Пам’ятаєте, у Радіщева в його «Путешествии из Петербурга в Москву»: «Я взглянул окрест меня – душа моя страданиями человеческими уязвлена стала. Обратил взоры мои во внутренность мою – и узрел, что бедствия человека происходят от человека…»
Мені ці рядки пам'ятаються ще з університетських років. І спливли знову при вигляді нескінченного, здавалося, числа пнів від давно й свіжовирубаних дерев захисниць полів – лісових посадок. Треба ж, понад 200 років минуло з опублікування присвяченого «Любезнейшему другу» твору, але який актуальний він і сьогодні!
Усе в цьому світі закономірно. Ми знищуємо Природу, вона, захищаючись, карає своєю немилістю нас. І це логічно. З ким не доводилося – чи то в Арцизькому, Тарутинському, Татарбунарському районах – говорити про сумну й трагічну долю лісосмуг, що опинилися під загрозою тепер уже цілковитого свого знищення, незмінно спливало: «Дуже тяжка тема!» Від себе додам – і далеко не нова. Але вражає інше: рівно скільки всі (усі!) розуміють дуже гостру необхідність зберегти лісосмуги, рівно стільки й усе з великим розмахом вони вирубуються. До рідного дому якось теж під’їжджали пристойно одягнуті й ніяк не з фізіями алкоголіків людці: «Дрова потрібні? Поколоті, чурочками. Якщо так – вночі підвеземо. Щоб свідків не було». Незаконного, отже, вирубування продукт. Відмовилася, звичайно. А знайомий взяв, і радий дуже: і до хати привезли, і колоти не треба. А не взяв би він – взяв би сусід. Ділки-ловкачі, скориставшись вбогістю сімейного бюджету більшості наших співгромадян, перетворили вирубування лісових насаджень на досить прибутковий цілорічний промисел. Їдеш до якогось села, навіть польовими, не по трасі, дорогами, обрамленими по обидва боки колись розкішними лісосмугами, і бачиш пні, одні пні серед поодинокої деревної порослі. І розумієш: для полів вони жодної захисної ролі вже не відіграють і навряд чи в найближчі роки, а можливо – і десятиліття – їх реанімують.
Невже все так безнадійно, і від сталінського плану 1953 року перетворення природи, коли враховувалися й природно-кліматичні особливості унікального бессарабського нашого краю, нічого не залишиться? У ті, та й наступні роки карти-схеми розташування полів, сівозміни по кожній сільській раді були справді надійною основою, своєрідним уроком ведення сільського господарства. Поля були впорядковані, що дозволяло чітко дотримуватися ґрунтозахисних і кормових сівозмін. А для організації робіт – пронумеровані. Визначені були й масиви під відповідні культури. Власне, такі карти-схеми можна побачити й сьогодні в кожному райсільгоспуправлінні. Лише від позначених у них лісосмужних насаджень залишилося, як сказав досвідчений працівник лісового господарства, який присвятив йому вже 36 років, старший майстер Арцизької дільниці Саратського лісництва державного підприємства «Саратське лісове господарство» Володимир Миколайович Жуган, залишилося відсотків 10, у найкращому разі – 20. Втім, озвучу нашу розмову майже у повному форматі. І тому, що на його очах відбувалася уся ця метаморфоза з лісовим господарством, що розвалюється взагалі, та лісосмугами зокрема. І тому, що він на все має свою чесну думку. На самому початку нашої ділової розмови він сказав, що живе в нетерплячому очікуванні державного вирішення вкрай важливого питання – створення структури ведення лісового господарства. Зауважу, що у володінні Арцизької дільниці – 1629 гектарів насаджень і троє працівників, включаючи Жугана, у штаті.
– Раніше лісників називали об'їждчиками, –сказав В. Жуган. – Було на чому їздити. Тому їх знали й побоювалися: у будь-який час можуть з'явитися. А ми сьогодні – піші. Нам хоча б мопеди. Узимку, звичайно, потрібен стаціонарний транспорт. Щоб рейдову бригаду можна було зібрати й проїхатися дільницею. Понад три тисячі гектарів лісосмуг у районі, але вони ж по суті беззахисні перед тими, хто їх нещадно вирубує. Трагічно ще й те, що їх не підсаджують і не зацікавлюють у тому людей. А я знаю, як садили парк біля нашого залізничного вокзалу. За стовідсоткову приживлюваність – стовідсоткова оплата, за 90-відсоткову – 90 відсотків. І так далі. Тому там і сьогодні, через дуже багато років, дерева ростуть могутні, здорові. На Західній Україні теж мудро чинять. Хоча, скажімо, 200 гектарів лісу під вирубування – до виконання замовлення повинні посадити стільки ж. І лише коли крони дерев зімкнуться – одержать дозвіл на вирубування старих насаджень. А у нас що? Фінансування мізерне, зарплата 75-відсоткова. Зате високі вимоги. І це за відсутності транспорту. Літо нині спекотне, на сонці – до 40 градусів – пожежонебезпечна ситуація. А за відсутності техніки вона ускладнюється ще більше.
– Володимире Миколайовичу, Ви ловили злодіїв за руку на місці незаконної вирубки? Кажуть, дубів у лісосмугах вже немає. Вирубали для виготовлення бочок.
– Так, дуб і акацію, під час буйного цвітіння якої лісопосадка виглядала святковою, тут уже не знайти. А взагалі посадки збереглися лише в районі села Павлівки. І лише тому, що ростуть у них берест і софора – дуже незручні для рубання. Та й дрова з них важкі, висихають довго, що ділків не влаштовує. Але доберуться й до них, повірте. А от коли свідомо підпалюють лісосмугу, щоб потім під маркою «сухостою» і вже не оглядаючись восени спиляти постраждалі дерева на дрова – слів для висловлення обурення просто не знаходиш. А скільки ще таких, що наповнюють стражданнями і душу, і серце, випадків? Незадовго до жнив, розповідали, літак розкидав з повітря сухий клей на поле ріпаку, щоб не дати розкритися коробочкам, оскільки збирати ще було не можна. Але вітром клей розсіяло й на лісопосадку. Позбавлені фотосинтезу дерева загинули. А з приводу того, чи ловив я за руку… Це правда, з десяти рубщиків дев'ятеро працюють бензопилою, і лише з метою самозбагачення. Затримати їх нам, неекіпірованим, майже неможливо. Вони до кожного наїзду готуються дуже ретельно. Троє контролюють ситуацію на усіх в'їзних точках доріг. А троє – пиляють дерева. Тож у свої супербіноклі наш рух в їхній бік вони помітять набагато раніше. Мобільний попереджувальний дзвінок своїм – і ділки зриваються з місця. Ми перед їхньою відвертою нахабністю й натиском стаємо безсилими. Таке не лише у нас. Навіть у Карпатах ліси залишилися лише там, де не можна до них дістатися.
– Але Ви ж самі говорили: лісосмуги треба оновлювати.
– Треба. Але перш ніж садити, треба пні прибрати, а техніки такої у нас немає. І потім врахуйте, що земля, до якої примикає ця лісосмуга, розпайована. Отже, працювати треба лише на ній. Колись у Саратському лісгоспі було два трактори. Ми навіть на їх заправку виділяли 600 літрів безлімітного тоді бензину. А сьогодні рівно стільки дають на весь лісгосп на квартал. Леонтій Іванович Юреско – нинішній керівник цього лісового господарства, який має добру практику лісничого, намагається й радий би допомогти, та можливості вкрай обмежені. Давно вже не надходила техніка. У наявності один мотлох. Було два гусеничні трактори – списали через непридатність. Ми, звичайно, могли б залісити передані дільниці схили. Знову ж, техніки для нарізування терас у лісгоспі немає. І так – за що не візьмися. Хоча існує дуже добра, правильна програма «Ліси Одещини». Але як взяти участь у ній без фінансування? І районні держадміністрації, м'яко кажучи, не багаті. От і виходить тупик! Тим часом, водні й вітрові ерозії свою чорну справу роблять. У недоборі продукції з полів це давно проявляється.
– Ви згадали про підвищення горизонту солонців. А що за причина?
– А Ви подивіться, що з нашими річками діється. Років 20-30 тому води у підвалах не було. А сьогодні викачування її обходиться до 150 гривень. Люди скаржаться, хоча самі й запаскудили річки, та й усе навколо. Спостерігав я якось, як якийсь небідний городянин вивіз на своєму авто причіп сміття в лісопосадку, аби тільки не платити 15 гривень комунальному підприємству «Благоустрій». Хоча бензин йому обійшовся напевно дорожче. Де логіка? А що діялося в Арцизі уздовж траси на Одесу? Спасибі новому керівникові району Івану Георгійовичу Пітаку – навів порядок. Але невже для цього потрібне втручання перших осіб?
– Скажіть, Володимире Миколайовичу, вугілля справді таке дороге, що перетворилося на недоступне паливо?
– Це найбільш ходове мотивування пійманих на місці злочину на вирубці лісових насаджень. Я ж вважаю: цілком можна зібрати за рік гроші на купівлю хоча б однієї тонни вугілля. Не по-господарському одними дровами пічку топити. Дерево – це ж не озима пшениця, яку посіяв, а через три місяці зібрав. На дорослішання лісових насаджень ми чекаємо роками. До того ж у зоні ризикованого землеробства й дефіциту опадів вони важко приживаються. Чому й набувають особливої цінності кожне дерево, кожен зелений кущик, що дають нам кисень. На щастя, останнім часом посилили покарання за підпалювання стерні. Міліція контролює, і люди не байдужі. Частенько, щоправда, орендарі в таких випадках звалюють провину на пастухів. Неправильно. Винні самі орендарі, з них і запитувати треба.
– То, може, ще суворіше треба запитувати з винних і за підпалювання стерні, і за незаконне вирубування насаджень?
– Та штрафи за вирубування і так чималі – до 10 – 20 тисяч гривень за причіп. Я впевнений: проблему треба розв’язувати лише на рівні держави. Але, боюся, що захисні лісосмуги передадуть у підсумку нашій дільниці. Що робити будемо без підкріплення матеріальної бази? Можливо, і додадуть у штат одного-двох майстрів або, як ми їх називаємо, лісових сторожів. Але що це змінить? Як діставатися будемо до далеких посадок, та ще нашими жахливими дорогами? Скажімо, до Холмського її, вважай, немає. Я вже не кажу про прокляті водіями кілометри до Сарати, що залишилися без дорожнього полотна взагалі. Чув, голова Арцизької райдержадміністрації б'ється над цією проблемою.
Як на мене, так лісосмуги правильніше все-таки передати землекористувачам – фермерам, орендарям на якихось пільгових умовах. Щоб вони мали право на вирубування дерев, що підлягають цьому. Але щоб і самі на їхнє місце садили нові саджанці. Поки ж захисні лісосмуги залишаються найбеззахиснішими перед злочинно-безгосподарною, бездумно жорстокою діяльністю людини.
Правий Радіщев: усі нещастя людини починаються від самої людини…
