28 травня цього року виповнюється 200 років від часу підписання Бухарестського мирного договору, який ознаменував собою завершення російсько­турецької війни 1806­1812 років. До Російської імперії була приєднана Бессарабія. Ця історична подія, скажемо відверто, достатньо суперечлива, набула в сучасних умовах політичного забарвлення через розгорнуту певними політичними колами Румунії пропагандистську кампанію за «возз’єднання історичних румунських земель», до яких включають і українську частину Бессарабії.

Деякі сучасні румунські та молдавські історики, розглядаючи Бухарестський мир та його наслідки, негативно оцінюють вплив приєднання до Російської імперії на культуру та освіту Бессарабії, причім часто ігнорують і перекручують факти.

Втім, історія свідчить про інше. Приєднання Бессарабії спочатку дало поштовх розвиткові освіти. І це пов’язано із особою Екзарха Молдо­Влахійського, Митрополита Кишинівского та Хотинського Гавриїла (Бенулеску­Бодоні).

Ця людина належить до провідних діячів Руської православної церкви кінця XVIII – початку XIX століття. Обіймаючи протягом свого життя провідні посади у церковній ієрархії (1792 р. – Митрополит Молдавський, 1793­1799 рр. – керівник Катеринославської єпархії, 1799­1803 рр. – Митрополит Київський та Галицький, 1808­1812 рр., під час окупації Росією Дунайських князівств, – Екзарх Молдавії, Валахії та Бессарабії, 1813­1821 рр. – Митрополит Кишинівський та Хотинський), він відіграв значну роль у зміцненні позиції православ’я на землях Правобережної України, приєднаних до Російської імперії після розділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр., у Новоросійському краї та Бессарабії. З його ім’ям пов’язане і закладання перших соборів Одеси.

Найбільше його політичний, організаторський та просвітницький талант розкрився після приєднання Бессарабії до Росії. З його ініціативи було створено Кишинівсько­Хотинську єпархію, до якої, крім Бессарабії, увійшли землі «Очаківського краю», зокрема Одеса та Тирасполь.

На початку панування Росії на території Бессарабії існувало декілька шкіл, зокрема при монастирях, однак назагал ситуація була невтішною.

Соратник митрополита Гавриїла протоієрей Петро Куницький у своєму «Статистичному описі Задністровської області» свідчив, що в цьому краї освіта перебуває у щонайбіднішому стані. Не тільки нижчого стану обивателі – неосвічені і взагалі неписьменні, але навіть бояри і саме духовенство зовсім недалеко відійшли від простого стану, не тому однак, що вони не мали б бажання або здібностей.

Куницький зазначав, що всі бояри, крім молдавської, володіють грецькою та французькою, а деякі – ще й німецькою та італійською, однак про словесність та інші знання майже жодного уявлення не мають. Причину цього російський протоієрей вбачав у недбайливості вчителів, а також у тому, що попередній уряд не лише не звертав на це жодної уваги, але здається, ще й навмисне намагався тримати молдаван у невігластві.

31 січня 1813 р. було офіційно відкрито Кишинівську семінарію у складі двох класів – підготовчого та граматичного, хоча сам митрополит, як людина рішуча, ухвалив її створити ще 1812 року, не очікуючи дозволу Св. Синоду. У своєму проханні щодо відкриття семінарії митрополит передбачав, щоб у цій церковній установі викладали молдавську мову, аби учні могли нею проповідувати народові слово Боже та добрі звичаї.

Гавриїл сам був вихованцем Київської духовної академії і під час перебування на чолі Київської та Галицької митрополії опікувався питаннями духовної освіти. Тож не дивно, що за основу семінарії було взято структуру саме Київської духовної академії.

Викладачами семінарії були соратники митрополита як з часів його перебування на чолі Київської та Галицької митрополії, так і під час його діяльності в якості Екзарха Молдо­Влахійського. На чолі семінарії був поставлений «права рука» Гавриїла – протоієрей Петро Куницький (у 1803­1808 та 1821­1837 рр. – настоятель Одеського Спасо­Преображенського собору), префектом – Іван Несторович, економом – Ісидор Гербановський.

Назагал українці переважали серед викладацького складу Кишинівської семінарії. У 1823 р. в ній було 25 викладачів, із них 17 українців, 2 росіянина, 3 греки, 1 із Галичини (теж, можливо, українець), один румун із Трансільванії та один – невідомої національності.

У 1814 р. митрополит особисто розробив лекційний план: граматика, поетика, риторика, логіка, географія, теологія, історія, математика, а також мови: грецька, латинська, російська та молдавська – обов’язкові, французька та німецька – за бажанням.

Враховуючи, що на той час семінарія була єдиним навчальним закладом такого рівня у Бессарабії, згідно з клопотанням бессарабського губернатора С. Стурдзи перед імператором Олександром ІІ семінарія була відкрита як для дітей духовного стану, так і для дворян. Після виходу імператорського указу був надісланий указ митрополита цинутним протопопіям (волосним благочиніям), які мали оголосити, що до духовної семінарії для вивчення, крім інших наук, російської, латинської, грецької та молдавської мов із граматикою, будуть прийматися, окрім дітей священноцерковнослужителів, і діти світського звання, без усілякої сплати за навчання та вчителів, а мають їхні батьки або родичі наймати лише для тих дітей квартири і постачати їх харчами, одягом та потрібними книжками.

Але спочатку охочих навчатися у семінарії виявилося небагато. Не квапилися віддавати своїх дітей туди й місцеві священики. Так, у 1813 р. з 53 учнів у всіх класах тільки 7 були дітьми священиків. Стурбований таким станом справ, митрополит двічі видавав укази, якими змушував священиків під загрозою покарання віддавати своїх дітей до семінарії.

У 1816 році Гавриїл за бажанням бессарабського дворянства відкрив при семінарії шляхетний пансіон для виховання дітей бессарабських дворян, який проіснував до 1834 року і замінював собою обласну гімназію, користуючись правом випуску дворянських дітей, які завершили повний п’ятирічний курс навчання, у чині XII класу. Головним завданням пансіону була підготовка високоосвічених чиновників для адміністрації. Вчителями у пансіоні були викладачі семінарії.

Слід зазначити, що інший світський навчальний заклад на території Кишинівсько­Хотинської єпархії – Ришельєвський ліцей – було створено роком пізніше – у 1817 р. А до створення Херсонської духовної семінарії в Одесі у 1838 р. Кишинівська семінарія залишалася основним духовним навчальним закладом для південних регіонів Російської імперії. Наприклад, у 1828 р., вже після смерті митрополита, з 54 учнів 45 були вихідцями з Херсонської губернії, передусім із Тираспольського повіту.

1820 року почалося впровадження в Бессарабії ланкастерських училищ, основна робота щодо цього розгорнулася вже при наступникові Гавриїла – архієпископі Димитрії (Сулимі). Створення цих шкіл вплинуло і на освіту болгар та гагаузів, які на той час поселилися у південних районах Бессарабії. Так, у Кишинівському ланкастерському училищі, відкритому у 1824 р., зі 168 вихованців того року було 16 болгар, у 1826 році – 34 зі 129. Навчалися болгарські діти також і в Ізмаїльському та Бендерському ланкастерських училищах. Ревізор Бессарабських ланкастерських шкіл архієрей Іриней писав у 1824 році Новоросійському та Бессарабському генерал­губернаторові Михайлу Воронцову про те, що кишинівські болгари представили багато дітей до школи і зазначав, що, оскільки багато хто з цих дітей малолітні, болгари приносять їх на плечах, і оскільки школа від житла їхнього на чималій відстані, то вони разом із малюками приносять і їжу і залишають дітей на цілий день у школі.

Кишинівська духовна семінарія тривалий час залишалася важливим освітнім закладом Бессарабії. Серед її випускників були не лише духовні особи, але й ті, хто зробив значний внесок у молдавську національну культуру, зокрема поет Олексій Матеєвич, автор сучасного молдавського гімну, скульптор Олександру Племедяле та інші. Випускниками шляхетного пансіону були видатні діячі молдавської літератури та мистецтва – брати Хиждеу, К. Нєгре, А. Руссо, А. Донич, К. Стаматі.

Незважаючи на те, що молдавська мова у 30­60­ті роки XIX століття була виключена з освіти та богослужіння на території між Прутом та Дністром, нетривалий період її використання заклав основи для молдавського національного відродження на початку XX століття.