Я був потішений, одержавши запрошення на поїздку у складі делегації ветеранів до Миколаївської області, у район Ковалівського плацдарму, де навесні 1944 року почалася операція щодо визволення нашої рідної Одеси. Велику допомогу в організації поїздки надав заступник голови Малиновської райадміністрації Станіслав Риндя.
У ініціатора та керівника цієї щорічної акції пам’яті, голови ради ветераніводнополчан 62/8ї гвардійської армії та творця шкільного музею бойової слави Одеської загальноосвітньої школи № 100 полковника у відставці Володимира Олександровича Годовенка все чітко розписано.
– Усі зібралися?
– Практично усі, декількох підберемо дорогою, – відповіла секретар організації Галина Василівна Петренко.
– Ну, тоді рушаймо!
Незважаючи на те, що до цього дня я не був знайомий з Володимиром Олександровичем, він за короткий час спілкування справив на мене незабутне враження – людина пунктуальна, тактовна, ввічлива, але в той же час поофіцерському сувора. За час поїздки від його бойових товаришів я довідався ще багато цікавого про цього лідера ветеранів, який залишився і понині справжнім офіцером.
Усю довгу дорогу до Миколаївської області в автобусі не змовкали пісні – з нами їхав хор ветеранів Малиновського району. Мене увесь час годували – ось що означає піклування людей похилого віку, що пізнали на собі труднощі й злигодні фронтового життя, про підлітка. До слова, кожен з артистів хору, який готується відзначити своє 25річчя, по своєму унікальний, у кожного за плечима важка доля воїна. Цивільні професії у всіх різні, але поєднує їх любов до Батьківщини, вірність військовому обов’язку, усвідомлення важливості справи збереження для нащадків фронтових і народних пісень, мелодій.
Розповідь Володимира Олександровича, що періодично змінювалася веселими піснями хору, давала цікаву поживу для міркувань. Він розповів такі цікаві речі, про які не прочитаєш у підручниках історії. Про кожен населений пункт, лиман або річку В.О. Годовенко згадував і розповідав з особливим трепетом – адже колись у далекому 1944 році він пройшов увесь цей шлях.
Кінцевим пунктом нашого шляху було село Ковалівка Миколаївського району Миколаївської області, яке Володимир Олександрович навесні 1944 року визволяв і яке регулярно вже протягом 60 років відвідує разом зі своїми бойовими друзями. На жаль, усе менше залишається серед живих свідків тих далеких подій.
На в’їзді до Ковалівки стоїть монумент, напис на ньому свідчить, що село засноване у 1791 році – отже, воно старше за Одесу. Незабаром наш автобус під’їхав до єдиної в селі школи. Нас зустрічали учні у гарній формі, з квітами та хлібомсіллю. Так почався традиційний щорічний ритуал пам’яті.
Учасники художньої самодіяльності школи виконали фронтові та українські народні пісні, потім усі разом – і гості, і господарі – попрямували до монумента роботи Євгена Вучетича.
Монумент цей чимось нагадав мені нашу Алею Слави – перед обеліском невеликий сквер, де у кілька рядів лежать мармурові плити. На них викарбувані імена бійців, які обороняли і визволяли цю землю. Кілька місцевих хлопців у супроводі Володимира Олександровича встали на почесну варту, поклали вінки до обеліска. Присутні ушанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
Потім ми перемістилися до величного монумента на Південному Бузі, де просто з річки піднімався великий пам’ятник: на тлі річкового плеса, декількох рибальських човнів та очерету з води піднімаються зі зброєю у руках кілька червоноармійців. Тут учасники акції опустили на воду вінок і квіти. Далі на нас чекали цікаві екскурсії шкільним музеєм бойової слави, до місцевого дендропарку і дружнє застілля.
Звертаючись до місцевих керівників, ветеранів і викладачів школи, В.О. Годовенко сказав:
– Ми дуже вдячні вам за такий прийом. З нетерпінням чекаємо візитувідповіді до Одеси.
Чесно зізнаюся: я дотепер перебуваю під незабутним враженням від цієї поїздки до місць колишніх боїв. Розповів про проведену акцію друзям з молодіжної патріотичної організації «Спадкоємці Перемоги». Гадаю, що й надалі ми підтримуватимемо подібні заходи наших старших товаришів.
