22 вересня минуло 170 років з дня народження видатного діяча нашої Вітчизни, публіциста, історика, фольклориста, видавця українського журналу «Громада» Михайла Драгоманова.

Допитливий хлопчик з родини, що пам’ятала козацькі часи, досить успішно опановує курс повітового училища у рідному Гадячі. Затим навчається у Полтавській гімназії. 1859 року, при закінченні гімназії, у юнака стався конфлікт з доглядачем гімназичного пансіону. Доглядачеві не сподобалося вільнодумство рукописного журналу, редактором якого був Михайло Драгоманов. Врятував майбутню гордість української нації попечитель Київського навчального округу Микола Іванович Пи­рогов, видатний вітчизняний хірург. Він запропонував начальству гімназії замінити виключення простим звільненням з правом вступу до вищого навчального закладу.

Того ж року нащадок козацької старшини, декабриста вступає на історико­філологічний факультет Київського університету ім. св. Володимира.

Він бере участь у заснуванні українського гуртка. Прагнення гуртківців сягали навіть питання самостійності української нації. Та у деталях, як згадував пізніше М. Драгоманов, політичні та соціальні прагнення юнаків дуже різнилися. Гніздилися серед молодих людей і мрії про відновлення на Україні чогось на зразок козацької республіки, наміри щодо повстання. Та здебільшого студентів цікавили майбутні посади, чиновницькі мундири, а побічно – етнографія, народна творчість, педагогіка.

Уже за кордоном Михайло Драгоманов щиро зізнавався:

«Я багато в чому поділяв прагнення та ідеї українських націоналістів, але багато в чому вони мені здавалися реакційними».

У знесках до читачів (нотатки він писав у Женеві 1883 року) вигнанець доповнює своє висловлювання:

«Значно більше я знаходив виховного щодо політики у «Колоколе», «Современнике», аніж в «Основі»(це перший український журнал, що виходив у Петербурзі, головну роль у цьому виданні відігравав Пантелеймон Куліш – прим. м. В.Т.).

Вивчення народної творчості, а особливо пісень про політичні події в різних куточках України, примусило Михайла Драгоманова пережити усім серцем «українське питання» і в Росії, і в Австро­Угорщині. Ученому здавалося, що українці, зокрема Подніпров’я, повинні зіграти особливу роль у визвольному русі, але для цього, він вважав, необхідна ґрунтовна політична освіта, потрібно запозичувати досвід революційних подій у Західній Європі, вивчати рідну історію, історію сусідніх народів, економічні науки.

Михайло Драгоманов разом із професором Київського університету Володимиром Антоновичем (його до певної міри можна вважати одеситом, закінчив гімназію у нашому місті –В.Т.) узявся за складання збірників політичних пісень. Перші два томи побачили світ у 1874 – 1875 рр. Вони мали назву «Исторические песни малорусского народа, с примечаниями Вл. Антоновича и М. Драгоманова». До першого тому входили пісні часів княжих X – XV століть. До другого тому входили козацькі пісні XVII століття – часів Хмельниччини. Російська Академія наук оцінила цю працю Уваровською премією. На це видання схвально відгукнулися вітчизняні та західноєвропейські рецензенти. Відтоді Михайла Драгоманова визнано видатним ученим­фольклористом. Пізніше, уже в Женеві, він видав «Політичні пісні українського народу XVIII – XIX століть».

Попрацювавши ще студентом у недільних школах Києва, а потім уже в університеті, беручи участь у громадсько­політичному житті за кордоном, Михайло Драгоманов робить згодом такий висновок:

«По­моему, наибольшая часть нацио­нальных отличий Украины от Московии объясняется тем, что Украина до XVIIIвека была более связана с Западной Европой в общественном и культурном прогрессе. Пребывание в Западной Европе окончательно убедило меня, что именно европеизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и является лучшей основой для украинских автономных устремлений…»

1875 року київська влада висунула проти вченого звинувачення в українському сепаратизмі. Михайло Драгоманов змушений був залишити університет. Не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом у Наддніпрянщині, молодий вчений з болем у серці вирішує виїхати за кордон. До цього його спонукали усі обставини.

Чекаючи дозволу на виїзд, Михайло Драгоманов відвідав Одесу. У читача виникне резонне запитання: що спонукало Михайла Петровича у скрутний час до таких відвідин?

Осередки патріотичної організації «Гро­мада» діяли у багатьох містах Східної, Південної України та Подніпров’я. Серед найактивніших були одесити. У роботі одеської «Громади» брали участь як «чисті» просвітяни, так і народники, соціалісти. З багатьма одеськими «громадівцями» Михайло Драгоманов перебував у дружніх взаєминах. Наприклад, з народником Андрієм Желябовим познайомився ще у Києві.

Зустріч «сепаратиста» із одеськими патріотами, яких не злякав Емський указ, що вийшов того ж таки 1876 року, про заборону друкувати будь­що українською мовою, відбулася на квартирі «громадівця» Михайла Петровича Боровського.

В одеській «Громаді» нараховувалося понад 100 чоловік. Майже усі вони прийшли на чолі зі Л. Смоленським послухати відомого діяча. Серед активу цієї організації історія залишила нам імена В. Мальованого, О. Андрієвського, С. Щербини, М. Ковалевського. Здається, тоді й зронив Михайло Драгоманов ідею видавати український позацензурний часопис за кордоном. Київського вигнанця підтримали В. Мальований та Є. Борисів. Для заснування журналу тут же, на зборах, почали збирати кошти.

Коли часопис з’явився у женевському сповитку, одесити теж стали одними з перших його кореспондентів. Постійний зв'язок з редакцією видання і особисто з Михайлом Драгомановим підтримували В. Мальований, Є. Борисів, О. Андрієвський. У транспортуванні забороненої літератури, що її видавав вигнанець з України, теж найактивнішими були одесити – Іван Петрило та Микола Попов. Надходила заборонена література двома каналами – через Молдавію та морем.

Слід би ще раз нагадати: наша Україна була роздерта, розділена кордонами. Політичні, релігійні симпатії народу були різні. Оця строкатість не грала на користь здобутків у національно­визвольній боротьбі. І от молодий учений, міркуючи про строкатість уподобань, заявляє: «Тут поганий той українофіл, який не став радикалом(тобто соціалістом –прим. м. В.Т.), і поганий той радикал, котрий не став українцем».

Коли в Софії 1888 року було засноване перше в Болгарії Вище училище, Михайла Драгоманова як вченого, що активно цікавився Болгарією, запросили із Женеви, де він перебував у еміграції, викладати загальну історію.

Оселившись у Софії серпневої пори 1889 року, Михайло Драгоманов замав тут другу батьківщину. Учений з України активно займався розвитком культури та освіти серед болгар. Він виступив з багатьма конкретними пропозиціями щодо поліпшення освіти у братній країні, запропонував, зокрема, збільшити зарплатню вчителям. Це давало можливість працівникам освіти більше часу віддавати вихованню та навчанню підлітків, рекомендував подовжити терміни навчання у вищому навчальному закладі з трьох до чотирьох років. Михайло Драгоманов був одним із ініціаторів перетворення Вищого училища в університет.

Першим ректором Софійського уні­верситету став уродженець Бессарабії мовознавець Олександр Теодоров­Балан. Математику у цьому ж вузі читав Васил Кирилов, випускник Новоросійського університету. Він став одним із засновників фізико­математичного товариства у Софії.

Працюючи професором Софійського університету, Михайло Драгоманов написав чимало публіцистичних статей. Виступи публіциста були спрямовані на подальше викриття тих сил у поневоленій різномовними панами Україні, що гальмували розвиток суспільної думки, спотворено тлумачили творчу спадщину Тараса Шевченка. Видатний вчений полемізує з діячами київської «Громади», галицькими політиками.