27 грудня 1979 р., о 19.30, кілька страшних вибухів струснули розкішний палац, розташований на пагорбі у кінці проспекту Дарульаман. І одразу ж із чотирьох сторін потягнулися нитки трасуючих куль… Амін відірвав від подушки голову і крикнув: «Дайте мені автомат!..» – «У кого ти хочеш стріляти, – запитала дружина, – у радянських?»
Незабаром усе було скінчено… Осколки гранати наздогнали Аміна в барі. Уже пізно ввечері по Кабульському радіо було оголошено: «Революційний суд присудив зрадника Хафізуллу Аміна до смертної кари. Вирок виконано».
Наступного дня, 28 грудня 1979 року, людство прокинулося вже в іншій епосі…
Навряд чи ті, хто віддавав наказ радянським військам перейти Амудар’ю, усвідомлювали всі наслідки цього рішення…
Афганська війна, без сумніву, стала одним зі світових катаклізмів ХХ століття, трагедією мільйонів людей…
Зі спогадів полковника медичної служби Ю.П. Сахно, який відчув увесь тягар початкового періоду тієї неоголошеної війни.
«У листопаді 1979 р. почалася відмобілізація полку. Призвали військовослужбовців запасу. В основному це були узбеки. У моєму підпорядкуванні був тільки один росіянин – прапорщик, начальник аптеки.
У ніч на 26 листопада полк у складі колони рушив до кордону Афганістану. Понтонний міст через Амудар’ю після проходу танків потопав у воді. Машина могла легко зісковзнути в холодну річку. За кермом сидів молодий недосвідчений водій. Доводилося увесь час давати йому команди, щоб зберегти людей і вантаж…
Ніхто не знав, куди йде колона. Мимохідь одержали інформацію про те, що нашим військам необхідно зайняти плацдарм на території Афганістану, щоб там не змогли розміститися війська США. Потрібно допомогти волелюбному афганському народу зберегти незалежність…
27 грудня. Колона повільно рухалася вглиб території чужої країни. Орієнтувалися за картами. Офіцери, які не мали достатнього досвіду, припускалися помилок у прокладанні маршруту, і дорогою до Кабула, долаючи перевал Саланг, артполк розтягся на багато кілометрів. Обмерзла дорога, мороз і пронизуючий вітер. Праворуч – глибокий обрив, ліворуч – скеля… Водії не були підготовлені до такого маршруту. Техніка виходила з ладу. Ставалися затори. Часто доводилося полишати причепи на вузькому узбіччі. Кілька причепів перекинулося. Залишили з ними 6 військовослужбовців (узбеків) для охорони. Команда, що прийшла їм на допомогу, знайшла бійців… мертвими. Це були перші жертви. Це був початок війни, яка протривала без малого 10 років.
Першого душмана, який стріляв по колоні з «бура», знищив молодий лейтенант. Він одержав нагороду за вмілі дії щодо ліквідації снайпера. Це була перша нагорода в нашому полку.
Від Термеза до Кабула колона рухалася близько п’яти діб (26 – 30 грудня 1979 р.). Почалося непередбачене: простудні захворювання, обмороження… Усе це дало неймовірне навантаження на медперсонал усіх рівнів. Тили були розкидані по всьому маршруту проходження. Полишили навіть штабний причіп, у якому перебував прапорщик із секретними документами і прапором частини. Знали, що в разі захоплення наслідки могли бути непередбачуваними. Можна уявити тривогу командування полку. Але ризикували. Через добу, слава Богу, нарешті знайшли цей причіп непошкодженим…
Артполк 108 мсд ташувався в Теплому Стані біля Кабула. Довелося починати з «кілочка» будувати наметове містечко. А спочатку спали в кабінах автомашин. Умови для роботи медперсоналу були вкрай обмежені. Бракувало перев’язного матеріалу, медикаментів. Крім обмороження і простудних захворювань, уже були каліцтва й перші поранені. Начальник медслужби дивізії наказав розкрити «НЗ», де були ефективні ліки. Стан хворих і поранених помітно поліпшувався.
Артполк був укомплектований за повним штатом, близько 1500 чоловік. Добре запам’ятався неймовірний випадок. Привезли покаліченого солдата. Коли з нього зняли липкий від крові одяг, страшно було дивитися… Суцільні рани, усе тіло покалічене осколками. Навіть складно було одразу визначити, з чого почати. Це був лише початок…»
Зі спогаду рядового Миколи Ковтуна:
«У гарнізоні спочатку жили в землянках, які самі обладнали, потім у наметах, по 810 чоловік. Ліжок не було. Стелили на землю дошки або поролон. Спали одягненими. Постільних приналежностей не було, лазні не було. Милися абияк. ЗМІ не було, навіть газет не одержували. Їли з консервних банок: каша перлова, тушонка, чай, 2 шматочки цукру, хліб. Картопля в сухому вигляді. Масло давали рідко. За короткий час я схуд майже на 12 кг. Завжди хотілося їсти. Завелися воші. Виводили їх самі, перучи одяг у бензині або солярці. Але ж потрібно було ще нести нелегку військову службу!»
Про що думали тоді, сидячи в теплих кріслах, велемудрі «великі керманичі», посилаючи захисників своєї, саме своєї, Батьківщини, у це пекло чужої країни, ми не знаємо. І сьогодні доречно нагадати слова митрополита Волоколамського та Юріївського Питирима, сказані 27 грудня 1989 р. у церкві Вознесіння в Москві: «Ми покладаємо вічну пам’ять. Вічну пам’ять мужності. Вічну пам’ять воїнам у війні вбитим!.. Ми повинні згадувати не тільки духовні перемоги, але й усвідомлювати провину за багато поразок. Ми повинні принести щире покаяння, яке є не тільки усвідомленням провини, але й неодмінною умовою справжнього відновлення… Покаяння – це духовний подвиг, чинений заради майбутнього життя…»
