Сорок п'ять років життя… Це багато чи мало? Мало, порівняно з вічністю. Багато, якщо порівняти з терміном, відпущеним людині долею.
Я їхала до рідного села Жовтень Ширяївського району на зустріч однокласників випуску 1966 року із двояким почуттям. З одного боку мені так хотілося побачити своїх однокласників, хоч на хвилинку повернутися у дитинство, а з другого – острах не впізнати когось, відчути розчарування.
Ось будинок рідної школи. Поруч – строката зграйка людей. Чи впізнаю, хто є хто? Першим втрапив на очі стрункий чоловік інтелігентного вигляду. – «Упізнаєш?» – запитав. «Звичайно, ти ж Валерик Левченко, наш медаліст». Вдивляюся в обличчя жінок, що стоять поруч. Ошатні, гарні. Посміхнулися – в очах знайомі пустотливі вогники. І вже немає перешкоди із прожитих років! Адже це ж Люда, Льоля, Ліля, Галя, Женя..! «Дівчата, а пам’ятаєте? – І почалося! Здавалося, спогадам не буде кінця. Перервав їх заливистий шкільний дзвінок. Директор школи Володимир Іванович Івасів радо розчинив перед нами двері рідної «альмаматер». З висоти прожитих мною років Володимир Іванович – просто хлопчик. Але відчуття реальності часу гетьчисто відсутнє. Перед нами – суворий вчитель, турботливий господарник. Він з гордістю демонструє нам своє дітище. А ми всі – учні, слухаємо кожне його слово. Від побаченого – нахлинули спогади. Начебто тільки вчора ми бігали цими коридорами, сварилися, мирилися, закохувалися. Раділи відмінним оцінкам і лили сльози із приводу отриманої двійки.
Світлі, чисті, залиті сонцем класи. От за цією партою сиділа я, а он там – хлопчик, який, як тінь, стоїть за моєю спиною на всіх шкільних знімках: Вітя Станевський. У нього були незвичайні блакитні очі в пухнастих віях. Цікаво, де він зараз? На зустріч приїхали не всі. Немає моєї найкращої подруги, прекрасної людини, досвідченого лікаря й педагога Нілочки Яровенко. Вона пішла з життя понад рік тому.
Немає Нати Мірленко, Толіка Диннікова, Славка Реви, Мишка Дмитрієва, Шурика Петриченка.
Ідемо коридорами. «Отут, – говорить директор, – наш шкільний музей». Відчувається дбайлива рука. З якою любов'ю оформлений кожен стенд! З них дивляться на нас усмішливі обличчя викладачів. І знову: «А пам'ятаєш?» Так, ми пам'ятаємо все і усіх вчителів. Ми вдячні їм за піклування, за ті трудові навички і знання, які не раз виручали нас на довгій дорозі життя. «Спасибі, – промовляємо подумки, вдивляючись у до болю рідні обличчя тих, кого вже немає з нами. «Спасибі», – говоримо нині здоровій Ніні Олександрівні Бугаєнко, нашому класному керівникові, викладачеві російської мови та літератури.
Володимир Іванович Івасів усією душею любить довірену йому школу, радіє досягненням та успіхам її учнів і педагогів. Він з такою гордістю розповідає нам про це, демонструючи чистенькі, акуратні спаленки дошкільників, майбутніх першокласників. Ділиться своїми планами, ремствує на хронічну нестачу коштів. Але судячи з того, що ми побачили, Володимир Іванович уміє втілювати в життя задумане.
На території школи – пам'ятник Павлу Шкляруку. Яку світлу, чисту людину вона виховала! Про подвиг Павла складають пісні, його іменем названі вулиці в рідному селі та в Одесі. Він загинув під час польоту, пожертвувавши своїм життям заради порятунку тих, хто перебував на землі. Під час трагедії, що розігралася в небі, він, не замислюючись, ухвалив єдино вірне рішення: спланував літак на воду Волги.
Як зараз бачу: вродливий, кучерявий, темноволосий підліток у червоній сорочці перетинає шкільний двір… Подружки заглядалися на нього. Таким він назавжди залишився в нашій пам'яті, у наших серцях
Попрощалися ми із привітним директором школи. Потім відвідали музей села. Ознайомилися із прекрасною книжкою про історію рідного краю, яка вийшла завдяки безупинній праці Ніни Іванівни Казимирової.
Багато однокласників знаходили на сторінках книжки знімки рідних і близьких.
Ось знімок молодої дівчини в шоломі льотчика. Довоєнні роки. Знайоме обличчя. Так це ж наша Олександра Федорівна Гром, викладачка математики! А ось батько Валерія Яровенка – знатний механізатор, а ось мама Лєни Іванової – вихователька школиінтернату. Молоді, гарні. На знімках вони молодші за нас, нинішніх. Роки летять… У нас уже дорослі онуки. Так, настав час «збирати каміння». З яким багажем прийшли ми до нього?
І знову – запитання і відповіді. І знову – сповіді.
У центрі причепуреного села – пам'ятник односільчанам, котрі загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Схиляємо голови, покладаємо квіти. Спіть спокійно. Ми свято шануємо пам'ять про вас. Прізвища на постаменті такі знайомі! Це наші рідні й близькі віддали своє життя за мирне сьогодення.
Серце наповнюється гордістю за народ наш непереможний, за батьків і дідів, за однолітків моїх, за наших дітей і онуків. За нашу школу та її вчителів.
У Валерія Антонюка двоє синів. Обидва – капітани, борознять моря та океани. У Валерія Яровенка дочка – візажист, робить людей гарними, у Люди Єрьоменко дочка сіє «розумне, добре, вічне», як і вона сама. Робітники, бізнесмени, лікарі, інженери, учителі, будівельники, захисники Батьківщини… Це ми всі, це діти наші й онуки.
І доки буде жива пам'ять про великі справи й подвиги батьків, дідів і прадідів у серцях нащадків – буде жити й квітнути наша Вітчизна.
