Його ім’я вже багато років на слуху. Російський продюсер, сценарист і режисер Валерій Тодоровський – син Петра Тодоровского, який зняв такі вже класичні картини, як «Любима жінка механіка Гаврилова», «Військово-польовий роман», «Інтердівчинка»… Але Валерій «зробив себе сам». Якщо батько й вплинув на його долю – то як взірець.
Спілкуючись із Валерієм Петровичем, наш кореспондент іще не знав, що його продюсерский фільм «Географ глобус пропив» (режисер – Олександр Велединський) здобуде Гран-прі на Одеському кінофестивалі. Сьогодні «ОВ» публікують ексклюзивне інтерв’ю з одним із призерів цього престижного кінофоруму.
– Валерію Петровичу, можна сказати, що Ви виросли на Одеській кіностудії? Адже ваш батько Петро Тодоровський багато років працював там.
– Так, я з батьками жив навпроти, на Французькому бульварі. З пацанами бігали на пляж, каталися на велосипедах, дивилися кіно на кіностудії, там часто влаштовували закриті покази. Особливо я любив фільми із Чарлі Чапліном. Коли батькам нікуди було мене подіти, брали з собою й мені доводилося тинятися по кіностудії. Ці коридори я вивчив від краю до краю. Коли кілька років тому знову побував там, то здивувався: на стіні висить плакат фільму-дебюту мого батька «Вірність», аж 1964 року. Це було більш ніж приємно. І я навіть не як син, а як шанувальник творчості Петра Тодоровського, вважаю, що він гідний такої високої оцінки.
На жаль, батько пішов з життя цього року, і цей біль ще в мені живе. А пам’ять про нього, про його добрі справи допомагає жити далі, зігріває душу й серце. І додає бажання знімати велике добре кіно для всіх.
– Мабуть, Ви й не замислювалися над вибором професії?
– Ким же міг стати, якщо виховувався в кінематографічній родині? Хоча в дитинстві були й мрії про море. Я бачив, як батько працював на зйомках. І хотілося бути на нього схожим!
Я провалив вступні іспити до московського держінституту кінематографії на режисерський факультет, зрештою вступив на сценарний.
– Невже не допоміг авторитет батька?
– Батько відразу мене попередив, щоб я не розраховував на його допомогу.
Спочатку мене не взяли на режисерський через юний вік. А коли вступав на вищі режисерські курси, пройшов усі тури до кінця. Але коли був останній, Ролан Биков із комісією висмикували абітурієнтів по одному й щось іще запитували. Я був уже такий виснажений, з відчуттям якогось божевілля. Биков показав мені на одного з таких же абітурієнтів і сказав: «Він лікар, ти хворий на СНІД. Давай!» Я повернувся до цього хлопця й промовив: «Лікарю, у мене СНІД». Той підняв на мене очі й промимрив: «Нічого не можу вдіяти, це невиліковно». Зависла пауза, після якої Биков виніс вирок: «Виходьте обоє». У списках тих, що вступили, мене вже не було. Після цих іспитів я з Биковим зустрівся наступного разу через три роки в Каннах, коли був там з фільмом «Любов». Ми з ним випили, і він сказав: «Я був неправий».
– Важко було одеситові переладжуватися по-московськи?
– Батьки переїхали з Одеси до Москви, коли мені було вже десять років. На той час я вже мав друзів і одеський акцент, тому в Москві все довелося починати заново: заводити друзів, міняти мовлення, звикати до іншого клімату. Ми жили на околиці Москви.
– А хто допомагав боротися з одеським акцентом?
– Близький друг мого батька Зіновій Гердт. Два роки вчив мене грамотної російської мови. А взагалі йому подобалася моя одеська, він мав від того задоволення.
– Валерію Петровичу, погодьтеся, що Одеса – це феномен у кінематографі. Скількох талановитих режисерів і акторів вона подарувала глядачеві!
– Це унікальне місто за своєю кінематографічністю. Тут народилося чимало видатних людей. А Одеська кіностудія дала можливість розкритися багатьом режисерам, акторам. Ось геніальний радянський фільм – «Весна на Зарічній вулиці»! Тут його знімав Марлен Хуциєв, а мій батько був оператором. Молоді Шукшин, Говорухін, Тарковський їхали сюди в пошуках свободи творчості, чого не було в тоталітарній Москві. Усе скінчилося на початку 70-х років, режисери стали полишати Одеську кіностудію. Мій батько тоді сказав: «Одеса скінчилася». Але саме місто і його жителі, мені здається, завжди були трішки самозакоханими.
– Ну, без цієї риси, мені здається, не народжувалися б кіношедеври. Кіношники говорять, що в Одесі навіть знімається по-іншому. Один фільм «Місце зустрічі змінити не можна» чого вартий! І до речі, нашумілий телесеріал «Ліквідація» навіть порівнюють із ним…
– «Місце зустрічі змінити не можна» все-таки не одеський фільм: дія відбувається в Москві. А от «Ліквідація» – суто одеська картина, вона була породжена цим повітрям.
– У Вас дуже багата фільмографія продюсера. Що Вас може зацікавити перш ніж візьметеся за просування проекту?
– У 2000 році я потрапив на телеканал «Росія» як продюсер телесеріалів. Мені дали картонну коробку, в якій лежали сценарії вже два-три роки. Їх було з 500. І лише один мене зацікавив – сценарій без титульного аркуша: за сім хвилин читання зрозумів, що не зупинюся, поки не прочитаю його до кінця. Це був сценарій серіалу «Бригада». Скажу відразу, що це мій найвдаліший телепроект. Дев’ять місяців чесної роботи. І мені за неї не соромно.
– Продюсер – професія молода в наших країнах. Мабуть, зіштовхуєтеся з нерозумінням з боку старшого покоління?
– Вся справа в тому, що такі люди, як мій батько, та інші, прожили в системі, де був один продюсер – держава. Це було Держкіно. Кожен знав, що рік у рік даватимуть гроші на фільми.
…Кілька років тому провів багато часу в Америці і спілкувався з тамтешніми продюсерами. Це фантастика! Уявіть: зустрічаюся на студії «Парамаунт» із 40-річним віце-президентом, який займається виробництвом «Трансформерів», і на 15-й хвилині він мене запитує, що нового зняла Кіра Муратова. Вони освічені люди, люблять кіно й час від часу роблять фільми, які не приносять грошей, бо їм це цікаво. А взагалі вони живуть у дуже жорсткій системі за назвою «капіталізм» і ризикують усім. Продюсери бувають усіх видів, як і режисери: хижаки, жорсткі бізнесмени й людяні, м’які. Але без них не можна.
– Ви себе до яких залічуєте?
– Я не тяжію до бізнесу, мене цікавить сам процес. І потрясає, коли бачу, що люди роблять те, чого я ніколи сам не зможу зробити.
– На одному з кінофестивалів в Одесі Ви давали майстер-клас режисерам-початківцям. Скажіть, що вони мали винести після спілкування з Вами?
– Найголовніше: чітко розуміти, чого хочеш, і забути про те, що навколо все вирішується по блату. Потрібно пробиватися. Сам режисер має розуміти, що його ідея гарна і якщо її потрібно змінити й переробити, щоб реалізувати, то це вже буде успіх – проект втілений у життя!
– Так, деякі режисери й актори пробиваються. Знімають низькосортні серіали й знімаються в них. А їх лають, і люди мають на це право.
– Ви знаєте, і в мінусі є свій плюс. Ці нехай не найдосконаліші, але в чомусь успішні серіали гарні тим, що приносять швидку славу й непогані доходи. Однак цих акторів, як правило, через п’ять років ніхто вже не пам’ятає. Ми з Євгеном Мироновим, коли той ще був бідний і жив з родиною в гуртожитку, вивели формулу успіху для актора. Хороший режисер, хороший сценарій, цікава роль – кидай усе і знімайся навіть безплатно. Поганий сценарій, поганий режисер, сумнівна роль – знімайся, але тільки один раз, зароби грошей, щоб не померти з голоду. Ганебний режисер, ганебний сценарій, ганебна роль – не йди ніколи, навіть якщо помиратимеш з голоду.
– А як ставитеся до критики на свою адресу?
– Перестав стежити за нею. Для мене має значення думка лише кількох кінокритиків. А взагалі показники успіху – глядачі та кінофестивалі. От мою картину «Стиляги», зняту 2008 року, критикували. А втім показували на міжнародних кінофестивалях, в артхаусній мережі великих міст США, удостоїли чотирьох російських національних премій «Ніка». А артисти, що знялися там вперше, наприклад, Антон Шагін і Максим Матвєєв, стали зірками.
– А Ви ж іще багатьох відкрили…
– Так, і серед них – Євген Миронов, Чулпан Хаматова, Максим Суханов. Мені приємно, що вони вже відбулися як талановиті актори і йдуть своєю дорогою без сторонньої допомоги.
– Наскільки мені відомо, Ви теж знімалися в кіно?
– Один раз, і я зрозумів, що бути актором – не для мене. У чотирнадцять років я зіграв невелику роль сина героїні Ірини Купченко в «Дивній жінці». Коли я проїжджав з дівчатами повз Київський вокзал, де стояв величезний стенд «Нові фільми», і показував їм своє велике зображення на афіші «Дивної жінки», це їх вражало! Більше кіноакторства не було, але я нітрохи не шкодую, – кожному своє.
