Одесит і випускник істфаку нашого університету Марк Гіршин, що нині мешкає у США, регулярно публікує повісті та оповідання в російськомовних журналах. Завдяки одній із таких публікацій мій батько в 1990­х роках зміг знайти свого однокурсника. В одному з листів М. Гіршин надіслав свої спогади про те, що було пережито випускником школи під час героїчної оборони Одеси.

Пропонуємо увазі читачів «Одеських вістей» уривки з цих спогадів.

Перекладено з авторської редакції тексту.

Війна

Напередодні у школі був випускний вечір. Кожному вручили атестат про закінчення школи. У мене три четвірки, решта п'ятірки.

Було навіть легке вино, ми випили по келиху з учителями. І, о диво, вони курили з нами в коридорі цигарки.

Коли я повернувся додому, батько та мачуха спали. Я вже дорослий. Ліг спати і, здається, одразу прокинувся. Ранок яскравий, сонячний. Неділя.

Я піду до мого однокласника Соснова на ритуал, рвати підручники. Кожен принесе підручник з нелюбимого предмету. Потім ми поїдемо на пляж. Вода мусить бути вже теплою. Звідти на Приморський бульвар до пам'ятника дюкові Ришельє, теж традиція. Перепочинок перед підготовкою до конкурсу в інститут.

Цей спекотний чепурний день раптом урвався. Радіоточка, репродуктор із чорного паперу, висить над письмовим столом батька при відкритому у двір вікні. Я опиняюся поруч і чую заїкуватий голос: сьогодні вранці Німеччина на нас напала. Бомбила наші міста. Без оголошення війни, висування будь­яких претензій. Жалюгідний тон. Нарешті, останні слова, жодного ентузіазму: ворог буде розбитий, перемога буде за нами.

Клацання в репродукторі. Тиша. Дуже дивно, що це таке?

Нарешті, диктор. Виявилося, це був Молотов, за дорученням Сталіна.

Моя дуже безпосередня мачуха, про таких в Україні говорять «що маю, те везу», спалахнула:

– Обіклалися!

«Дон-Берлін»

Бородаті козаки­кавалеристи з піками їдуть повз Соборну площу, я колись на цій вулиці стріляв із лука. У кожного стрічка через плече «Дон­Берлін». За ними гуркочуть по бруківці зелені танкетки.

Зненацька я бачу батька. Він іде додому. Але чому так зарано, ще день? Виявилося, сьогодні він одержав розрахунок, його призвали до армії.

Над нами оживає репродуктор на стовпі. Зараз передадуть звіти з фронтів. З усіх боків до репродуктора поспішають перехожі. Ми опиняємося в юрбі.

Від брязкоту танкеток по кругляках погано чути. Відбиті атаки супротивника на Лугу. Це вже під Ленінградом. Ще день­два тому бої йшли на Даугавпілському напрямку, батьківщині батька. Його батьки вже у німців.

Батько слухає з похмурим лицем.

Вчора передавали про грандіозний танковий бій у районі Дубни за участю тисяч танків з обох боків. Під нашими ударами супротивник перейшов до оборони.

Сьогодні про це жодного слова. Ясно, що це значить. Люди похмуро розходяться. Ми теж ідемо додому.

Там на мене вже чекає повістка з військкомату на медкомісію.

Бомбування

Медкомісія займає кілька хвилин. Я здоровий, жодних скарг не маю. Очник запитує, чому в мене немає окулярів. Я не можу зізнатися, що соромлюся показатися в окулярах одноліткам і навіть мешканцям будинку.

У школі мене пересадили із задньої на першу парту і, щулячи очі, я читаю, вірніше, здогадуюся, що написано на дошці. Те саме в кіно.

Лікар виписує мені рецепт на окуляри і направляє до гарнізонного госпіталю перевірити мої очі на якусь інфекцію.

З гарнізонного госпіталю мене відпускають із висновком латиною. Цей висновок я повинен завтра віднести до військкомату, сьогодні вже запізно. Дорогою додому я замовляю в аптеці окуляри.

Від аптеки недалеко до Приморського бульвару. Я туди йду подивитися на порт, що змінено війною.

Жодних змін не видно. Руді пароплави біля причалів. Посередині затоки блищить під сонцем білий Воронцовський маяк.

Як і раніше, нагорі на бульварі виразно чути звуки з порту: удари по металу, вовтузіння кранів, брязкіт буферів. Та помічаю вузьке сіре судно. Воно здається геть невеличким поряд із вантажовозом. Ось іще одне. Безсумнівно, це військові кораблі.

На бульварі багато людей, сідаючи за будинки, яскраво світить палке липневе сонце, свіже повітря пахне морем.

І раптом усе змінюється. Буквально за якісь секунди. Я бачу, як над причалами проносяться кілька літаків, одразу поруч зі мною лунає оглушливий вибух, гримить, рветься вже з усіх боків, тяжко бухає і двигтить піді мною бульвар. Навколо летять малинові іскри, пахне сіркою, паленим металом. Повітря гаряче, його бракує дихати.

Коли настала тиша, я отямився на землі, біля платана. Бульвар освітлений палаючим легковим автомобілем біля Лондонського готелю. З'явилося кілька постатей. Очевидно, і вони підвелися з землі.

Небо темне, зорі. Невже бомбування так довго тривало? Мені здалося, лише кілька хвилин.

Сирена «швидкої допомоги». Палаючий автомобіль висвітлює людей із носилками, вони когось несуть. Чую, що вбило молодого чоловіка в шовковому «метелику».

Дивно. Мені це бомбування страшним не здалося. Я тільки втратив металевий номерок на окуляри, який мені дали в аптеці.

Наступного дня мені сказали, що гарні малинові вогні, які летять на всі боки, – це розпечені осколки бомб.

Канал

Нас зібрали в приміщенні міськкому комсомолу біля Сабанєєвого мосту. Шко­лярів мобілізовано рити канал на Куяльницькому лимані. Цей канал відведе в море високу воду обгородженого дамбою лиману, щоб не затопило Пересип, промисловий район. Дамбу можуть підірвати диверсанти.

З нами говорить секретар міськкому, у ньо­го характерний хрипкий голос. Я його знаю. Він був комсоргом нашої школи.

Цей застуджений голос у моїй уяві пов'язувався з героїкою громадянської війни, суворими, але щиросердими комісарами. До того ж прізвище – Сахно. Теж щось від тих часів.

Але дивують гнуті меблі, бронза стінних дзеркал. Схоже, цей особняк збережений комсомолом у тому вигляді, в якому його було забрано у буржуазії.

Я звик думати, що в таких місцях обстановка проста, дешева, прямих ясних ліній.

Невже поклеєні по місту полум'яні відозви, безпощадні накази пишуться у цих м'яких кріслах із коліщатами, що нуряться у ворс килима, за цим витонченим письмовим столом?

Дивлюся на Сахна геть іншими очима.

Навіть хрипота не справляє колишнього враження. Лишень собі занедбаний ларингіт. Я знаю, у мене був. Але мама мені давала пити тепле молоко із содою, і все минуло.

Перелетів до нас

Недалеко від того місця, де ми копаємо канал, приземлився фашистський літак. Чи то його підбили, чи то перелетів до нас.

До літака по горбкуватому степу мчить наша полуторка.

Льотчик уже виліз із літака. Він без шолома. Вітер ворушить його волосся.

Ми не відчуваємо до нього жодної ворожості, тільки цікавість. Ми майже впевнені, він антифашист, наш друг.

Льотчика саджають у кузов полуторки і під охороною кудись відвозять. Уночі відвозять і літак.

Повернення до міста

За тиждень ми вертаємося до міста. Канал копати чомусь передумали.

З кузова машини дивлюся на черги біля продуктових крамниць. Але товпляться люди й біля винних ларків. Моря не видно за заводськими спорудами, присадкуватими, з вікнами до дахів, запиленими квадратиками шибок. Ці вікна нагадують шахівницю. Де шкельця вибиті, чорно. Схоже, їх вибили, щоб повітря потрапило в цех.

Від гарячого зустрічного вітру болять обпалені на каналі обличчя, плечі. Від солі теж. Прісної води на каналі не було. Умивалися в морі. Вітер приносить і нудотний солодкуватий запах із м'ясокомбінату. Від цього запаху здається ще спекотніше.

Біля Пересипського мосту нас зупиняє регулювальник. У нього за спиною гвинтівка. Незвично бачити міліціонера із гвинтівкою.

Тут схрещується кілька вулиць і трамвайних ліній. Багато людей. Я бачу у деяких вузли, валізи. Мені це ні про що не говорить.

Вдома застаю тітку Женю. Батько вже пішов, його саперний батальйон десь біля Пруту, там фронт.

Мачуха збирає речі перейти на Мало­російську до батьків. Околиці бомблять не так часто. Нагадує, що батько звелів мені їхати до дядька у Харків.

Не знаю, що вдіяти.

На каналі мріяв про прісну теплу воду, мило, змити сіль із обгорілої шкіри. Зовсім забув про це.

Біжу до Соснова.

Ще з під'їзду бачу балконні двері. Відчувається, за ними нікого немає. На стукіт у двері відповідає луна в порожній квартирі. Всі мої товариші вже в армії.

Останні години вдома

Я сам у наших кімнатах. Мачуха на Мало­російській.

Завтра, йдучи геть, я залишу їй ключ під килимком у коридорі біля наших дверей.

По репродуктору передають марші. Частіше за інші якийсь сумовитий, східний. Але й «1812 рік» Чайковського. Потім місцеві новини, як трудівники області згуртувалися навколо партії й великого Сталіна.

Від тітки Жені ж я чув, що начальство заводу, де працює її батько, пиячить у бомбо­сховищі. На заводі з початком війни військовий стан. Нікого не випускають із цехів. Там же сплять.

Калягіну дали бригаду зварників обшивати трактори залізними листами, щоб вони були схожі на танки. Лякати румунів і німців. Щось несправжнє.

Ще про хуліганів на Малоросійській, я тоді пропустив слова повз вуха. Грабують магазини. Ставлять хрести на воротах будинків, де живуть євреї. Багато хто чекає на німців зайнятися «вільною торгівлею».

Згадую купки чоловіків біля винних ларків на Пересипу. Від них віяло ворожістю.

Знадвору, як і до війни, линуть голоси.

Чекаю шостої години почути останні вісті з Москви.

Спека. Завіски на вікнах, уже не марлеві, мамині, а тюль із крамниці, не ворушаться. Але просіяне через ці завіси жовте сонце лежить на підлозі й трохи вигорілих шпалерах.

Нарешті, «Останні вісті».

Запеклі бої на всіх фронтах. Ворог зазнає тяжких втрат у живій силі й техніці. Пові­домляються назви нових міст. Я добре уявляю собі їх на карті. Це вже десь біля Смоленська. Щойно за місяць із лишком війни.

Тільки поляки у «Смутний час» і Наполеон так далеко проникали в глиб Росії. Але те було при царях.

У всьому відчувається задушлива хватка вождя.

Південно­Західним напрямом командує Будьонний, предмет численних анекдотів. Західним – Ворошилов, тієї ж якості. Ще Тимошенко. Завінчує букет.

Здібні маршали та командири в могилі.

Спускаюся у двір.

У Олега на дверях висячий замок. Олег уже давно в інституті, він старший мене, скоріш за все, його направлено до училища. А батьки виїхали.

Поверхом нижче живе Борис, «зривник». Відчиняє двері його сестра Люся, ми стоїмо в коридорі.

Борис у винищувальному батальйоні десь під Крижанівкою, додому він не приходить. Крижанівка недалеко від місця, де ми рили канал.

– А чого ти, чотириокий, не змиваєшся?

У неї хрипкий голос, грубе зчервоніле обличчя в плямах пудри. Вона по­домашньому у відкритій майці, видно великий бюстгальтер, у трико, що не дивно в їхній кімнаті у таку спеку.

Вікно виходить на чорний двір з ящиком сміття. Його доводиться тримати закритим.

Була ще недавно пискляве дівчисько.

Матрона. І поводиться зі мною без церемонії грубо, як із сусідським хлопчиком.

Люся пішла стежкою матері й зайнялася спекуляцією, їздить до різних міст по дефіцитні товари. У дворі знають, що в них усе можна добути.

Мені спадає на думку, що Люся з мамою теж мріють про «вільну торгівлю». Намагаюся і їй відкрити очі.

Але отут із кімнати до мене докірливо звертається мамуня, яка через відчинені в коридор двері чула нашу розмову:

– Це хто, Марик? Ти що, вже втік із розбомбленої божевільні на Слобідці? У тебе ж освічений тато. Я бігала в аптеку до твоєї покійної мами по дефіцитні ліки для Люсеньки. Щоб до Одеси завтра прийшли зачухані румунські мамалижники?.. Або цей бандит Гітлер?.. Одесу знають в усьому світі!

Люся щулить підведені синім очі:

– Мій любас із підводного човна нас вивезе, якщо треба.

За контрастом згадую делікатну Лєну Мауер і чекаю ранку йти з нею до Миколаєва.

Назавтра я йду з інститутом з Одеси.

Тепла мряка. Коли вона припиняється, потемнілі від вологи вулканічні плити тротуару просто перед очима стають сірими, так швидко вони висихають.

За спиною в мене полотняний мішок на шлеях, пошитий мачухою. У кишені шкіряний гаманець, подарунок до закінчення школи. У ньому документи й чотириста рублів на дорогу, залишені мені батьком…