Учені стверджують, що людина, як вид ссавця, постійно удосконалюється – і фізично, і інтелектуально. Для чого це потрібно природі або, якщо хочете, Богові, ніхто однозначно сказати не може. Але факт залишається фактом. І вже ні для кого не є секретом, що люди, які займаються розумовою працею до глибокої старості, живуть значно довше від тих, хто з віком лінується напружувати свій мозок.
Про це я подумав під час зустрічі з професором, заслуженим працівником промисловості України, першим віце-президентом Одеської обласної організації Спілки наукових та інженерних об'єднань України Іваном Васильовичем Ліптугою. Буквально цими днями він відзначив свій вісімдесятирічний ювілей. Але і сьогодні, як і у молоді роки, ветеран залишається у вирі подій, у міру своїх сил і можливостей втілює у життя статутні і планові завдання цієї громадської організації.
Народився Іван Васильович Ліптуга у Вознесенську Миколаївської області. У школі був відмінником, чого не можна сказати про поведінку. Тому, за його словами, батько іноді займався вихованням, і «ремінь був найкращим виразником його почуттів у ту мить».
На все життя залишила слід у душі підлітка Велика Вітчизняна війна.
– Ми пасли корів у яру, – згадує Іван Васильович. – Раптом побачили колону машин з людьми та німецькою охороною. Сховалися за бугром. І спостерігали, як конвоїри змусили кількох чоловіків рити траншею, потім фашисти всіх, зокрема і дітей, старих, жінок прикладами автоматів зіштовхнули з машин, вишикували біля траншеї і почали розстрілювати. З переляку ми, хлопчаки, втекли. А коли повернулися, побачили страшну картину: ще дихаючу закопану траншею, а на стінах обриву кров…
Після війни юнак далі навчався, у 1945 – 1947 роках навчався в Одеській військово-повітряній спеціальній школі, у СШ № 4, в Одеському автомеханічному технікумі, Ленінградському індустріальному інституті (заочно), служив у танкових військах Радянської Армії, ставши офіцером запасу.
У ці ж роки Іван Ліптуга пов'язав своє життя з комсомолом та Комуністичною партією Радянського Союзу, що було цілком природно для молодих людей 40 – 50 років, які прагнули досягти більшого, ніж дала їм доля, стати корисними суспільству, у якому вони жили.
І сьогодні, оглядаючись назад, можна без перебільшення сказати: покоління, обпалене страшною війною і загартоване голодом, до якого належить і герой цих нотаток, стало поколінням творців. Це його представники разом з батьками, які повернулися з війни, споруджували міста і заводи, будували електростанції, прокладали лінії електропередач, нафто– і газопроводи. Коротко кажучи, створювали ті матеріальні цінності, які втілювали могутність країни, а у наш час стали основою нагромадження капіталу для деяких спритників.
Свій внесок у загальнонародну справу зробив і Іван Васильович Ліптуга. Особливе місце у його трудовій біографії посідає Одеський завод ім'я Жовтневої революції – ЗОР, як його називали в народі.
– На ЗОР головним інженером я прийшов у 1962 році, а через 6 років став його директором, – згадує Іван Васильович. – Пізніше галузеве Міністерство доручило мені очолити виробниче об'єднання «Грунтомаш». А до нього, крім одеського, входило ще три заводи у Донецькій, Вінницькій та Хмельницькій областях. Через деякий час мені також доручили очолити інститут (ПКТІ) «Грунтомаш». У цілому ж, у цій системі я відпрацював 16 років – по 1977 рік.
Звичайно, щоб впроваджувати нові види виробів, збільшувати їх випуск, необхідно було нарощувати потужності, будуватися. А як цього домогтися, якщо територія заводу обмежена? Довелося відвойовувати її у моря. Таким чином, було створено понад 13 гектарів нової суші, на яких і спорудили цехи. Але і тоді для цього необхідні були кошти, притому чималі.
– Пам'ятаю, на завод приїхав наш галузевий міністр, – говорить Іван Васильович. – Я йому докладно розповів про перспективи розвитку заводу і проблеми, пов'язані з реалізацією цих планів. Міністр замислився, а потім сказав:
– Знаєш, ми одержали дещо дивне замовлення від однієї з африканських країн – поставити їм плуги під дві тяглові людські сили. Виконаєш це замовлення – одержиш гроші.
– Не було куди подітися, – далі розповідає Іван Васильович. – І наші інженери впоралися-таки з цим незвичайним завданням. Плуг на дві тяглові людські сили було сконструйовано. Щоправда, у країні-замовнику незабаром стався переворот. І створений нами плуг нікому не знадобився. Але гроші нам Міністерство все-таки виділило, і цехи були споруджено...
Нагадаємо, що під час перебування Івана Васильовича Ліптуги директором ЗОРу, у його цехах вироблялося 150 тисяч плугів або 73 відсотки від їхнього загального випуску в СРСР. Причому ними орали землю не лише в усіх 15 братніх республіках, але ще у 53 країнах світу.
Розмовляючи з Іваном Васильовичем, я не міг не запитати його, що він думає про сьогоднішню долю вітчизняного машинобудування.
– Дивлюся на все з глибоким сумом, – сказав він. – І вважаю, що відродження вітчизняного машинобудування повинно стати одним з пріоритетів держави. Але, насамперед, треба з усією ясністю усвідомити масштаб проблеми і невідкладність ухвалення рішень. І як наслідок цього, виробити концепцію, стратегію і тактику поетапного відродження галузі. Відповідна програма, на мій погляд, повинна фінансуватися державою. Хоча б на першому етапі.
