Нещодавно я мала нагоду познайомитися з полковником у відставці Романом Давидовичем Колосовим, учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни. Цю сильну духом людину береже сама доля. У свої дев’яносто два Роман Давидович пам’ятає все до дрібниць. Він знає ціну життя та мирного неба. Його дитинство, яке проходило у селі Кармелюківка Одеської області, зачепили роки голоду. У 13 років разом з братом та сестричкою Роман вже підробляв по селу. Після закінчення школи у м. Котовську хлопець пішов вчитися у педагогічний інститут. Тільки­но отримав диплом у 1941 році, як війна змінила всі плани. Його разом з іншими випускниками призвали до лав армії та направили до м. Горький у військове зенітне училище.

У званні лейтенанта він очолив взвод зенітно­артилерійської батареї. Тоді наш герой вперше збив німецький літак­розвідник. Потім, уже старшим лейтенантом, він очолив роту крупнокаліберних кулеметів. Був помічником начальника штабу та начальником розвідки полку. Під час одного з жорстоких боїв на Курській дузі, коли з півсотні німецьких винищувачів наносили нещадний удар, було вбито наводчика. Колосов одразу замінив його.

– Тоді ми збили кілька ворожих літаків, – згадує Роман Давидович.

Роман Колосов із боями форсував Дніпро, визволяв Житомир, Новоград­Волинський, Рівно, Луцьк. Він бачив смерть і безліч разів міг загинути сам, але Господь рятував його.

– Одного разу, коли наш полк дислокувався у Польщі, за наказом командира я повинен був їхати на завдання, аби розвідати шляхи. Але лікар не відпустив мене зі шпиталю через сильне запалення ока. Замість мене відправили начальника штабу... Тоді живим ніхто не повернувся, – з гіркотою розповідає Колосов.

Велике везіння – пройти горнило війни без серйозних поранень, лише з дрібними подряпинами та контузією. Своє везіння чоловік пов’язує із цифрою «13», адже вона для нього щаслива і супроводжує протягом життя: він та два його сина народилися 13 числа, всю війну пройшов у складі 13­ї армії, так можна навести безліч інших прикладів. А от його рідний брат загинув у перші дні війни. Роману Давидовичу довелося побувати у різних перипетіях. Було й таке – йому довірили врятувати стяг полку. Із завданням він впорався блискуче, хоча й було чимало перешкод. За це наш герой отримав першу Червону Зірку. Взагалі цим орденом його було нагороджено тричі, і такою ж кількістю орденів Вітчизняної війни, один із яких – першого ступеня.

Наприкінці війни полк Колосова йшов через Німеччину, Польщу, потім повернувся до Рівного, де був переформований. Роман Колосов був призначений командиром батареї. Коли постало питання про демобілізацію, командир переконав Колосова залишитися у війську. З власного бажання Роман Давидович отримав ще одну освіту у військово­педагогічному інституті під Москвою. Чималу роль в житті відіграло й те, що маршал Конєв робив заміну старих кадрів і Колосова перевели в Прикарпатський військовий округ, в управління бойової підготовки старшим офіцером. Такою пропозицією могли скористатися лише 50 з кращих офіцерів. Тож ще 18 років він провів у навчальних боях в різних куточках СРСР. Роман Давидович намагався передати молодому поколінню свої знання з ведення бою та з використання різних видів зброї.

У мирний час Колосов був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Попри поважний вік ветеран – енергійний, сповнений оптимізму чоловік – приїздить до рідних у гості, мандрує з Росії в Україну. Так склалася доля, що він у 1995 році переїхав до Курська. Колосов має подвійне громадянство і своєю Батьківщиною вважає як Україну, так і Росію. Роман Давидович разом із сестричкою Людмилою Давидівною часто згадує рідне село, його красу та й, звісно, ті страшні часи. Сестра також учасниця війни, і на її долю теж випало те лихоліття. Людмила з радістю щороку зустрічає брата у Балті, що розраджує одиноку старість жінки. Незабаром ветеран поїде до Львова, де живуть його діти та онука.

Вдивляючись в обличчя ветерана, вслуховуючись в його розповіді, розумієш, що ніякий час не зможе стерти з пам’яті наших сердець ту Велику Перемогу. Тож бажаємо цьо­му енергійному чоловіку наснаги та здоров’я, аби він ще багато років приїздив до рідної України!