Все-таки добре звучить фраза «на добру пам'ять». Адже пам'ять може бути й іншою – злою, безсердечною. У цьому ми вже переконалися, бачачи, як «ушановують» ветеранів і учасників війни в деяких регіонах України. Тому пощастило тим, хто побував на чудовому святі в «Одеській юридичній академії», де є традиція: у травневі переможні дні зустрічатися з ветеранами і учасниками війни – вихованцями Дитячого містечка імені Комінтерна.

Про цей навчально-виховний заклад писала (і не раз!) за радянських часів. Для тих, хто не знає, нагадаю: жили тут діти-сироти, точніше, безпритульники. Будучи в захваті від організації виховного процесу, рятування дитинства, іноді запитувала себе: де застосувати цей досвід? Хіба що в середовищі «тяжких» підлітків… Адже занедбаних сиріт, безпритульних дітей було все менше… Радянська влада, погодьмося, швидко і безболісно впоралася з цією бідою. Сьогодні цієї влади немає, але юних бродяжок, жебраків, сиріт при живих батьках стає все більше. Настільки більше, що вже у міністерствах і відомствах точаться дискусії, що краще – сирітські інтернати, дитячі будинки сімейного типу чи, нарешті, прийомні сім'ї… Тож зарано відправляти спадщину Дитячого містечка до архіву. Саме час уважно вивчити цей безцінний досвід.

Розмовляю про це з В.С. Рачинською-Масловою вже після свята. Власне, Валентина Семенівна сама підвела мене до цього висновку, захоплено згадуючи роки, проведені у містечку. Її дворічною дитиною разом зі старшою сестрою Ніною мати залишила (з якої причини, так і не відомо) біля одного з корпусів, де жили комінтернівці. Знайшли і папірець з прізвищем…

– Я була великою бешкетницею і вертухою, якщо не сказати – хуліганистою, – посміхається Валентина Семенівна. – Але для мене завжди знаходилася справа, адже шефи у нас були найкращі – театри, бібліотеки, філармонія міста…

До початку війни Валя встигла закінчити два курси Одеського медтехнікуму. Тендітне, блакитнооке дівчатко навіть з такою солідною, як їй здавалося, медичною підготовкою на фронт взяли не одразу. З'явилися запитання… «Що скажуть батьки?» Їх, як ми знаємо, не було. «Що з нею робити?», – військком розводив руками, втомившись від наполегливих прохань юної медсестри. Скінчилося тим, що Валентина Рачинська пішла з Одеси з військами у сорок першому.

На святі в юракадемії хтось з подруг-ровесниць сказав, що на Курській дузі Валентина Рачинська витягла з окопів понад триста поранених солдатів.

– Точно не скажу, не рахувала, – говорить вона. – У тому жахливому аду не до цього було…

До того ж на Курській дузі Валя й сама була поранена в груди. Сьогодні на її святковому костюмі ордени – Червоної Зірки, Вітчизняної війни, «За мужність», багато медалей. Геройський вигляд і у самої Валентини Семенівни.

Народилася вона у 1926 році, але голос у неї й нині молодий, переконливий, очі іскряться на сонці… Як відзначив на урочистостях голова Ради ветеранів Приморського району О.І. Бажора, всім учасникам і ветеранам війни вже добре за вісімдесят… Але вихованці Дитмістечка не піддаються рокам… Позначається комінтернівський гарт. До того ж вони часто спілкуються з молоддю – викладачами, студентами академії. Про останніх кажуть, що вони у боргу перед своїми дідами і прадідами. Але ніхто у боржниках тут не ходить. Борги сплачують вчасно і сповна.

З іншого боку, і онукам, і правнукам краще один раз побачити і почути, ніж… прочитати. Живий зв'язок поколінь – що може бути міцніше на землі! Тим більше, що сьогодні можна написати і надрукувати все, що завгодно, як то кажуть, були б гроші… Скільки охочих переписати всю історію, зокрема й про Велику Вітчизняну війну… Тому для молоді спілкування з учасниками і героями війни просто безцінне! Коли Валентина Семенівна розповідає про бої, їй важко не вірити. Жодних літературних дошуків у її мові немає, але дивишся на її відкрите, чесне обличчя – і кожне слово бере за живе!

Після війни повернулася до рідної Одеси (куди ж іще?), працювала у військовому госпіталі. Один з його керівників впізнав медсестру Рачинську, яка після контузії перебувала на лікуванні у 135-му медико-санітарному батальйоні у Чехословаччині. Колишній начальник санслужби 38-ї дивізії допоміг їй і технікум закінчити, і на ноги стати. Пізніше підтримав і її доньку. Як і багатьом хорошим людям, їй теж щастить на добропорядних людей. З вдячністю говорить вона про Марію Миколаївну Солодухіну, директорку бібліотеки академії, заслуженого працівника культури України. Бібліотека у будь-якому хорошому вузі – це, можна сказати, його мізковий центр, і робочий графік у Марії Миколаївни дуже напружений. Але вона ніколи не забуває своїх підопічних комінтернівців, допомагає, чим може.

– Серце у мене – як у молодої дівчини, – посміхається Валентина Семенівна. – Завдяки працівникам академії мені вчасно зробили операцію, поставили кардіостимулятор.

Цінують комінтернівці і тактовне, щире піклування президента Одеського національного юридичного університету «Одеська юридична академія», народного депутата України С.В. Ківалова. Незважаючи на величезне навантаження, він щороку у травні знаходить час, щоб привітати ветеранів війни з Перемогою, накрити для них святковий стіл у студентському кафе. 

Багато пісень пролунало цього дня… Так, щасливе місто, у якого є герої. Але добре й те, що в Одесі є люди, завдяки яким ми бачимо їхні обличчя, чуємо їхні голоси!