Як політпрацівники впливали на командирів
У житті кожної людини багато пам'ятних сторінок. І чудових, і сумних. Зі світлим почуттям згадую той день 1972 року, коли успішно закінчив навчання у військовій академії в м. Ленінграді і одержав призначення для проходження подальшої служби до Червонопрапорного Далекосхідного військового округу начальником організаційно-планового відділу у 81-шу гвардійську мотострілецьку дивізію. Її штаб дислокувався в м. Бікін Хабаровського краю. Офіцери управління дивізії зустріли мене радо й тепло. Я незабаром переконався у їхній високій професійній підготовці. У той же час відчув, що колектив офіцерів управління дуже політизований. У всьому відчувався сильний диктат політичного відділу дивізії. Представники політвідділу цуралися всіх інших офіцерів управління, усіляко прагнули підкреслити свою важливість і значимість, перевагу над іншими управлінцями. Їхні дії й поведінка іноді уособлювали неприкриті нахабність і хамство. Наприклад, майор Мичко – пропагандист політвідділу дивізії, який цілими днями передруковував на друкарській машинці (одним пальцем) газетні матеріали, дорікав іншим за ледарство, коли роздавав розмножену свою «творчість». У журналі він вів облік: хто, коли й у якому підрозділі провів політінформацію. Навіть не будучи присутнім на політінформації, на власний розсуд оцінював ідеологічну зрілість офіцера управління дивізії, який її проводив. Нашіптував про нього начальникові політвідділу полковникові Андросенку. А той, у свою чергу, узурпуючи партійну владу у особі парткоміссії, творив розправу. Члени партійної комісії не те, щоб боялися його, а просто лише не хотіли зв'язуватися з ним. Проте, якщо хоч один з членів парткоміссії не підтримував пропозицію політвідділу або виступав проти, він заносився у списки ідеологічно не зрілих комуністів. І кар'єру такого сміливця практично було закрито. Я, як новачок, не знаючи всіх тонкощів взаємин між офіцерами політвідділу і управління дивізії, виступив на загальних звітно-виборних зборах комуністів управління дивізії, заявивши, що ці відносини ненормальні. Зокрема, озвучив факт, що обурив мене до глибини душі, свідком якого я став зовсім випадково.
Офіцери управління дивізії, згідно з планом надавали допомогу командирам підрозділів 235 гвардійського мотострілецького полку. Підполковник Б.І. Ткач, начальник штабу дивізії, викликав мене і поставив завдання довести до частин наказ про урочисте шикування з винесенням Бойових Прапорів на честь 30-річчя присвоєння дивізії почесного найменування гвардійської. Я повернувся до пункту постійної дислокації управління дивізії, у м. Бікін. Разом з оперативним черговим капітаном Мунтяном обміркували всі деталі виконання наказу начштабу. До складу прапороносців і асистентів для винесення гвардійського Бойового Прапора на урочисте шикування включив себе, оперативного чергового і майора Мичка, того самого пропагандиста політвідділу. Коли наказ довели до майора Мичка, він розлютився, почав нервувати, потім закричав: «Що вам, стройових офіцерів немає?»
До чого призвела лейтенантська сміливість
Урочисте шикування частин дивізії відбулося. Бойовий гвардійський прапор ми винесли без його участі. Ось про цей випадок я й доповів комуністам на звітно-виборних зборах управління дивізії. У виступі я говорив і про те, що мені не зрозуміла роль і місце офіцерів політвідділу у вирішенні завдань управління дивізії. В наряд вони не хочуть, дороги на полігон вони не знають. Заняття з вогневої, бойової, тактичної підготовки, стройову і фізичну підготовку ігнорують. Виходи підрозділів на полігон на ротні й батальйонні тактичні навчання – це не для них. Зате всім видно їхню яскраво виражену активність у тому, що вони очолюють комісії або членствують у них за розподілом дефіцитних товарів у воєнторгу, путівок у санаторії, житла. А ще – у підготовці списків на заохочення офіцерів за підсумками навчального року. Ось тут-то їм рівних в активності не було. Говорив я і про те, що майор Мичко своїм обов'язком вважає переписати газетний матеріал і спантеличити офіцера виступити з лекцією в підрозділі й відповідно йому доповісти. Сам Мичко за звітний період ні як пропагандист, ні як комуніст жодного разу не виступив у жодному з підрозділів частин дивізії. Я нагадав йому про те, що його попередники в цій дивізії, політпрацівники з великої літери – комісари, під час війни перед боєм перебували в окопах разом із солдатами і надихали їх на подвиги своїм особистим прикладом. Що, наприклад, політрук старший лейтенант Березовський В.А. в 235 гв. мсп особистим прикладом героїзму, мужності й відваги, у запеклому бою під Новозибковим вирвав з рук убитого прапороносця Бойовий Прапор і підняв в атаку батальйон.
Полковник Андросенко, начальник політвідділу дивізії, раптово перервав мій виступ і оголосив перерву, хоча збори йшли всього хвилин 30 після доповіді. Він взяв мене міцно за руку і потяг до себе у кабінет. Заступник начальника політвідділу оголосив: «Членам партійної комісії зайти у кабінет начальника політвідділу».
І непитущого могли назвати п’яницею
Коли зібралися всі члени партійної комісії, полковник Андросенко сходу, без якихось пояснень, оголосив, що я ідеологічно не зрілий комуніст і мені не місце в рядах партії. У складі партійної комісії понад дві третини були офіцери політвідділу і політпрацівники частин. Вони дружно накинулися на мене з обвинуваченнями. Один член партійної комісії заявив навіть про те, що я нібито спізнився на шикування, хоча такого й не було. Другий звинуватив мене в навмисному зриві підвезення кінофільму, підриві плану культурно-масової роботи. Третій, замполіт артилерійського полку, почав стверджувати, що бачив мене в нетверезому стані і заявив: «П’яницям не місце в партії». Мене від цих слів пройняло холодним потом. Попросив слова. Голова партійної комісії якось винувато сказав: «Так...так...зараз». Мене це надихнуло. Я на короткому подиху спокійно й упевнено оголосив комуністам, що мені нема в чому виправдовуватися, і тому робити цього не буду. Начальник політичного відділу, улюбленою фразою якого було: «Я Солженіцина читав, але засуджую», намагався мене зупинити! Я спокійно й упевнено дістав партійний квиток з кишені й промовив: «Я комуніст і маю право висловити свою точку зору. І ніхто не має права позбавити мене цієї можливості, навіть начальник політичного відділу дивізії полковник Андросенко». Він, звичайно, не очікував такої зухвалості. Адже це був перший зухвалий публічний випадок непокори начальникові політичного відділу дивізії. Він від несподіванки трохи забарився. Цим скористався командир дивізії полковник М.І. Поліщук, який мовчки слухав звинувачення палких ораторів на мою адресу. Комдив запитав Бочкарьова, який звинуватив мене в пияцтві: «Як це було?» Замполіт без найменшого докору совісті сказав: «Двічі: у липні й у серпні бачив». Навіть числа назвав. Командир дивізії підійшов впритул до нього, уважно подивився йому в очі й запитав: «Ви самі в цю мить тверезий?» Не дочекавшись відповіді, повернувся убік начальника політвідділу і, не звертаючись ні до кого, начебто міркуючи вголос, твердо, ледве підвищивши голос, промовив: «Як можна звинуватити офіцера у вживанні спиртного в липні й серпні, якщо він на Далекий Схід прибув тільки у вересні, а до цього був у Ленінграді?» Потім він різко повернувся до замполіта й сказав: «Поруч із вами стояти не можна, перегаром дихаєте, сивуху за версту чути. Ви праві в тому, що п’яницям не місце в партії». І, звертаючись до начальника політвідділу, офіційно заявив: «Товаришу полковник, негайно припиніть цей цирк. Інакше я доповім командувачу військ округу».
хто породжував недовіру до партії
Так командир дивізії врятував мене від виключення з партії. Але ж це був 1972 рік, коли йшло чищення рядів партії: міняли партійні квитки. Таких, як Андросенко, Мичко, Бочкарьов, було небагато. Але, маючи велику партійну владу, вони породжували недовіру до партії, підривали її авторитет.
Тоді справедливість перемогла: Андросенка зняли з посади і призначили зі зниженням начальником політвідділу 158-ї перевалочної бази.
Дев'яносто відсотків офіцерів політпрацівників дивізії, яких курирував політвідділ, замінили. Це було пов'язано ще й з тим, що член військової ради – начальник політуправління округу генерал-полковник Попков переводився до Москви, і йому потрібен був агітаційний момент, що свідчив про його партійну принциповість.
У нашу, 81-шу, гвардійську мотострілецьку дивізію терміново прибула спеціальна комісія з округу на чолі з членом військової ради наводити порядок.
