Редакція «Одеських вістей» спільно з управлінням у справах національностей та релігій Одеської облдержадміністрації далі розповідає про національно-культурні товариства Одещини.
Сьогодні у нас у гостях представники корейської діаспори. У нашій державі активно функціонує Асоціація корейців України. У багатонаціональній Одещині корейців представляє «Корейське культурне товариство Одеської області» (президент Едуард Кім).
Отже, про національні традиції, яскраві особистості, незвичайну кухню корейського народу – в нашій постійній рубриці «Сузір’я Дружби».
Національний дух у наших умах і серцях
Перші корейці в Україні з’явилися на початку минулого століття. У 50-60-ті роки почалося масове переселення до Миколаївської, Херсонської областей та до Криму, де корейці орендували землю під баштанництво та для вирощування цибулі. В українських містах корейці почали з’являтися за часів «хрущовської відлиги». Це були переважно випускники вищих навчальних закладів.
І в радянський, і пострадянський час більшість представників мого народу прибули до України з Узбекистану та Казахстану, куди були депортовані наприкінці 30-х років з Далекого Сходу. Приїжджали й жителі далекосхідних земель. Звичайно, що через «особливе» ставлення до представників депортованого народу, через їхні етнічні та культурні відмінності тут змогли закріпитися лише найталановитіші та найтерплячіші. Таким чином відбувався добір.
Тому сьогодні корейська діаспора в Україні характеризується високим освітньо-культурним рівнем. (Близько 80% громадян України корейського походження мають вищу освіту). У мій час ми не мали власного національно-культурного товариства, і лише 1992 року з’явилася Асоціація корейців України (АКУ). Сьогодні у двадцяти сімох містах України діють регіональні корейські організації. І, за даними АКУ, в Україні сьогодні мешкають близько 50000 корейців. Слід відзначити, що українські корейці, попри свою нечисленність, активно долучилися до громадсько-політичного та національно-культурного життя. Починаючи з 1992 року, в багатьох містах, зокрема в Одесі, зусиллями АКУ було відкрито недільні школи та культурні центри, створено національні ансамблі.
У 1995 році в Київському національному лінгвістичному університеті почали готувати філологів-перекладачів корейської мови. Пізніше було відкрито корейський відділок і при Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка та інших вузах, організовано корейську групу при столичній гімназії східних мов. Процес охопив й інші міста.
В Україні відомі імена багатьох представників нашої національності, які своїми заслугами прославляють не лише наш етнос, але й державу, у якій живуть та працюють. Серед них Мойсей Юн – заслужений архітектор України, Нора Юн – викладачка хімії, двічі лауреатка премії Сороса, Едуард Кім – полковник ВМФ, меценат, Борис Кім – полковник, воїн-інтернаціоналіст, кавалер ордена Червоної Зірки, Анатолій Сон – професор, Софія Сон – заслужена юристка, Олег Нам – заслужений тренер України. Звичайно, назвати всіх гідних людей у межах газетної публікації неможливо. Але ми знаємо й поважаємо їхні завзятість і талант!
Типові представники корейської молоді – це, як правило, дизайнери, архітектори, піар-менеджери, банкіри, успішні підприємці.
Для нас Батьківщина – Україна. Ми говоримо й думаємо українською та російською мовами. Корейці дуже вдячні Україні за те, що вона надала їм можливість працювати та заробляти, навчатися у школах і університетах. Але є велика проблема – ми, що приїхали сюди малятами або вже народжені тут, втрачаємо ті культурні цінності, які були накопичені століттями. Що збереглося в нас, молодих корейцях, від того коріння, що зветься національним? Майже нічого. Ми не знаємо корейської мови, забуваємо традиції та звичаї. І найдивніше, що більшість із нас, корейців, не вбачають у цьому біди! Але скільки б часу не минуло, де б ми не жили, наше історичне коріння завжди та скрізь нагадуватиме про себе. В наших умах і серцях і далі живе національний дух. І зараз, як ніколи, потрібно об’єднати молодь у єдину згуртовану команду, знайти наше національне «я», залучити всіх молодих корейців до багатовікової корейської культури, звичаїв і традицій.
Едуард Кім, президент «Корейського культурного товариства Одеської області»
Живуть і працюють в Ізмаїлі сім’ї Пак, Дю, Кім…
Ми живемо в епоху глобальної міграції. В останні десятиріччя цей процес набув таких масштабів, що деякі аналітики говорять про початок другого Великого переселення народів (перше, нагадаємо, відбувалося в IV-VI століттях). Основними «постачальниками» мігрантів сьогодні є найперенаселеніші регіони світу – Китай, Індія, Південно-Східна Азія, – а також деякі країни Африки. Мільйони переселенців прямують до благополучної Європи, сподіваючись підвищити якість свого життя. У підсумку китайські квартали в європейських містах стали вже звичною реальністю, цілі передмістя Парижа зайняті вихідцями з Алжиру та Сенегалу, у Німеччині близько 3% мешканців становлять турки, у Швейцарії провадять референдум щодо будівництва нових мінаретів. На наших, українських, ринках можна побачити торгуючих в’єтнамців, а на полях – корейців. Є ці люди і в Ізмаїльському районі. Як вони тут з’явилися і як їм тут живеться?
– Добре живеться! – з посмішкою починає нашу бесіду кореянка Поліна Пак. – Я народилася в Таджикистані, а до Ізмаїла приїхала з чоловіком у 1997 році. Згодом одержали громадянство України. Маємо будинок, маємо все… Я торгую на ринку корейською морквою та салатами, але це не єдине джерело доходу. Переважно наша сім’я заробляє завдяки землі, яку ми взяли під оренду в Татарбунарському районі. Цим займаються чоловік і старший син – вони вирощують баштанні культури, городину, огірки, помідори, баклажани тощо. І самі працюють, і дають роботу людям із довколишніх сіл. Проблем із реалізацією продукції немає – приїжджають оптовики з Одеси й вивозять усе просто з поля. А для мене робота на базарі – просто повсякденне заняття, яке приносить невеличкий додатковий заробіток. Не сидіти ж удома! Молодший син навчається в морській академії, двоє онуків ходять до школи. Назагал, життя йде своїм звичаєм.
За словами Поліни, корейців в Ізмаїлі небагато, і свого національно-культурного товариства або іншої подібної організації в них немає. Проте вони регулярно спілкуються на ринку і, звичайно ж, підтримують зв’язок одне з одним на рівні звичайних людських контактів: разом гуляють на весіллях, відзначають святкові дати.
Валерій Дю, колега Поліни за Центральним ринком, живе в Ізмаїльському районі вже двадцять третій рік. Перебравшись до Придунайського краю з Узбекистану, його сім’я оселилася у старообрядницькому селі Старій Некрасівці. Як і більшість корейських мігрантів, які полишили Середню Азію у пошуках кращої долі, рідня Валерія зайнялася землеробством – вирощуванням переважно кавунів та цибулі. Мій співрозмовник згадує, що спочатку переселенцям було дуже важко – стався неврожай. Вони хотіли виїхати, але… не було грошей. Довелося залишитися у Старій Некрасівці і почати все спочатку. Але й наступний урожай не виправдав надій… Критична ситуація змусила іммігрантів проявити дива завзятості: протягом багатьох років вони винаймали житло, орендували землю – не полишали спроб закріпитися в Україні. Так тривало 12 років! Однак терпіння та труд усе перетруть. Маленька корейська громада Старої Некрасівки змогла не лише налагодити господарство, але й заробити грошей на купівлю власних будинків. Сам Валерій тепер живе в Ізмаїлі, але більшість його родичів залишилася в селі. Вони міцно пустили коріння в цю землю, яка спершу виявилася такою негостинною, але потім все ж таки розщедрилася і винагородила працьовитих корейців за всі зусилля та скруту.
– При Союзі ми жили непогано, – згадує 63-річна кореянка Людмила Кім зі Старої Некрасівки. – Я двадцять років пропрацювала економістом на тракторному заводі в Ташкенті, але потім мене скоротили. Пробувала займатися торгівлею на ринку, однак до того часу в Узбекистані почастішали випадки дискримінації за національною ознакою. Працювати стало неможливо. Виникали проблеми й на релігійному підґрунті.
1995 року ми з чоловіком виїхали на заробітки до Уссурійського краю, де чоловік раптово помер. Мені довелося повернутися до Ташкента, а потім переїхати до Ізмаїльського району, де вже жили мої батьки, брат і сестра. Вони обробляли землю й вирощували кавуни. Гроші добувалися й добуваються тяжкою працею, і все ж таки тут легше заробити, ніж у Середній Азії. Та й люди тут ставляться до нас краще.
Андрій Потиліко, Ізмаїльський район
