Народний артист Росії Роман Карцев відомий насамперед як естрадний артист «смішного жанру». Але в його біографії значну частину посідає й кіно. Під час одного з останніх візитів до Одеси Роман Андрійович став черговим героєм нашої постійної кінорубрики, люб’язно погодившись дати інтерв’ю нашому кореспондентові.
– Романе Андрійовичу, почну з традиційного запитання: у якій картині відбувся Ваш дебют у кіно?
– У 1975 році в картині «Хвилі Чорного моря». Я саме був в Одесі у відпустці й мене запросили на зйомки. І саме з цією картиною пов’язана одна з найсмішніших історій, які я часто розповідаю. В одному з епізодів мій дублер, якого звали Міша, зробив невдалий стрибок із вишки й поламав ногу. І що Ви думаєте, через дуже багато років на гастролях в Америці я зустрічаю цього Мішу в одному з ресторанів! Міша виявився його хазяїном. Він підійшов до мене й сказав: «Романе, я тобі такий вдячний. Саме після того випадку я прокляв усе й виїхав із СРСР. Якби не ти, я б не жив так, як зараз».
А взагалі сам кінопроцес буває смішним. Я якось був присутній на зйомках однієї військової картини. Пам’ятаю батальну сцену. Режисер у рупор командує цілою армією. Кричить: «Увага, почали!». Потім раптом: «Стоп!». І все – війська три дні відходять назад, і коні теж три дні відходять. Потім іще півдня готуються знімати епізод заново – і по десять разів те саме. На погляд збоку це смішно, але процес зйомок – тяжкий і втомлює.
– Вас, до речі, ще можна побачити в ролі шкільного вчителя в дитячій картині «Чарівний голос Джельсоміно»...
– Так, це чарівна картина, головну роль у якій зіграв Сергій Крупенников. На жаль, торік Сергій трагічно загинув у ДТП. Мені дуже жаль за цим чудовим хлопцем – грав він чудово. Нам дуже поталанило з режисеркою цієї картини Тамарою Миколаївною Лісиціан, якої, на жаль, теж немає сьогодні живої. Пам’ятаю, що картину знімали не тільки в Одесі, але й у Львові. До речі, Тамара Миколаївна розповідала, що вона була знайома з італійським письменником Джанні Родарі, який написав цю казку.
– Ви знімалися і в Ельдара Рязанова…
– Так, ми почали співпрацювати 1991 року. Спочатку були «Небеса обітовані», потім «Пророцтво» і «Старі шкапи». Ельдар Олександрович – великий майстер своєї справи, працювати з ним – саме задоволення. Які актори завжди присутні на знімальному майданчику! А акторки! Ми знімалися разом зі Світланою Крючковою, і я навіть освідчився їй у симпатії. Ну до чого талановита акторка і просто симпатична жінка!
– Не можу Вас не запитати про Вашу безумовно найяскравішу, на мій погляд, роль Швондера в «Собачому серці». Вам-то самому сподобалася ця робота?
– Головне, що вона сподобалася Вам. Ну, я зіграв як зміг, хоча десь можна було б і краще. У будь-якому разі це класичний образ радянського кербуда, мені це було знайоме, і я розумів, що та як маю робити на майданчику. А такий Шаріков у виконанні Толоконникова показав, яка була радянська система ізсередини. Але я не хочу нікого й нічого лаяти, а говорю про те, що було.
Взагалі історії та правди не треба боятися. Я дуже люблю творчість Булгакова і, звичайно, читав «Собаче серце». І фільм вийшов справді гарний, один тільки Євген Євстигнєєв у ролі професора Преображенського чого вартий! І там усе збіглося ідеально – актори, натурні зйомки, але головне – режисер – Володимир Бортко. Це просто унікальна людина. Він же мене потім знімав у серіалі «Майстер і Маргарита».
Так от, Бортко вельми цікавий у спілкуванні, там море особистого впливу. Я пам’ятаю дуже багато епізодів при зйомках «Собачого серця». Наприклад, мені призначили перший знімальний день і запросили на «Ленфільм» на 9 ранку. Я був дуже пунктуальний і прийшов вчасно, а там… висить замок. Стою, чекаю. Прибігає асистентка й каже: «Романе Андрійовичу, зараз усі будуть – Ви поки що підіть до буфету, випийте кави». Я пішов до буфету і повернувся, а тут приходить другий режисер: «Романе Андрійовичу, зараз усе почнеться – ходімте до буфету, вип’ємо кави». Ми йдемо до буфету, повертаємося і, нарешті, приходить Бортко: «Так, Романе Андрійовичу, ну що, Ви каву вже пили…». Отож, сміюся, згадувати приємно.
– А з режисером Володимиром Аленіковим працювалося легко?
– Так, спочатку я знявся у Володі в картині «Биндюжник і король» 1989 року. А потім через багато років у нас була спільна робота в картині «Посмішка Бога, або Суто одеська історія». Можу сказати, що знімався в цьому фільмі із задоволенням, тим більше, що над ним працював мій добрий знайомий одесит Георгій Голубенко. Це симпатичний, справжній одеський фільм. І серед усіх сьогоднішніх картин – про вбивства, насильство – він помітно виділяється. Фільм з успіхом пройшов у Росії, його показували і в Україні. Там я граю кравця, який, на відміну від інших героїв, геть не змінюється. Такий класичний одеський кравець. Це мені навіть близько, бо я колись працював на швейній фабриці, щоправда, наладником машин, але все одно мав справу із шиттям.
– Ми говорили про смішне. А тепер нумо про сумне. Як Вам сьогоднішній гумор?
– Скажу так: я виступаю не за впровадження цензури, а за те, щоб люди, які у нас займаються гумором, розуміли, що вони роблять і навіщо. Адже просто дивитися на екран і слухати бездарний набір слів, називаний гумором, під регіт публіки, нормальній людині неможливо. Я сам не дивлюся всі ці комедійні передачі й серіали, щоб не засмучуватися. А молодь їх любить – і нехай дивиться. Зараз настав час примітивізму. Пам’ятаєте, були художники-примітивісти. Вони теж багатьом подобалися. І зараз усе дуже просто: не треба думати або вдаватися в подробиці, пореготав і все – яке там мистецтво гумору! Про сатиру я взагалі не згадую. На жаль, Одеса теж піддалася цьому, місто постраждало від хвилі свободи, що навалилася після розпаду СРСР, урвалася хороша генетика. Це поки ще не дуже помітно, але процес триває. Але ж тут просто унікальна суміш українського, російського, єврейського, французького, італійського гумору. Усе зійшлося в цьому місті, воно справді єдине у своєму роді. І більше такого міста немає на землі. Я їздив багато світом і бачив різні міста – Париж, Лондон, Мадрид або Харків, але такого, як Одеса, – немає.
– І останнє запитання: як сьогодні справи з Вашою гастрольною діяльністю?
– Поки що нормально. Ви знаєте, я часто буваю в Америці та Ізраїлі, гастролюю по Росії. Ще поки що можу їздити з гастролями, хоча здоров’я, зізнаюся, вже не те… Але я завжди намагаюся бути у формі, тим більше, що знаю: на мене чекають. У мене дуже багато друзів на різних континентах, і я їжджу не тільки на заробітки, але й щоб побачити їх. І, звичайно, не забуваю рідної Одеси – намагаюся бувати тут щороку.
Довідка
Роман Карцев народився 20 травня 1939 року в Одесі. Закінчив акторський факультет держінституту театрального мистецтва. Заслужений артист РРФСР (1990), народний артист Росії. Актор Московського театру мініатюр під керівництвом Михайла Жванецького.
У 1961 році переїхав до Ленінграда і був прийнятий до Театру мініатюр Аркадія Райкіна.
У 1970 році Карцев, Ільченко та Жванецький стали лауреатами Всесоюзного конкурсу артистів естради. У 1979 році Карцев та Ільченко переїжджають до столиці й починають працювати в Московському театрі мініатюр.
Після смерті Віктора Ільченка (1992) виступає на естраді з моновиставами.
Знімається в кіно («Собаче серце», «У стилі Jazz», «Дюма на Кавказі», «Нечиста сила» та ін.)
