вже на підставі публікацій тодішніх молодих екологів та за матеріалами дністровських екологічних експедицій з’являлися й еколого-економічне обгрунтування створення нацпарку, і рішення обласної ради та відповідний Указ Президента України, з текстами яких я вже знайомив наших читачів; а також низка інших документів. Проте всі ці рішення і дії, безсумнівно, випливають із міжнародних екологічних канонів, із тих положень, які ухвалювалися на всеєвпропейських та світових форумах.
Як стверджують екологи, основна причина формування майже в усіх країнах Європи (і в більшості країн світу) заповідників, національних парків та інших заповідних територій полягає в тому, що в багатьох регіонах світу порушено природний баланс між використанням природних ресурсів для найрізноманітніших потреб людства, і їх відновленням, через що виникає загроза втрати значними територіями свого біологічного різноманіття, а відтак і цілої низки його екологічних, економічних та соціальних функцій. Саме поява цих регіонів із загрозливою екологічною перспективою змусило науковий світ скликати в 1992 році в Ріо-де-Жанейро конференцію ООН з охорони довкілля та екологічних аспектів розвитку цивілізації.
Про те, які саме явища змусили екологів та політиків скликати цю конференцію і до яких висновків вони дійшли, ми з вами дізнаємося з ухваленої на форумі конвенції про охорону біорізноманіття, в якій визначено основні цілі, заходи та зобов’язання країн щодо запобігання й усунення причин втрати цього різноманіття на території значних природних комплексів. Поява цієї міжнародної конвенції якраз і сприяла тому, що в вересні 1994 році Верховна Рада України ухвалила дуже важливу для природоохоронної справи «Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні». Крім того, у вересні 2000 року законодавчо затверджено «Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки», а наступного року так само затверджено не менш важливий документ: «Загальнодержавну програму охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів».
Основна користь від цих програмних документів у тому, що ними було заплановано збільшення питомої ваги природоохоронних територій за рахунок розширення існуючих заповідних об’єктів та створення нових, а також резервування значних площ з особливою природною цінністю для подальшого їх заповідання. До складу програм увійшли й заходи, спрямовані на збереження та відтворення унікальних природних комплексів на території Одеської області, а серед них – створення національного природного парку в дельті Дністра.
Я не випадково говорю про це, оскільки територіально національний парк так остаточно і не сформований. Тобто теоретично, у спеціальному додатку до Указу Президента, всі території, які підлягали передачі парку, було визначено, проте дві сільради Овідіопольського району відмовилися передавати території, що перебувають у віданні їх громад, причому більшість депутатів цих сільрад рішуче налаштована не давати своєї згоди на передачу визначених ділянок ні за яких обставин. Втім, зараз я не буду докладно зупинятися на цьому, а лише хочу нагадати, що відповідальність за створення і повноцінне функціонування Нижньодністровського прирордного парку – це відповідальність не лише перед законами та екологічним станом своєї країни, але й перед усією світовою спільнотою. Недарма ж задовго до появи Указу Президента, в 1996 році, водно-болотні угіддя дельти Дністра та Дністровського лиману було включено до світового Рамсарського списку водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення та потребують охорони передусім як середовище існування багатьох видів водноплавної птиці, іншої живності та представників рослинного світу. До речі, цей перелік було засновано ще в 1971 році Рамсарською конвенцією про водно-болотні угіддя, яку ратифікувало більшістю країн світу.
Відповідно до положень конвенції, разом із ухваленням «рамсарського статусу» водно-болотним угіддям дельти Дністра, держава взяла на себе зобов’язання щодо їх збереження, через створення на їх території природних резерватів та забезпечення належного нагляду за ними. Тому поява в дельті Дністра національного природного парку сприймається, як цілком логічний крок до вдосконалення системи природоохорони. До речі, зараз в Україні діє вже двадцять національних природних парків, першим із яких став заснований ще в 1980 році Карпатський національний природний парк, основна територія якого розташована в межах гірського регіону Івано-Франківської області. Такими ж парками ми захищаємо озеро Синєвир на Закарпатті, гірське пасмо Подільські Товтри на Хмельниччині, Святі Гори на Донеччині, Шацькі озера на Волині та Азово-Сиваський екологічний район на Херсонщині. Вже сама наявність такої кількості нацпарків свідчить про те, що в цьому питанні вітчизняна екологічна наука, а водночас і екологічне правництво, набули в Україні чималого досвіду.
Нагадаю, що до Рамсарського списку водно-болотні угіддя дельти Дністра включені двома територіями – межиріччям Дністра-Турунчука і північною частиною Дністровського лиману, унікальна біорізноманітність яких учені підтвердили багатьма науковими дослідженнями та експедиціями, а проблеми збереження і відтворення яких не раз обговорювалися на науково-практичних конференціях, зокрема й міжнародного рівня, а також на міжвідомчих нарадах і семінарах. До того ж екосистемам дельти присвячено кілька науково-популярних книг, наукових робіт і статей. Але, як зазначається в офіційній довідці, наданій мені Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища в Одеській області, практично всі вони попереджають про серйозні зміни в екосистемах басейну Дністра в останні десятиріччя, насамперед, внаслідок створення каскаду водосховищ на середній ділянці, а також інтенсивного, нерегульованого використання ресурсів ріки після утворення трьох самостійних держав: України, Молдови і Придністров’я. Саме існування в Дністра одразу трьох господарів державного рівні та десятків – рівня адміністративних поділів, якраз і породжує в екологічної громади Одещини найбільший скепсис.
Ні-ні, певні кроки з консолідації зусиль уже зроблено. Досить сказати, що ще в листопаді 1994 року було підписано угоду між Україною і Молдовою про спільне використання і охорону прикордонних вод, у рамках якої провадяться певні заходи для зниження негативних наслідків антропогенного впливу на екосистеми Дністра. Та, як зазначається в довідці Держуправління, складність ситуації у тому, що для екологічного оздоровлення річки необхідна не лише двостороння угода, а й розробка спільного програмного документа, який би включав комплекс практичних, науково обгрунтованих заходів, котрі б, не завдаючи шкоди інтересам країн, забезпечували виважений, взаємовигідний баланс співіснування дикої природи і людини.
Тобто, було б неправдою казати, що угода виконується на належному рівні. І проблема, знову ж таки, лежить у правовій площині. Ніякі домовленості не матимуть сили, якщо в них не будуть задіяні державні інститути Придністров’я. Проте для Молдови це питання принципове: оскільки такої держави як Придністровська Молдавська Республіка для неї не існує, то й домовлятися нема з ким! А тим часом учені попереджають: без відповідних заходів у середній течії Дністра, тобто на території цих держав, грунтовно поліпшити екологічний стан дельти неможливо.
На сьогодні міжнародна класифікація водно-болотних угідь, прийнята Шостою конференцією сторін Рамсарської конвенції, за ознаками характеру і ступенем порушень, визначає 5 категорій їх екологічного стану: природний, рівноважний, кризовий, критичний і катастрофічний. Так от, стан цих угідь у межиріччі Дністра-Турунчука та північної частини Дністровського лиману поки що визнано «кризовим». Що це означає? А те, що швидкість антропогенних порушень уже перевищує темпи відновлення екосистем угідь, проте корінних, непоправних змін природних систем поки що не відбувається. Причому екологи зазначають, що провідними чинниками, які руйнують екосистеми цих угідь, виступають: скорочення прісноводного стоку ріки (тобто море наступає на гирло) та забруднення його мінеральними й органічними речовинами, токсинами, неочищеними стоками і всілякими патогенними мікроорганізмами Додаймо до цього техногенне ушкодження прибережної смуги та забруднення її відходами тривалого розкладання, нерегульоване використання ресурсів тваринного і рослинного світу та низку інших причин, і картина стає очевидною.
Так, згоден, з появою Нижньодністровського національного природного парку екологічних проблем у дельті Дністра не поменшало, зате з’явилася організація, яка має повсякденно займатися ними, концентруючи зусилля науковців, екологічної громадськості та місцевих держадміністрацій; а разом із нею в усіх нас з’явилася надія на те, що «кризовий» стан дністровської дельти ніколи не перейде в катастрофічний.
