За результатами Бухарестського миру, після приєднання 1812 року до Росії Бессарабія здобула адміністративний устрій, що помітно відрізнявся від російських губерній та околиць країни. Спочатку відповідно до тимчасових правил у краї діяли військова та цивільна гілки влади (цивільний губернатор – Скарлат Стурдза, військовий – Іван Гартинг), що багато в чому пояснювалося прикордонним становищем області та загрозою спалаху нової російськотурецької війни. До того ж не виключалося вторгнення армії австрійського імператора – союзника Наполеона. У таких обставинах військова влада, властиво, відігравала більшу роль в управлінні Бессарабською областю.
Проте в новому ладі було закладено і джерело для виникнення суперечностей серед молдавського боярства, частина якого орієнтувалася на військового губернатора Івана Гартинга й мала на меті максимально утнути або скасувати місцеві традиції громадського управління та судочинства, домогтися поширення в Бессарабії загальноросійських законів і зрештою перетворити область на звичайну губернію імперії.
Інше угруповання склали представники молдавського боярства й духівництва, що прагнули зберегти місцеві звичаї та привілеї. До цього угруповання примкнув і Митрополит Кишинівський та Хотинський Гавриїл (БенулескуБодоні). Варто нагадати, що за молдавськими традиціями митрополит був другою людиною після Господаря князівства.
Прихильникам уніфікації місцевого управління у червні 1813 року вдалося домогтися звільнення старого та вже безнадійно хворого цивільного губернатора С. Стурдзи. Митрополит Гавриїл у жовтні 1813 року писав оберпрокуророві Св. Синоду Олександрові Голіцину, який мав значний вплив на імператора Олександра Першого.
«Новоприєднаний до Росії від Порти Оттоманської край Задніпровський потребує особливої уваги в облаштуванні як стосовно різнонаціонального народонаселення, так і стосовно суміжності з такою державою, під якою він перебував, де тутешні посполиті мають рідних і знаних, ладних або піти за ними вступом у російське підданство, коли вбачать переважні вигоди тутешнього проживання, або залучати їх до себе за кордон, коли почують від них якінебудь щодо уряду скарги…»
Проте на посаді начальника Бессарабської області затвердився генералмайор Іван Маркович Гартинг, якому було передано також посаду цивільного губернатора. Він, із одного боку, розпочав кадрові чистки, прагнучи замінити радників обласного уряду, раніше призначених Стурдзою зпоміж місцевих поміщиків, з іншого боку – пропонував проекти реформи місцевого управління, посилаючись на те, що у краї геть немає законодавчих традицій, «бо ніде немає жодних ані книг про молдавські закони, ані актів, аби бодай якісь сторонні закони в Молдавії було запроваджено у вжиток; а розповідають лише молдавські бояри словесно, що в Молдавії є звичаї, свого часу вживані».
Призначення Гартингом низки російських чиновників до центральних і повітових органів влади, а також не приховуване ним бажання обмежити автономію області, викликали невдоволення бессарабських дворян. Особливе їхнє обурення викликав «Установчий проект щодо цивільного управління», підготовлений Гартингом у лютому 1814 року.
Ними були складені петиції цареві, Комітетові міністрів та особисто головуючому в ньому графові Салтикову. Бессарабська опозиція звернулася до митрополита Гавриїла, просячи його передати петиції адресатам. Залучення митрополита сприяло успіхові заходу. В очах уряду він був, безсумнівно, найавторитетнішою постаттю в Бессарабії, особливо завдяки підтримці, наданій церквою російській військовій адміністрації у Дунайських князівствах під час останньої війни.
Петиції бессарабської опозиції ґрунтувалися на звинувачуванні адміністрації Гартинга у зловживаннях, а також на спростуванні думки Гартинга про відсутність у Бессарабії місцевих законів і звичаїв:
«Четверте минає століття, як Молдавія керується законами та правилами своїми, і тому, чи можна повірити, що вона не мала й нині не має таких? Хіба не існують усі стародавні звичаї молдавські та неодмінні правила? Хіба немає друкованих правил Василя Воєводи? Чи не існують видані в різні часи узаконення господарів, грамоти й заповіти? Чи не чиняться справи на підставі законів Юстиніана та інших грецьких імператорів?»
Предметом особливого обурення бояр стало застосування щодо них тілесних покарань. Свою петицію митрополитові Гавриїлу вони закінчували проханням передати імператорові їхнє бажання мати губернатором «природного молдаванина, який би знав нашу вдачу, віру нашу й закони». Іншою вимогою було виведення самого митрополита в роль першоприсутнього у першому судовому місці, що не могло не сподобатися честолюбному Гавриїлу. Він погодився клопотатися перед оберпрокурором Синоду, а через нього й перед імператором.
Петиції бессарабських бояр і клопотання Гавриїла за посередництвом князя Голіцина мали успіх. У травні 1815 року до Бессарабії було направлено чиновника Міністерства закордонних справ Свіньїна з метою збирання інформації про місцеве законодавство. Бояри, очевидно, знайшли з ним спільну мову, бо Свіньїн рішуче визнав існування регіональної правової традиції, що походить до римськовізантійського права. Місія відкрила новий, орієнтований на місцеву «традицію», період імперської політики у Бессарабії. 1 квітня 1816 року надійшов рескрипт на ім’я митрополита Гавриїла, в якому Олександр I відзначав, що, засновуючи тимчасове управління в Бессарабії, він «заґрунтував його на давніх її звичаях і привілеях. Не розпочинаючи остаточного його заснування, Я волів спершу навчитися з досвіду, і сподівався, що час і обставини, а також точні про все звіти покажуть мені, яких належить очікувати наслідків від цього досвіду».
Далі Олександр зазначав, що з прикрістю довідався про зловживання, які спонукали жителів до втечі за Прут (1812 року частина молдавського населення, наполохана чутками про загрозу приведення місцевого населення у кріпацтво, втекла до Запрутської Молдавії), і тому посилає намісника для виправлення ситуації: «Мій намір полягає в тому, щоб показати їй (тобто Бессарабії) цивільне управління, відповідне до її норову, звичаїв та її законів. Усі стани жителів мають рівне право на спадщину предків своїх і на моє до них благовоління, та все духівництво, дворянство, громадяни й народ мають знайти рівний захист і покровительство у цьому новому утворенні».
Отриманий рескрипт 30 квітня 1816 року був зачитаний у Кишинівському кафедральному Михайлівському соборі та в усіх парафіяльних церквах після літургії, з відправленням вдячного молебня. 26 травня 1816 року повноважним намісником Бессарабії було призначено О.М. Бахметьєва.
На початку 1818 року імператор схвалив «Статут утворення Бессарабської області». Він зберігав за Бессарабією автономні права й був мовби бессарабською конституцією. Варто уваги, що справочинство здійснювалося як російською, так і молдавською мовами.
Втім, уже невдовзі позначився курс на обмеження автономних прав Бессарабії, у чому відіграв чималу роль Михайло Семенович Воронцов, призначений 1823 року новоросійським генералгубернатором і повноважним намісником Бессарабської області. Через десять років, 1828 року, Законом «Застанова для управління Бессарабською областю» по суті було анульовано автономні права й запроваджено загальногубернську модель адміністративного устрою та управління областю. Молдавську мову було виключено зі вжитку в публічних установах.
