Серце цього державного мужа і хороброго воїна перестало битися 210 років тому. З 50-ти прожитих літ майже тридцять він віддав служінню Російській короні, пройшовши шлях від лейтенанта до адмірала. За плечима лишилися Чесменська битва, взяття Хаджибея, участь у штурмах Бендер та Ізмаїла, заснування майбутньої Чорноморської перлини – Одеси і ще багато славетних справ.
«Орлов радився з адміралами, а пізніше стало відомо, що вирішено атакувати турків у бухті Чесма запівніч. Мандрівник Вітторіо Сулін, який зовсім оглух від денної стрілянини, лежав у каюті, і Рибас написав йому, що вирушає з цехмейстером Іваном Ганнібалом до брандерів.
– Смерті шукаєте? – запитав Ганнібал, коли Рибас зголосився залишитися на одному з чотирьох суден, переобладнаних під брандери – судна з бочками нафти та пороху у трюмах, призначених для того, щоб впритул підійти до турків і підпалити їх, але перед цим треба було щоб хтось підпалив самі брандери. На одному з них Рибас залишився з лейтенантом Макензі та командою матросів».
Славетного шляху початок
Так, за описом відомого одеського прозаїка і драматурга Родіона Феденьова, почав служити Росії у флоті під командуванням Олексія Орлова двадцятидворічний неаполітанський лейтенант Джузеппе де Рибас, гнаний з італійської землі кревною помстою одного зі знатних родів.
У легендарному, переможному для російських моряків нічному бою він був серед тих офіцерів, хто особливо відзначився, оскільки брандерна флотилія цілком виконала поставлене перед нею завдання. До ранку турецький флот, що складався з декількох десятків багатогарматних фрегатів, лінійних кораблів і галер, лежав на дні Чесменської бухти. На плаву лишилися лише полонені лінійний «Родос» та п’ять галер, одну з них привели до російського флагмана «Три ієрархи». Сім великих і всі малі острови Грецького архіпелагу надіслали свої депутації до Орлова, бажаючи бути під скіпетром російської імператриці Катерини ІІ.
Із цього часу кар’єру молодого чоловіка, який мав добру різнобічну освіту, знав кілька європейських мов, вмів спілкуватися з людьми і бути розумним співрозмовником, розвивається на російській службі досить успішно. Відіграючи значну роль у найближчому оточенні Олексія Орлова, який став після блискучих морських вікторій і блокади Дарданелл графом з додатком «Чесменський», Джузеппе (або по-нашому Йосип) Де Рибаса з почестями приймають у Санкт-Петербурзі, він кілька наступних років виконує особисті доручення імператриці у Європі. Зокрема, стає вихователем позашлюбного сина Катерини Олексія. Проте це не заважає йому бути одночасно і контррозвідником, дипломатом, успішним військовиком, який бере участь у російсько-турецьких кампаніях на Бессарабському і Балканському театрах воєнних дій. Супротивник шанобливо називав його Рибас-паша (генерал).
Дружба,скріплена порохом бойовиськ
Після підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору зав’язується дружба генерала Суворова з молодим, розумним, ерудованим офіцером, що тривала протягом багатьох наступних років (аж до самої смерті Олександра Васильовича). Коли вони перебували далеко один від одного, то, за взаємною домовленістю, писали листи не рідше трьох разів на місяць. Порушення графіка дуже сердило відповідального Суворова: «Если Вы мне не пишете, то и я Вам писать не буду. Позабудем об общем деле, станем думать о самих себе – в этом вся добродетель светского человека. Ищите мудрости Жан-Жака, и Вы утопитесь в бутылке миндального молока. Ученики его станут Вас прославлять. Воздвигнут Вам гробницу над бездной ничтожества с громкой надписью: «Здесь лежит великий» – не знаю кто. Но прежде такой славной смерти взбеситесь, пишите глупости, и Вы увидите, что это принесет больше пользы государству, нежели все красоты себялюбия. Коли Вас уже нет в здешнем мире, пусть явится ко мне Ваша тень. А коли Вы еще тут, следуйте Даймону Сократа».
Але щойно Рибас повідомляв про причину тривалого мовчання (як правило, поважну), Суворов переставав ображатися, і їхнє епістолярне спілкування тривало.
На початку травня 1789 року зі Стамбула надійшло повідомлення про смерть турецького султана Абдули Гаміда. Його престол успадкував Селім ІІІ. Головнокомандувач російських військ на півдні князь Потьомкін ухвалює рішення упродовж однієї кампанії раз і назавжди витіснити турок з насиджених місць: Кишинева, Бендер, Каушан, Хаджибея, Акермана, Кілії, Ізмаїла. Для цього було створено угруповання з п’яти невеликих армій. Першу очолив сам ясновельможний князь Потьомкін, другу – Долгоруков, третю – Суворов, четверту – Гудович, п’яту – Ферзен. Черговий при штабі Потьомкіна генерал-майор Де Рибас був призначений незабаром командувачем передового корпусу у з’єднанні Гудовича. Генерал був цим надзвичайно задоволений, хоча багато хто й надалі ставився до нього, як до представника ставки.
Тим часом, вся потьомкінська армія захоплювалася першою у цій кампанії перемогою, здобутою під Фокшанами.
П’ять тисяч російських і дванадцять тисяч союзних австрійських військ під командуванням генерал-аншефа Олександра Суворова розгромили тут тридцятитисячну армію сераскера Мустафи-паші. Рибас відправив Суворову листа зі щирими вітаннями.
Взяття Хаджибея
Передовому корпусу генерал-майора разом з доданою козачою флотилією отамана Головатого ясновельможним було наказано готуватися до штурму чорноморської фортеці Хаджибей. Рибас переніс свою ставку у Тузли. Друга половина серпня – початок вересня пройшли у передштурмових турботах. Флотилію легких суден Головатого зміцнили канонерками і доозброїли однорогами. Генерал разом з офіцерами корпусу знайомився з місцевістю в долинах Тилігула і Куяльника, виправляючи неточності в картах. Від «язиків», захоплених козачими розвідниками, вдалося дізнатися, що гарнізон Хаджибея, очолюваний двобунчужним Ахмет-пашею, посилено двома сотнями добірних яничарів, вісьмома гарматами. А командувач ескадри при фортеці Гуссейн-паша спішно доправляє потужні гармати, мортири і нові сотні яничарів. Навколо поглиблюють рів п’ятдесят землекопів, їх прислали з Ізмаїла.
На рапорт про приготування, посланий Потьомкіним Катерині, імператриця відповіла: «Помози, Боже! Жду теперь от флота и от корпуса, к Хаджибею посланного, вестей». Фактично це був наказ про взяття фортеці, незабаром здубльований Потьомкіним.
На приступ полки Де Рибаса, а також козачі сотні Чепіги і Білого пішли пізнього сльотавого вечора 13-го вересня 1789 року, без підтримки з моря кораблів Чорноморського флоту. Обережний і боязкуватий контр-адмірал Войнович побоявся вивести ескадру з-під Очакова у відкрите море при штормовому норд-ості. Дії турецької ескадри Гуссейн-паші повинна була стримувати флотилія Головатого і батарея капітана Меркеля із чотирьох облогових і дванадцяти польових гармат, установлена на перешийку біля затоки. Штурм виявився недовгим, але запеклим. Турки не змогли стримати наступаючих під стінами замка. Навчені солдати швидко видряпувалися штурмовими драбинами і одразу ж вступали у бій усередині цитаделі. Ближче до полудня Хаждибей було взято. Командувач армії Гудович одразу відписав рапорт Потьомкіну: «14 сентября. Гаджибей. Повеление Вашей Светлости исполнено. Сего утра Гаджибей взят штурмом. Господин генерал-майор и кавалер Рибас вел атаку передовым корпусом, к которому я придал прежде батальон Троицкого пехотного полку, а вчера ввечеру отрядил еще вдобавок к осадным и полевым орудиям батарею, состоявшую из 10 орудий для стреляния по неприятельским судам. В добычу от неприятеля добыто 8 пушек, несколько знамен. Семьдеят пять пленных, из которых один двухбунчужный Ахмет-паша и несколько чиновников. С нашей стороны урон мал и состоит в трех убитых рядовых Троицкого пехотного полку и одном казаке да раненых рядовых того же полку одиннадцать и Николаевского гренадерского батальона двенадцать человек.
Атака сия по препоручению моему произведена была и дело сие желаемый успех получило неутомимым старанием, искусством и храбростью г-на генерал-майора и кавалера Рибаса, которому отдаю сию справедливость, за долг почитаю донести о нем Вашей Светлости как о человеке особливо отличившимся».
Вересень 1789 року виявився досить урожайним на перемоги. Крім Хаджибея, були взяті Каушани і Акерман. Оглядаючи після штурму акерманські бастіони, Григорій Потьомкін знайшов їх «зело сильными».
Але золотим вінцем місяця стала перемога, здобута об’єднаними силами австрійського принца Кобурга і генерал-аншефа Суворова під Римником. Вони розгромили дев’яностотисячну армію верховного візира (за чисельністю своїх військ утрич меншою), захопивши при цьому 150 прапорів, 80 гармат, нечувано багатий обоз. Рибас листом привітав Суворова із блискучим успіхом, на що незабаром одержав відповідь.
«Милостивый государь мой Осип Михайлович! – писав полководець. – С победой Вашего Превосходительства над Гаджибеем имею честь поздравить. Усердно желаю, побеждая и далее неверных, заслужить лавры. Пребываю с моим истинным почтением и преданностью. Наша дружба внушила Вам столь лестное мнение, касательно победы, одержанной союзными войсками над армией великого Визиря на берегу Рымника. Не стану уверять, что мне безразличны рукоплескания знатока, храброго генерала и доблестного героя, который ввиду целого неприятельского флота, под огнем 37 судов берет штурмом хорошо укрепленную крепость; напротив, высоко ценю оные и буду ценить вечно. Не лишайте меня, Генерал, дружбы, кою Вы до ныне выказывали, и будьте совершенно уверены, что я всегда пребуду с величайшей преданностью и безграничным уважением.
…А на руїнах місто спорудити!
Рибас за хоробрість і вміле командування сухопутним корпусом, а також весельним флотом і козацькою флотилією у ході почергового взяття Хаджибея, Бендер та Ізмаїла, найвищим по велінням отримав звання спочатку контр-, а потім і віце-адмірала, нагороджений кількома найвищими орденами імперії.
«Сложилась ли судьба? – часто спрашивал он сам себя и сам себе отвечал: – В какой-то мере. Удачи были редки, труд велик, а дальнейшее остается по-прежнему неизвестным».
Хоча мету перед собою віце-адмірал поставив чітку і певну: збудувати на руїнах взятої ним же турецької фортеці Хаджибей першокласний порт і місто. Саме цю затишну бухту на всьому Чорноморському узбережжі від Ізмаїла до Очакова він вважав найкращим місцем для втілення у життя своїх планів. Але віце-адмірал Мордвинов, що очолював Південне адміралтейство, був затятим супротивником планів Де Рибаса і доводив при дворі, що новий порт необхідно закладати в Очакові. Сміливого ж і діяльного італійця в його прагненнях підтримував Суворов, який на той час вже став фельдмаршалом.
Усе вирішилося в червні 1794 року, коли на бригантину «Благовещение», звідки адмірал керував морськими навчаннями при Хаджибеї, прибув столичний кур’єр і вручив командувачеві пакет такого змісту: «Божьей милостью Мы, Екатерина Вторая Императрица и самодержица всероссийская и прочая, и прочая, и прочая. Нашему Адмиралу Де Рибасу.
Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали Мы устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью, повелев нашему Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору открыть тамо свободный вход купеческим судам, как наших подданных, так и чужестранных держав, коими в силу Трактатов с Импереею нашею существующих можно плавать по Черному морю. Устроение гавани сей мы возлагаем на Вас, всемилостивше повелеваем Вам быть Главным начальником оной, где и Гребной флот Черноморский в Вашей команде состоящий впредь главное расположение свое иметь будет; работы же производить под надзиранием графа Суворова-Рымникского…»
Кілька місяців потому імператриця, запросивши адмірала на прийом, сказала йому в присутності Платона Зубова, генерала Паллена, інших високих чинів і дипломатів:
«Докладывали мне о вашей деятельности при Хаджибее. Трудитесь и дальше с таким же усердием.
Наши ученые мужи отыскали в Академии старые атласы, не поеденные мышами, и определили, что при Хаджибее находилось греческое поселение, Одисос именуемое. Но сие название, вследствие обилия в тех краях городов мужского рода, решили мы переименовать в город, носящий имя в женском роде – Одесса. Прошу всех господ иностранных посланников сообщить сие своим правительствам. Турецкий Хаджибей мы переименовываем в христианскую Одессу!»
