155­та річниця народження Івана Франка, – видатного письменника, мислителя, громадського та політичного діяча України, – сяє нам сьогодні.

У жовтні 1909 року Іван Франко приїздив до Одеси на лікування.

Цілющі грязі Куяльницького лиману були уже відомі усій Європі. І немічний письменник вирішив підлікувати паралізовані руки.

Зупинився «галицький соціаліст», як писали тодішні газети, у двоповерховому готелі «Версаль». На Грецькій вулиці. Бурхливий час зберіг меморіальну дошку. Кілька років тому на Олександрівському проспекті Іванові Франкові поставлено пам’ятник.

Цікаво, що готель був розташований поблизу будинку у Красному провулку, де мешкали родичі дружини письменника Ольги Хоружинської, зокрема, дід Ольги. На час приїзду Івана Франка Ілля Семенович Федоровський, полковник у відставці, уже помер. Він залишився у пам’яті одеситів доброчинцем. Наприклад, на кошти полковника була збудована церква. На жаль, вона не збереглася, – комусь у радянські часи завадила…

З одеськими літераторами, журналістами, викладачами Новоросійського університету Іван Франко дружив давно. Він допомагав видавати одеситам упродовж 1893 – 1898 років російсько­український словник. На титулі словника зазначено: «Зібрали та впорядкували М. Уманець і Спілка. Видано у Львові, у друкарні Товариства імені Т.Г. Шевченка». Для непосвячених пояснимо: М. Уманець – бібліограф, юрист та письменник Михайло Комаров. Спілка – товариство збирачів словника.

Задовго до приїзду видатного ученого та письменника, політика на сторінках одеських газет друкувалися у перекладі на російську мову оповідання «Грицева шкільна наука», «Малий Мирон», «Красне писання», «Історія моєї соломорізки», «Добрий заробок».

1897 року редактор видання «Жизнь Юга» П. Біловодський запросив Івана Франка до постійної співпраці. Про це поінформував і читачів. На повідомлення відреагувала і цензура. Допильновувачі заборонили друкувати оповідання «На дні», «Муляр». Попри таку реакцію чиновників, Іван Якович Франко погодився співпрацювати.

Окрім оповідань, в «Жизни Юга» друкувалися «Листи з Галичини». У публіцистичних нотатках були піддані гострій критиці політичні порядки Австро­Угорщини. Редактор П. Біловодський у звертанні до автора дякував: «Якщо можна, частіше надсилайте нам повідомлення про ваші наукові та літературні товариства, про справи соціально­політичні тощо».

…Грязеві ванни трохи допомогли. Іван Якович почав ходити в гості до Михайла Комарова, бо той мешкав неподалік, працювати в публічній бібліотеці. Допомагав ученому і письменнику занотовувати прочитане, тобто виконував секретарські обов’язки, студент Новоросійського університету Тодоров.

Спостерігаючи за Іваном Франком, болгарський студент згадував, з якою пошаною ставляться до Івана Франка за Дунаєм.

На новому історичному витку Каменяр відкрив сторінку перекладацької діяльності, знайомлячи українського читача з шедеврами болгарської поезії. 1888 року він переклав і надрукував у додатку до газети «Буковина» (Чернівці) болгарські народні пісні з гайдуцького епосу.

Іван Франко грунтовно зацікавився представниками нової хвилі молодої болгарської літератури, поезії зокрема, мав намір перекласти усі вірші Христо Ботева, видати їх окремою збіркою з портретом автора. Не встиг. Як зараз кажуть: загруз у поточних справах. А точніше висловлюючись – у безгрошів’ї.

Дослідження Івана Франка, його літературна творчість користувалися в Болгарії значною популярністю. Показово, що болгарською мовою перекладалися твори з яскраво вираженим соціальним змістом. Ще 1894 року, тобто за 15 літ до приїзду Івана Франка у наші степові краї, Георгі Бакалов, видатний болгарський марксист, переклав і опублікував у «Робітничій бібліотеці» повість Івана Франка «Як пан собі біди шукав», («Де е бедата»). 1890 року журнал «Български преглед» друкує його вірш «Каменярі», а також інші твори соціально­політичної спрямованості.

Підкреслюючи значення творів Івана Франка для Болгарії того часу, професор Стойко Божков писав, що «великий український письменник своєю творчістю допомагав пробудженню робітничого класу».

Великий Каменяр був особисто знайомий і тривалий час листувався з видатним вченим Іваном Шишмановим, письменником Петком Тодоровим.

Петко Тодоров, наприклад, схвально відгукувався про твори українського побратима і, своєю чергою, рекомендує перекладати вірші Пенчо Славейкова (сина Петка Славейкова відомого просвітника), надсилає до Львова та Чернівців книжки своїх друзів.

У вересні 1901 року Петко Тодоров відвідував Львів і зустрічався з Іваном Франком.

…Та про Великого Каменяра у цих нотатках ми сказали далеко не все. Творча спадщина Івана Франка видана в радянський час далеко не повністю. Багато праць, віршів, статей ще чекають на своїх дослідників та видавців. Його філософська, політична спадщина препарувалася, замовчувалися твори, що не вкладалися у прокрустове ложе панівної ідеології.

Коротке слово про Івана Франка хотілося б закінчити рядками зі свого вірша:

Аби я зміг в машині часу

В готель «Версаль» перенестись.

Болінь я Ваших взяв би частку,

Помічником би об’явивсь.

Я записав би слово в слово

Усе, чим жив наш Каменяр

В ті дні і ночі сивоброві…

Тим зняв би хоч один тягар.

Я записав би слово в слово

Усе, що змовлено до нас,

До тих, хто у братерстві новім

Не рекламують «Las Palmas».

Бо самостійна в нас дорога…

Йдемо, пани­товариші…

Робота, наміри і змога

З священним прапором в душі.