Дев'ять років тому, 20 жовтня 2000 року, не стало Бориса Ілліча Зайденберга. Він носив офіційне звання заслуженого артиста РРФСР і мав неофіційний, але абсолютно об'єктивний статус одного з найвродливіших і найталановитіших акторів радянського кіно. Він назавжди залишився в історії театральної Одеси як кращий драматичний актор свого покоління і як один із кращих театральних режисерів нашого міста. Дев'ять років тому він пішов з життя, заснув вічним сном...

...«Какие сны в том смертном сне приснятся, когда покров земного чувства снят?». Нікому з живих не дано дати точну відповідь на це гамлетівське запитання. Ми можемо лише припускати, що сниться нашим дорогим людям там... Але за допомогою людей, які добре знали і любили Бориса Зайденберга, ми можемо довідатися, що снилося, що марилося, про що мріялося йому в цьому, земному, житті. Про те, що, на превеликий жаль, у цьому житті так і не справдилося...

Вадим КОСТРОМЕНКО, режисер Одеської кіностудії, заслужений діяч мистецтв УРСР, професор культурології:

– Борис Зайденберг цілком відбувся як режисер театральний, багато поставлених ним вистав стали легендами. Однак небагато хто знає, що Борис виношував ідею режисерської постановки у кіно. Я був одним із цих небагатьох, а можливо, і взагалі єдиною людиною, яка знала про його плани, – адже Борис не любив просто так базікати. Нас із ним звела робота – у 1967 році Борис знімався в картині "Пошук", на якій я був оператором. І у нас склалися дуже добрі взаємини, які тривали потім багато років. Причому це були взаємини не лише товариські, але й творчі. Ми з ним досить тривалий час шукали такий проект, який змогли б зробити разом, – щоб він був режисером, а я оператором. Адже я за освітою кінооператор, до приходу у режисуру присвятив цій професії 14 років життя. З 1972 року я вже був режисером, і до операторства ніколи не повертався. Але для єдиної людини – Бориса Зайденберга, готовий був це зробити, не замислюючись, тому що він скорив мене глибиною свого розуміння мистецтва. І головне, тим, що в ньому, суто театральній людині, я побачив багато того, що необхідно для кінорежисури, того, чого у мене, напевно, не було тієї мірою, якою хотілося б. У Бориса було зовсім унікальне, гранично загострене почуття образності. Це дуже цінна якість. Я абсолютно переконаний, що він зумів би зробити видатний фільм, і я був би щасливий допомогти йому в цьому як оператор. Але з різних суб'єктивних і об'єктивних причин цей проект так ніколи і не відбувся. І про це я шкодую донині.

Олег ШКОЛЬНИК, актор Одеського російського театру, народний артист України:

– Мені теж відома одна історія про нездійснену кінороботу Бориса Зайденберга – про роль, яка могла б докорінно змінити його біографію. Про це практично ніхто не знає, Борис Ілліч не любив розповідати цю історію, я довідався про неї від нього абсолютно випадково, через збіг обставин. Спочатку слід зробити невеликий вступ. Талантом Бориса Зайденберга я захоплювався з юних років, завжди був щасливий потрапити до Російського театру на вистави з його участю як глядач. Потім я сам став актором цього театру. Борис Ілліч на той час у театрі вже не грав, але в Одесі жив, займався режисерською і викладацькою діяльністю. І в останні роки його життя у нас склалися дуже теплі взаємини. Він бував гостем нашого дому, завжди найдорожчим і найбажанішим. Він міг зайти до нас запросто, без церемоній, і ми проводили дивовижні вечори на кухні за чашкою чаю і дуже цікавими бесідами. І от одного такого вечора (це було у 1999 році, незадовго до його 70-річного ювілею) Борис Ілліч зайшов до нас додому. А я за кілька днів до цього на книжковому лотку купив збірник Георгія Полонського, який включав у себе повість "Доживемо до понеділка", за якою знято знаменитий, сьогодні вже практично культовий фільм. Ми пили чай, а книжка просто лежала на підвіконні. І я помітив, що Борис Ілліч щоразу повертається до неї поглядом. Звичайно, я одразу запропонував: "Борисе Іллічу, якщо Вас цікавить ця книжка, я вам із задоволенням дам її почитати, беріть просто зараз". І раптом він зовсім зніяковів. Так, що я навіть злякався, бо зрозумів, що, сам того не бажаючи, зробив стосовно Бориса Ілліча якусь нетактовність. Але він мене відразу заспокоїв, сказавши: "Не хвилюйся, Олеже, вибач. Просто з "Доживемо до понеділка" у мене пов'язаний не дуже радісний спогад". І розповів ось цю саму історію, яка мене просто потрясла. Виявляється, Борис Зайденберг був уже практично затверджений на головну роль у фільм "Доживемо до понеділка", на нього були пошиті костюми, уже був призначений перший знімальний день. Але тут у професійну ситуацію втрутилися особисті взаємини, людський чинник. Справа в тому, що режисер Станіслав Ростоцький був близьким другом В'ячеслава Тихонова, а Тихонов на той час переживав глибоку депресію, пов'язану з невдалою (як здавалося самому Тихонову) роллю Андрія Болконського у "Війні і мирі" Сергія Бондарчука. Так, такі парадокси внутрішньої акторської природи: роль Болконського сьогодні вважається знаковою в кар'єрі Тихонова, а тоді він був вкрай незадоволений собою, вважав її своїм найглибшим провалом і впав у депресію настільки, що всерйоз збирався піти з професії взагалі. Уявляєте? І Ростоцький вирішив по-людськи підтримати свого друга, дати йому стимул до життя і творчості, запропонувавши цікаву головну роль у своєму новому фільмі. Але для цього йому довелося відсторонити від неї вже призначеного Бориса Зайденберга. У них з Ростоцьким відбулася велика розмова, у якій той чесно все пояснив, сказавши: "Борисе, зрозумій мене як чоловік – ти відмінно б зіграв цю роль, але Славко мені друг...". І в підсумку в "Доживемо до понеділка" зіграв не Борис Зайденберг, а В'ячеслав Тихонов. Звичайно ж, Борис Ілліч прийняв ситуацію по-чоловічому, але для нього це був величезний моральний удар. І, хто знає, як склалася б подальша акторська кар'єра Бориса Зайденберга, якби в його житті був цей фільм і ця роль...

Геннадій СКАРГА, актор Одеського російського театру, заслужений артист України, син Бориса Зайденберга:

– Батько зіграв на театральній сцені безліч блискучих ролей. Такому списку може позаздрити будь-який актор: Сірано де Бержерак у п'єсі Ростана, Райський в "Обриві" Гончарова, Хлудов в "Бігу" Булгакова, Борис Годунов в "Царі Федорі Іоанновичі" Толстого, Герострат в "Забути Герострата" Горіна і багато інших чудових робіт... Але роль, заради якої він замолоду прийшов у професію, роль, через яку він закохався у театр на все життя, на професійній сцені він так ніколи і не зіграв. Це Арбенін в "Маскараді". Батько дуже любив Лермонтова, п'єсу "Маскарад" любив з дитинства. 14-річним він поставив її в шкільній самодіяльності і сам зіграв Арбеніна. І потім, протягом багатьох років він мріяв зіграти цю роль на театральній сцені. Цього так і не сталося. Але "Маскарад" він знав напам'ять, образ Арбеніна міг проявитися в ньому в найнесподіваніші миті. Наприклад, якось повертаємося ми з пляжу: літній вечір, прибережні зелені схили, траса здоров'я, побутова розмова. Я розповідаю батькові про якісь дрібні негаразди у своєму особистому житті, про взаємини з жінками. І раптом він говорить: "Ну, у взаєминах з жінками складнощі не у тебе першого. Згадай, наприклад, от це". І починає монолог Арбеніна: "Я сердцем слишком стар, ты слишком молода, Но чувствовать могли бы ровно...". І далі за текстом, ледве не до кінця п'єси. Причому він не просто читав напам'ять, – він грав за Арбеніна і за інших персонажів, причому грав на такому рівні майстерності, що просто хотілося щохвилини вигукувати "Браво!" І при цьому жодних зовнішніх ефектів – з боку подивитися: ідуть двоє чоловіків, у пляжному одязі, ноги в піску, розмовляють... А насправді, це була така унікальна імпровізована моновистава, у якій я був єдиним глядачем, а батько – приголомшливим фантастичним сутнісним актором.

Цього року Борису Зайденбергу виповнилося б 80 років. Він залишив про себе безліч світлих спогадів. Вони пролунають із уст друзів і колег актора на вечорі пам'яті "ГЕРОЙ СВОГО ЧАСУ", що відбудеться в Російському театрі цієї суботи, 24 жовтня. Початок о 19.00.