(Закінчення. Початок в «ОВ» від 12.04.2012 р. і 14.04.2012 р.)
Уже 9 квітня під «охороною» 250 румунських солдатів «Сфатул Церій» голосує за приєднання Бессарабії до «матеріРумунії». Це голосування було далеко не одностайним. Зокрема, українська, німецька та болгарська фракції зробили заяву, що їх «не уповноважили вирішувати такі важливі питання, і що таке питання може розв’язати референдум». За приєднання до Румунії висловилися 86, проти 3 (зокрема, українці Осмаловський і Старенький). Утрималися 36 чоловік, переважно від селянської фракції та блоку національних меншин, серед них 9 – українці.
Для українського керівництва таке рішення було справжнім шоком. 12 квітня 1918 року на засідання Малої Ради було винесено питання про державні кордони УНР із Молдовою. І наступного дня було ухвалено «Заяву румунському уряду», в якій засуджувалася анексія Бессарабії, а рішення «Сфатул Церій» кваліфікувалося як неправомірне. У заяві звучав заклик до Бухареста переглянути свою позицію й надати можливість самовизначитися «усьому бессарабському народові». Заяву підписали голова Ради Народних Міністрів Голубович і міністр закордонних справ Любинський.
Заяву Малої Ради можна охарактеризувати скоріше як шляхетний порив, ніж реальний крок. Сил для повернення Бессарабії до УНР не було. Прибувши до Одеси, товариш міністра внутрішніх справ Ради О.М. Карпінський заявив, що питання про приєднання Хотинського, Ізмаїльського й Аккерманского повітів до України буде вирішене дипломатичним шляхом між урядами УНР і Румунії, а поки що Рада надсилає туди своїх комісарів «для захисту прав українського населення».
До зайнятих румунами південних повітів Бессарабії українські комісари не були допущені, зате у північних районах краю, окупованих австронімецькими військами, вони розгорнули активну діяльність.
На початку квітня Рада також направила до Ясс своїм представником Миколу Галагана. Щоправда, дорогою до Ясс із українським посланцем сталася несподівана пригода, яка змусила його зупинитися в Кишиневі. У купе, де їхав дипломатичний представник УНР, вирішив улаштуватися хамуватий румунський майор, внаслідок чого Микола Галаган був змушений вийти з поїзда.
У своїх мемуарах М. Галаган залишив досить цікаві зауваження про ситуацію в колишній столиці Бессарабської губернії. Він зокрема згадував, що в Кишиневі діяла українська військова рада. Що стосується російських офіцерів, то вони, за зауваженням Галагана, «не мали бажання активно опиратися просуванню румунів і обмежувалися тільки тим, що зневажливо кваліфікували румунське військо та румунське військове начальство». Більше того, деякі російські офіцери вже ходили у формі румунської армії, змінивши не тільки свій одяг, але й прізвища з «ов» і «ин» на «еску» (втім, заради справедливості зазначимо, що були й ті, хто перемінив своє закінчення «ко» на благозвучніше румунське).
Ситуацію в Бессарабії характеризувала й іще одна зустріч, що відбулася на другий день після прибуття української делегації до Кишинева, коли в номер до емісара УНР прийшла делегація рибалоклипованів із півдня Бессарабії.
З низькими поклонами вступили троє бородатих чоловіків; один був уже старий, а двоє середніх років. Микола Галаган запитав, що вони до нього мають. Старий чоловік почав розповідати: вони були рибалкистаровіри з берега Чорного моря; почули, що приїхав український посол, і прийшли попросити захисту, бо, кажуть, немає життя через румунські знущання; просили, щоб Україна не допустила остаточного приєднання Бессарабії до Румунії. Старий аж у пояс кланявся, і не просив, а благав: «Не допусти, батюшка, не допусти... Сам, Ваше благородие... Извини, не знаю и величать уже как тебя... Сам знаешь... Нету жизни нам под румынами... пропадем... Похлопочи за нас... Присоедини к Украине...». Тим часом виступив інший чоловік; поставивши на стіл залізну коробку і, поклонившись, сказав: «Примите, Вашство, от трудов наших...». У коробці була ікра, либонь фунтів з одинпівтора. М. Галаган взяв коробку і, повертаючи делегатові, сказав, що захищати їх буде старатися, але хабарів брати за це не хоче й не може. Всі делегати хором запротестували: «Што ты, батюшка!.. Што ты! Да разве мысленно такого человека фунтом икры подкупить?! Старой мы веры и обычаи у нас старые. Не обидь нас... от честного труда своего подношение. Прими батюшка». Цю сцену урвав чиновник, що супроводжував посла: забрав коробку та поставив на інший стіл. Рибалкистаровіри дякували йому за це, а потім викладали далі свої скарги, болі, прохання та надії. М. Галаган обіцяв їм зробити все, на що спроможний. Делегати, кланяючись, виходили з кімнати, при цьому старий рибалкастаровір усе більше просив: «Постарайся, батюшка, радной... похлопочи... не допущай. Бог тебя вознаградит». Цей візит глибоко схвилював М. Галагана. Він міркував: що мали терпіти ці біднякирибалки, якщо вони так виказували свої болі та надії? Блискавкою майнула по Бессарабії звістка про приїзд посла, і вже на другий день аж із чорноморського берега чужі люди поспішають просити та благати про порятунок. Якби це були українці, не було б це дивом; може, навіть, можна було подумати, що їх спонукає звичайне почуття національної єдності та бажання бути разом із матір’юУкраїною. Але це ж були щонайчистокровніші великороси. Що ж могло їх стимулювати шукати захисту в українського посла? Знущання нових господарів і лихо, якого вони від них зазнали? Чи можна тут знайти іншу причину? Вони ладні були схопитися й за соломину, рятуючись. А може, вони щиро вірили, що посол справді мав силу та змогу їх оборонити? Але чи мав?
Український дипломатичний діяч прибув усетаки до Ясс, де перебував румунський уряд. Румунський прем’єрміністр Александру Маргіломан заявив емісарові з Києва, що «його приймають із радістю, як офіційного представника», акредитованого при уряді, а не при королі Румунії. Це не забезпечувало йому статус офіційного представника. Галаган домагався передачі УНР частини військових матеріалів російської армії, що залишилися на території Румунії. У бесіді було порушено й питання про кордони. Румунський прем’єр обіцяв, що в Бессарабії до українського населення буде таке ж ставлення, як і до представників інших національностей, але відкинув домагання на якусь частину краю. Маргіломан пригрозив, що якщо УНР висуватиме територіальні вимоги стосовно Бессарабії, то Румунія на основі «принципу національностей» може висунути претензії на Поділля, де, за його словами, мешкало «кілька сотень тисяч румунів».
У другій половині квітня український посол одержав роз’яснення з Києва, де вказувалося на те, що він повинен був поставити перед румунським урядом питання про визначення кордонів між Україною та Румунією відповідно до принципу самовизначення. Конкретно, Микола Галаган повинен був домагатися приєднання до УНР Хотинського повіту, а також південної частини Бессарабії, де не було молдавської більшості. Втім, на півдні Бессарабії український уряд погоджувався на плебісцит. Було прислано й карту із позначеною на ній майбутньою лінією державного кордону.
Але самій Центральній Раді вже залишалося недовго правити в Україні. 29 квітня до влади внаслідок перевороту приходить гетьман Павло Скоропадський. У ставленні України до «бессарабського питання» розгорнулася нова сторінка.
