Усі поети любили писати про квіти. Квіти добре знав і любив автор поетичної прози Костянтин Паустовський, який вивчив усі властивості флори за томами «Визначника рослин». Для нього природа – невичерпне джерело скарбів для уяви.
Авторка цих рядків, захоплюючись садово-парковим мистецтвом, створила два квітники, дві живі пам'ятки шанованому не лише одеситами письменникові-воїнові Костянтинові Паустовському, який своїми творами прокладав для нас шлях до добра і знань.
Перший квітник був «заснований» п'ятнадцять років тому в Гуманітарному центрі позашкільної освіти і виховання по вулиці Тінистій, 2, на честь першої річниці Товариства «Світ Паустовського». Другий – у дворику музею К.Г. Паустовського по вулиці Чорноморській, у 2003 році, на честь п'ятиріччя від дня його заснування. Також на відзначення цієї дати посадила на плато напроти музею п'ять акацій. Ці дерева часто згадуються у творах письменника про Одесу.
Обидва квітники можна «прочитати» як книгу з окремими розділами. Вони – долучення до теми природи в усі пори року через літературні шедеври і особистість цього видатного художника слова. До цих пір безжиттєві і, так би мовити, безпам'ятні квіти, кущі й дерева перетворилися на пам'ятки любові, дружбі, набули літературної історії. Краса їх незвичайна і таємнича.
Поглянемо на них небайдужими очима, пам’ятаючи близькі письменникові слова Дені Дідро про вміння побачити у звичайному незвичайне.
Навесні вам вклоняться кущі форзиції, яка росте під вікнами музею. Її жовті квіточки такі милі, що листя на цій рослині здається зайвим. Ваш погляд із задоволенням зупиниться на квітучій дрібними жовтими трояндочками керрії японській і вейгелі, яка цвіте одночасно білими й рожевими пензликами-букетиками, посадженій праворуч від воріт музею, біля огорожі, накритої, як скатеркою, диким виноградом. Саме на такому місці такий же кущ вейгели зацвітає в саду Паустовського в Тарусі у другій половині травня, напередодні дня його народження. І там, і у нас, разом з іншими квітами, вона немов салютує цій події.
У весняний сезон клумба являє собою суцільний килим із квітів жовтих, білих, блакитних, червоних, рожевих кольорів. Тільки-но відцвітають одні, уже другі викидають бутони. Щороку це вічно нове видовище. Першою, радіючи, святкує поверження зими примула, яка відмикає нам двері до теплої погоди, до літа. Пройти повз неї зовсім неможливо, так само, як повз незабудки, – квітки, які нагадують розфарбування небозводу. Поруч із ними – витончений, ошатний нарцис – втілення краси, ні з чим не порівнянні за своєю ніжністю фіалки і краплеподібні ніжні конвалії. Вони не люблять бузку, і тому кущик бузку я поселила на відстані від них, поруч із першою господинею двору – лілією, символом свободи й надії, благовоління і поваги.
Тішить і чарівна гра барв ірисів, півоній, і «квітка дощів» гіацинт немов змагається із принадністю махрових сортів тюльпанів. А до 9 Травня, до Дня Перемоги, зацвітають дев'ять простеньких жовтих тюльпанів. Цей парад їхнього цвітіння – дарунок Паустовському-воїнові, який всією своєю творчістю стверджував, що війна – не справа людини. Навесні цього року вперше зацвів тюльпан чорний, що висловлює любов письменника до моря, який створив чудову морську енциклопедію – повість «Чорне море».
Але якщо вже розцвіла троянда, отже, настало літо. Жовта «Глорія Дей» – «золота троянда», викликає в пам'яті книгу Паустовського з такою ж назвою про досвід письменницької праці. Троянда з темно-червоними великими бутонами воскрешає образ Ніко Піросмані, чия творчість незмінно привертала увагу письменника. Червоного кольору троянда – дарунок улюбленому ним чарівникові Олександру Гріну, його «Червоним вітрилам», які Паустовський назвав поемою, що утверджує силу людського духу...
Особливе місце посідають і дві білі троянди, андерсенівські. Казкар, із творчістю якого семирічний Паустовський познайомився у останній день XIX століття, напередодні важкого і великого XX століття, навчив його віри у перемогу сонця над мороком і доброго людського серця – над злом.
Мелодію літа продовжила гвоздика турецька – вона тут на честь бабусі-туркені письменника. Їй вторить жовтогаряча соната – космея, а точніше, «космос», що нагадує про малу планету, яка одержала ім'я «Паустовський». Відкрита вона працівниками Кримської астрофізичної обсерваторії.
Співрозмовники її – квітка шляхетних гладіаторів – гладіолус, ромашка – символ батьківщини, яка «на краю дороги к отчему дому покажется нам милее звездного неба над великим океаном», «дороже, чем вся пахнущая пышность тропических лесов». А чорнобривці – почесні гості квітника – щорічно говорять про глибоку любов Паустовського до країни, де він народився, – України.
Левкої нагадують про те, що письменник щоранку вдихав їхній запах, що плив вулицями Одеси, ще зануреними у тінь. Швидко перецвіли маки – їх він називав справжнім шедевром природи. У Тарусі він на ніч, оберігаючи від заморозків, укривав їх старим плащем.
Радісно крокує і процесія багаторічних флоксів. Паустовський був до них небайдужий: вважав їх скромною, але щедрою рослиною, відзначав розмаїтість кольорів і відтінків, приємний, ледве вловимий аромат. Їх тільки ледачий не вирощує.
Квіти осені також дуже ошатні. Вишуканий наспів, розмірений і пишний, дарують письменникові останні квіти осені – хризантеми, як втілення ще й ранкового сонця. Вони нагадують про залиту сонцем його чарівну прозу, сповнену світлих надій, і магічно привабливі.
У теплу пору року квіти – свідки свят: ювілеїв письменника, його творів та його літературних героїв. До задушевних розмов уважно прислухається восьмидесятирічний придворний каштан. Музику слів прози Паустовського чує і молодий гайок на плато напроти музею, де кожне деревце – відродження пам'яті про «одеську літературну школу» початку 20-х років, що почалася з виходу у світ його повісті «Время больших ожиданий». Посадили гай працівники музею, учні шкіл і морехідного училища.
Усі дерева радіють своєму видатному становищу, своєму високому призначенню. Прижилися два ясени – символи довголіття і пам'яті, берізка, верба, клен, гледичія, платан східний, волоський горіх... Над ними коливаються верхівки стодесятирічного дуба – патріарха тутешніх місць, та його ровесниці, рідкісної породи липи.
Але немає більш разючого і зворушливого видовища, ніж акації. Вони – окраса і поезія Одеси. Посаджені мною на два роки раніше молодого гайка, вони опинилися в його центрі, а ідея насадження рослин-пам'яток у тутешніх місцях одержала гідне продовження. У найближчому майбутньому одеські музеї «флори» – міські парки, сади, сквери, стараннями керівника музею поповняться сквером імені Паустовського.
За гайком видно улюблене письменником море. Тут улюблене місце прогулянок городян. А поруч дитячий сміх, грається молоде й улюблене покоління, яке потрібно навчати саджати сади, а ще потрібніше – навчити любити їх.
