Середтрьохсотзлишкомвоїнів, якіповторилиурокиВеликоїВітчизняноїподвигОлександраМатросова, булипредставникибагатьохнаціональностей: росіянинВолодимирЛабутін, українецьМиколаНосуля, казахБурамНасимбаєв, узбекКудратСуюнов, грузинВасильПетріашвілі, бурятКлавдійКраснояров, татаринГадінурГайфіатулін... Лишетроєвідважнихбійців, якізакрилисвоїмитіламиамбразуриворожихдотівідзотів, залишилисяживими: ВолодимирМайборський, ОлександрУдодов, ТовьєРайз.
Розповім про одного з них – уродженця Хмельницької області Володимира Петровича Майборського, який здійснив подвиг 65 років тому. Мені довелося не раз зустрічатися і розмовляти з ним, Почесним солдатом славетної Залізної дивізії, який дуже пишався цим званням. Здається, зовсім недавно Герой Радянського Союзу приїздив у гості до однополчан, не поспішаючи крокував стройовим плацом, спираючись на паличку і поскрипуючи протезом. Але доконали ветерана фронтові рани, не стало його з нами.
Назавжди запам'яталися глухуватий голос Володимира Петровича, його місткі фрази. Чіпка пам'ять бійця пожвавлювала сухі зведення повідомлень, наповнювала її точними деталями і цілком природними людськими переживаннями. Так він сприймав події, бачив обставини з окопу і бойових лав. Тому не буду описувати участь Майборського у незабутньому бою 1944 року, а передам його розповідь про найістотніше з невеликими скороченнями.
"Наша Залізна дивізія вела бойові дії у Прикарпатті. Зайнявши оборону у районі Коломиї, ми готувалися до наступу на Делятин, Яремчу. Батальйон мав провести розвідку боєм.
Вночі сапери, до групи прикриття яких входив і я, зробили проходи у мінному полі. Ішов дощ, над землею стелився туман. І це було нам на руку, ми залишилися непоміченими.
На світанку видимість трохи покращилася. У сизуватому серпанку проглядалися вершини Карпат. Розпочалася артпідготовка. А услід за нею наша перша рота, яка займала вихідний рубіж, пішла в атаку.
Ми намагалися швидше подолати поле і вдертися до німецьких траншей. Рухалися під вогнем перебіжками. Потім залягли надовго – з висотки застрочив кулемет. Здавалося, що амбразура дзота вихлюпує розпечений метал, який летить над нами. Загинуло кілька чоловік.
Я лежу у першому цепу і від безсилля скрегочу зубами. Треба щось робити. Праворуч – впадина. Підповзти б нею до дзота і гранатою заглушити амбразуру. Буду пробувати. Кричу командирові роти Осмольському, який лежить неподалік, і показую вперед. Не знаю, чи розуміє він мій задум, але махає рукою: мовляв, пробуй.
Втискуюся тілом у баюри і вибоїни, пересуваючись по-пластунському. Знаю, як стежать за мною всі бійці, чую, як вони вогнем відволікають від мене увагу фашистів. Тим помітити пересування одного солдата непросто.
Перед очима – тільки стріляючий дзот серед зеленого різнотрав'я.
Скільки вогнедишних дзотів я вже перебачив за три роки війни. Але ось так, щоб віч-на-віч, – вперше. Прикинув – дзот вже зовсім недалеко, менше сорока метрів відокремлює мене від бугра з амбразурою. Ну, думаю, зараз я тебе почастую. Трохи піднявшись, жбурнув гранату. І одразу впав, в очах затуманилося, ноги ніби відняло. Помітив мене фашист, накрив кулеметною чергою. У чоботях кров. Невже стечу кров'ю – не зрушу з місця? Невже кінець всьому? Ні і ні! Мій порятунок – попереду, треба повзти скільки зможу. Запрацював руками, підтягуючи перебиті ноги. Вершок, другий, третій...
От дзот вже і поруч. Фриц без угаву стріляє з кулемета по полю, де лежать бійці моєї роти. Але мене кулі не дістають – я у непрострілюваному просторі. Сили вичерпуються, майже непритомнію. Перепочивши, підбираюся збоку до дзота, кидаю протитанкову гранату і падаю на амбразуру...
Про те, що сталося далі, довідався набагато пізніше, опритомнівши. Бійці, побачивши, що дзот замовк, кинулися вперед і прорвали оборону. А мене санітари поклали разом з іншими загиблими. На щастя, один з них якось визначив, що у мені ще тепліє життя. У польовому шпиталі зробили ампутацію. Потім відправили на лікування у тил, де зробили ще кілька складних операцій.
Мабуть, армійське начальство втратило мої сліди, зарахувавши до списків загиблих. Та я й сам, чесно зізнаюся, довго не вірив, що виживу.
У рідному селі мене оплакали, одержавши похоронку. Пізніше батько з матір'ю не повірили повідомленню про присвоєння мені звання Героя Радянського Союзу: мовляв, помилка якась, збіг з якимось іншим Володимиром Петровичем Майборським. А коли я приїхав зі шпиталю, то селяни хрестилися, коли бачили мене. Згодом, звичайно, розібралися. От радості було!
Викликали мене до Москви, вручили орден Леніна і Золоту Зірку Героя. Кажуть, після цього у 7-му мотострілецькому полку Залізної дивізії, у складі якого я воював, довелося змінювати слова пісні. Я й не знав, що однополчани склали її про мене, про те, як я загинув, хоробро закривши амбразуру. Я попросив, щоб слово "хоробро" теж прибрали. Не було в мене думок про героїзм. Думав лише про одне: треба врятувати від смерті товаришів, відвести біду. Залишився жити – отже, пощастило, у сорочці народився.
Навряд чи потрібно щось додавати до цієї сповіді солдата Великої Вітчизняної, одного з мільйонів хоробрих ковалів Великої Перемоги.
