Того жаркого літа перед жнивами редакція Одеського обласного радіо відрядила мене до Миколаївського району, куди мав приїхати депутат Верховної Ради України, наш земляк, відомий поет-гуморист, слава про якого линула далеко за межами республіки, Степан Іванович Олійник. В ті часи в Одесі ще діяло чимало книжкових крамниць, кіосків, де можна було придбати його книжки. Тож захопив із собою одну з найновіших збірок поета, яку зберігаю тепер у власній бібліотечці з автографом Степана Івановича. А зустріч із ним відбулася на новому току колгоспу «Шляхом Леніна», де головував Михайло Іванович Бадера.
– І асфальтівку від траси Київ – Одеса, і шляхи з твердим покриттям у Левадівці та до виробничих дільниць він допоміг прокласти, – розповідав задоволено Михайло Іванович. – Є хліб, і тепер не проблема вивезти добрий врожай. Але не думайте, що земляк турбується тільки про нас. У нього депутатських запитів ціла купа!
Першу машину з намолоченим зерном на новому току зустрічав і письменник. Напередодні у республіканському видавництві якраз вийшло його вибране, і він кілька примірників подарував школярам, сільській бібліотеці. А в мене на магнітофонній стрічці залишилися гуморески, які Степан Іванович читав на звечорілому хлібному току. Олійник присів на стілець, поклав на столик свої книжки і звернувся до хліборобів:
– Я радий приїхати до Левадівки, як додому. Тут виростав, провів юність і написав перші рядки. Сюди колись перебрались мої батьки, із села Пасицели Балтського району. Там бере початок річка Тилігул, що омиває і наші левадівські береги. Козацька річка. Дорогий мені цей степовий край.
– Можливо, я й прагну
Писать щось веселе
Тому, що родився
В селі Пасицели.
На тому кутку,
Який звавсь Гончарова!
Хороші там люди,
Природа чудова.
У тих місцях краєвиди справді ваблять зір. Згодом, коли мені знову доводилось їхати у відрядження, завжди намагався побувати в обох селах. Тим більше, що обидва розташовані на берегах Тилігулу, неподалік залізничної станції Балта. Степан Іванович розповідав, як із Одеси, коли навчався в кооперативному технікумі, діставався пішки. Додому і назад. Та ще й з мішечком за плечима, у який вдома тато з мамою клали харчі.
У Левадівському меморіальному музеї Степана Олійника, який відкрився 30 років тому, під час перших літературно-мистецьких «Олійниківських читань», зберігаються дописи сільського хлопчини до газети «Чорноморська комуна» (сьогоднішні «Чорноморські новини»), речі тих нелегких літ, примірники журналу «Перець», де гуморист працював після повернення з Великої Вітчизняної війни, перші книжки, друкарська машинка, яка служила йому ще на фронті, і фотографії з друзями-письменниками, хліборобами, шахтарями Донбасу, у яких бував частенько.
– Ви запитуєте, звідки я беру теми? Ми зі Степаном Івановичем неспішно спускалися у Києві від будинку Спілки письменників на Банковій, № 2, униз до Червоноармійської, де, ще будучи «перчанином», поселився письменник. Мені ще з юності постійно доводиться чи спускатися вниз, чи підніматись угору. І як ходив пішки з гуртожитку додому, і як у війну працював у газеті «Сталінградська правда», де пощастило в приволзькому російському селі одержати з рук Михайла Шолохова щойно написану ним полум’яну статтю «Наука ненависті». І ходити шахтарськими забоями під землею. Обійшов карпатські плаї, коли їздив у місця, де батько в часи Першої світової війни перебував у полоні… Всього набачився. В мене занотовано чимало бесід.
Але жодного разу мені не довелося почути від Степана Івановича Олійника про його кількамісячне перебування на допитах, коли його звинувачували в буржуазному націоналізмі. Він саме закінчував Одеський педагогічний інститут, мав їхати на вчительську практику, а тут його за чиїмось наклепом запроторили до буцигарні. Звинуваченням послужила навіть сорочка-вишиванка, не кажучи вже про вірші та критичні статті. Та до чого тоді тільки не чіплялися слідчі. Але студент мужньо вистояв, не впав на коліна. А його друг Володимир Іванович, котрий згодом теж став відомим сатириком і гумористом, наважився зібрати підписи студентів вузу, які, до речі, теж могли бути покарані. І матеріали, що підтверджували «лояльність», скажемо так, до влади, переслав до Всесоюзного старости Калініна в Москву. І на щастя, енкавеесники від Олійника відчепилися. Його випустили на волю, і він поїхав разом з молодою дружиною на практику до села Бехтери, що в Херсонській області. У Левадівському музеї про ту практику розповідають листи, спогади херсонських вчителів та учнів.
Від того всього у душі Олійника залишилися шрами, але вони поволі заживали, творчість кликала до роботи. Повірив у себе, пам’ятаючи батьківські слова: «Пиши синку, але завжди правду». І ота правда про навколишню дійсність відкривалася читачам у його книжках: «Мої земляки», «Наші знайомі», «Ознаки весни», «Гумор і сатира», «Як ми скажем – так і буде», «Сер Макітра», «Який Сава – така й слава», «Шахтарям донецьким – хлопцям молодецьким», «Здоровенькі були», «П’яні вовки», «В ім’я добра – супроти зла» та багатьох інших. За збірку «Наші знайомі» був удостоєний Державної премії. На сторінках газети «Правда» опублікував понад сто фейлетонів у перекладах російською мовою. Зацікавились творами гумориста і кінематографісти, шалений успіх мав кінофільм «Пес Барбос і незвичайний крос», який закупили і за кордоном.
Недбалі керівники – балакуни впізнавали себе у «героях» гуморесок Олійника. Пам’ятаю, як тішився Степан Іванович, коли літстудійці нашого філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова (тепер національного) відвідали Степана Івановича в Одеському інституті очних хвороб ім. В.П. Філатова, де письменник лікувався. Зібралися у весняному парку, кожен мав змогу почути від майстра художнього слова про таїни творчості, почитати своє, отримати оцінку класика.
– Ви знаєте, інколи аж сміх бере, коли мої «герої» відгукуються на фейлетони. Ще й б’ють себе у груди, виступаючи з трибуни, що їх таки справедливо покритикували, вони впізнають себе і обіцяють негайно виправитись. Вже якось я розповідав, що деякі дружини високих начальників впізнавали себе в героїні фейлетону «Дорога дама», яка використовувала службову машину чоловіка, щоб бачили і заздрили сусіди, для поїздки на базар за… овочами. Траплялося і таке, що справу розглядали на бюро райкому та обкому партії, як це сталося в Київській області. Отож недарма існує мудре прислів’я: «Народ скаже, як зав’яже». Не одну злободенну тему дала мені Одещина. Я люблю їздити в рідні краї, прислухатися, як гомонить-вирує ринок «Привоз», про що оповідають одеські таксисти. Пораджу вам, початківцям, не ганятися за різними сенсаціями, за славою, словоблудством. Джерела б’ють з рідної землі…
– Живе, пульсує криниця під горою біля будинку, де жили Олійники, а в колисочці гойдався на дикій груші малий Степанко, – несподівано докинув хтось із моїх друзів-студентів, щоб зробити приємне нашому старшому співбесіднику, у якого враз засвітилися очі, з’явилася усмішка.
– Ану, ану розкажіть, звідки це ви знаєте. Очевидно мій земляк, – зрадів, повернувся на молодий голос Степан Іванович.
І потекла ще чи не годинна бесіда з дорогою людиною. А про криницю у Пасицелах згадав мій друг, з яким перед університетом ми долали армійські дороги, Юрко Сисін, котрий потім не раз зустрічав письменника у їхнім краю, записав його спогади, друкував їх у газетах. Тієї весни він захопився творчістю Олійника і написав курсову роботу, яка на республіканському конкурсі одержала високу оцінку. До речі, нині Юрій Миколайович Сисін – відомий літературознавець, член Національної спілки письменників України, має низку книжок.
Ще додам, що ота зустріч започаткувала на філологічному факультеті університету добру традицію: хлопці й дівчата проходять практику у Миколаївському та Балтському районах, де у навчальних закладах їх тепло приймають. І не тільки філфаківці. Їдуть сюди виконувати екзаменаційні роботи й з графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, а їхній викладач, відома художниця Світлана Крижевська, чи не щоліта возить обдаровану молодь на річку Тилігул, де народжуються замальовки, картини. Натхнення додають чудові краєвиди, історичні місця, де проходили загони Івана Сірка і Семена Палія, борючись за свободу рідного народу. Тут жили і працювали видатні мовознавці, художники, літератори, композитори. Шанується пам’ять про Петра Ніщинського, Євгена Чикаленка, інших знатних людей південного краю.
За прикладом Левадівського меморіального музею, який є однією із філій Одеського літературного музею, у Пасицельській загальноосвітній школі відкрито літературно-мистецьку світлицю Степана Олійника. Вчителі та учні постійно поповнюють їх новими цікавими матеріалами. Письменник любив людей, а коли бачив, що треба посприяти у скруті, відкладав перо і приходив на допомогу. Коли був депутатом парламенту, переймався проблемами багатодітних родин, зокрема щодо виділення їм житла. А інвалідам Великої Вітчизняної допомагав встановлювати телефони, одержувати необхідні для пересування легковички. Степан Іванович не боявся переступати пороги кабінетів високого рангу начальників. Я сам переконався, що в кабінетах деяких директорів на видному місці стояли книжки сміхотворця.
Свято береже пам’ять про свого батька дочка Леся Степанівна Олійник – у навчальних закладах за її участю створені фільмотеки про творчість видатного письменника, з допомогою Миколаївської та Балтської районних державних адміністрацій провадяться щорічно літературні «Олійниківські читання», передаються поетичні і прозові твори класика української літератури.
Встановлено всеукраїнські журналістські та письменницькі премії імені Степана Олійника, відбуваються конкурси на найкращих читців гуморесок, літературознавчі конференції, підтримуються молоді талановиті автори. Олійниківські зустрічі тривають…
