(Продовження. Початок в «ОВ» від 29 березня)

Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків Румунія опинилася у вкрай тяжкому становищі. Нове керівництво Росії заявило про готовність розпочати сепаратні переговори із Центральними державами. У Києві владу взяла Українська Центральна Рада. У Бессарабії у жовтні 1917 р. формується «Сфатул Церій», який 2 грудня проголошує Молдавську Народну Республіку. Триває розвал фронту.

Стало очевидним, що в разі продовження війни Румунія ризикує опинитися у кільці ворожих або недружніх держав. У цих умовах було ухвалено розпочати переговори із Центральними державами. Найкраще із цією роллю впоралося б пронімецьке угруповання на чолі з Александру Маргіломаном, яке перебувало на окупованій території. Однак для того, щоб вивести їх на авансцену, вирішили скористатися обхідним маневром – створити перехідний уряд. Найліпшою кандидатурою на пост голови уряду виявився саме Александру Авереску, який вважав сепаратні переговори в тодішніх умовах неминучими.

Поряд із відкриттям переговорів із Центральними державами Авереску довелося розв’язувати і «бессарабську проблему». Ще наприкінці грудня 1917 р. під приводом боротьби з анархією «Сфатул Церій» ухвалив рішення запросити румунські війська, і уряд Йона Бретіану поспішив відгукнутися на це прохання. Сам Авереску особистої участі в операції не брав.

Більше того, він скоріше «здав», ніж «підкорив» Бессарабію. Після поразки румунських військ у боях із частинами радянського Румчерода 20 лютого 1918 року Авереску пішов на підписання угоди про припинення радянсько­румунського конфлікту, 1­й пункт якого чітко визначав: «Румунія зобов’язується очистити Бессарабію протягом двох місяців».

Пробувши на посаді прем’єра трохи більше місяця, Авереску йде у відставку, використавши як привід принизливі умови миру, запропоновані Центральними державами. Але мавр уже зробив свою справу.

Для самого генерала перше прем’єрство стало своєрідним рубежем у кар’єрі. Він вирішує всерйоз зайнятися політикою та йде з армії. У квітні 1918 р. створюється «Народна ліга», яка спочатку скоріше нагадує широкий рух, ніж партію. З іронії долі ідея створення нової партії з’явилася в Одесі, у колі румунських політиків, які евакуювалися після заняття більшої частини Румунії німецькими, австрійськими та болгарськими військами. Склад її був вельми строкатим – від правих консерваторів до лівих аграріїв. Наприклад, одним із членів ліги (згодом Народної партії) був Петру Гроза, майбутній перший прем’єр комуністичної Румунії. Власне кажучи, це був один із тих численних популістських рухів, які виникли в багатьох нових державах Європи у післявоєнні роки.

Ліга висунула два провідні гасла – загальне виборне право та земельна реформа – і заявила «Реформи – так! Більшовизм – ні!» За короткий час популярність Авереску сягнула піку. Ті самі селяни, яких розстрілювали 11 років тому, тепер носили його на руках і називали «рятівником». Соратник генерала писав, що в «його популярності було щось містичне, щось неприродне, і всі види легенд оточували цього месію румунського народу». До честі Авереску слід відзначити, що в період свого другого перебування на посту прем’єра він зумів розпочати аграрну реформу, хоча й не дуже радикальну.

В умовах революційного бродіння правлячому класові була потрібна сильна особистість. 1920 року король знову призначає його прем’єр­міністром. За підтримки монарха Авереску скорочує число депутатів парламенту і провадить дострокові вибори, які приносять перемогу «народникам». Уряд провадить реальну уніфікацію Великої Румунії, ліквідувавши органи влади, що зберігалися доти у Трансільванії та Бессарабії, а також уніфікує валюту, вивівши з обігу австрійські крони і «керенки», що були вживані на цих територіях. Власне кажучи, тільки в цьому плані Авереску може вважатися творцем Великої Румунії, але в той час ці ідеї поділяли всі румунські політики, за винятком хіба що комуністів.

У жовтні 1920 року кабінет Авереску дійшов згоди із Союзними державами, які визнали приєднання Бессарабії до Румунії. Було проведено ратифікацію Версальського, Сен­Жерменського і Тріанонського мирних договорів, що визначили нові кордони Румунії. Як відомо, Радянський Союз не визнав приєднання Бессарабії до Румунії й далі наполягав на проведенні плебісциту про визначення майбутнього краю.

Знову ж за примхою історії саме Авереску став рятівником Нестора Махна. Радянська Росія у відповідь на вимогу видати «батьку» одержала відмову на тій підставі, що смертну кару в Румунії скасовано, а видання Махна буде означати його смерть.

Зростаюча популярність генерала не влаштовувала ні короля Фердинанда, ні близьких до нього націонал­лібералів. У грудні 1921 уряд Авереску було відправлено у відставку.

Останнє повернення генерала до влади відбулося 1926 року. Саме в цей період він іде на зближення з фашистською Італією, що на той час не було таким уже великим гріхом. Деякі західні діячі, включаючи Черчилля, були у захваті від Муссоліні, що багато в чому підігрівалося антибільшовицькими настроями. Тим більше що Авереску прагнув виконати практичні завдання – подолати труднощі, спровоковані дуче, коли через румунський борг Рим відкликав свого посла й відмовився від раніше узгодженого візиту короля Фердинанда. Це був останній злет Народної партії.

У 1930 році Авереску присвоюється звання Маршала Румунії. Він ворожий до оточення нового короля Кароля II, а його партія втрачає симпатії виборців. На виборах 1937 року вона набирає менше одного відсотка. Але «вичавлювання» Народної партії з активної політики відкриває дорогу іншим праворадикальним партіям, зокрема, «залізногвардійцям».

У 1937 році, незважаючи на опозицію до короля, Авереску був призначений членом Коронної ради, обіймає посаду міністра без портфеля в уряді Мирона Кристя, створеного Каролем для протидії зростаючому впливу «залізно­гвардійців». У той же час він не вітає планів короля щодо зміни конституції, яка фактично встановлювала диктаторський режим короля.

Авереску помер 2 жовтня 1938 р. Він був похований у меморіалі героїв Першої світової війни в Мерешть.

Отже, спробуємо відповістити на запитання, поставлене на початку: ким же був наш герой? Здібним військовиком, політиком право­консервативного штибу, досить жорстким і авторитарним у своїх діях і досить слабким у мистецтві інтриги. Але він не був ані «ідеологом Великої Румунії», ані «покорителем Бессарбії», ані «прихильником фашистів», хоча діяв в ім’я Великої Румунії, сприяв інтеграції до її складу Бессарабії та укладав угоди з фашистською Італією.

Можливо, якби не активізація прихильників «возз’єднання» Бессарабії з Румунією, суперечки довкола Авереску мали б інший характер, а питання про увічнення пам’яті генерала не було б таким болючим. Поки що воно розглядається в контексті прагнення Румунії розширити свій вплив на сусідню Молдову та південні райони Одеської області і дуже нагадує суперечки довкола «меморіалу орлят» у Львові або «історичні» дискусії з Росією із приводу Виговського та Мазепи. Очевидно й інше – розв’язати це питання можна тільки в умовах нормалізації українсько­румунських відносин і відновлення впливу України в Чорноморському регіоні.