Незабаром минає 115-та річниця з дня народження нашого славного земляка Родіона Яковича Малиновського. Він пройшов шлях від солдата в часи Першої світової війни до Маршала Радянського Союзу в роки боротьби проти фашизму. Вітчизна високо оцінила ратні подвиги Р.Я. Малиновського – одного з найталановитіших військових тактиків і стратегів. Під керівництвом командувача фронтів розроблялися операції щодо визволення України від фашистів та їхніх прислужників, зокрема нашого краю, Одеси – рідного міста Родіона Яковича. Він був нагороджений п’ятьма орденами Леніна, орденом «Перемога», трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова l ступеня, двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Згадаємо, яким був Родіон Якович у ті місяці, коли втілювалися в життя стратегічні Одеська, а за нею – Яссько-Кишинівська визвольні операції: середній на зріст, з низько посадженою головою на кремезних плечах, округле, трохи вилицюване лице, що свідчило про його караїмське походження, жорстке волосся, густі чорні брови, посивіли скроні.
…Весна 1944 року була ознаменована новими успіхами радянських військ на півдні. Вони рішучими діями гнали фашистів з української землі.
29 березня Р.Я. Малиновський ставить перед кінно-механізованою групою генерала І. Плієва завдання зосередитися у районі Вознесенська, форсувати Південний Буг і розвивати наступ у напрямі Березівка, Роздільна…
Перед очима командувача фронту – березневі дні 1941 року. Його, генерал-майора, викликали в Генеральний штаб. Одержав призначення на Україну, в Кіровоград, командиром стрілецького корпусу. Літаком тоді летів з Одеси на північний схід. Біля Вознесенська, ось тут, перетнув Південний Буг. У Кіровограді він познайомився з людьми, які підставили йому дружнє плече у перші місяці війни. І от знову, через три роки – з ними зводить доля – М.В. Захаров, Ф.Є. Шевердін, С.Г. Галактіонов, І.І. Ларін. У пам’яті Родіона Яковича спливали перші звитяжні бої в районі Скулян, Балти, Котовська, Ананьєва. Він повертається, але уже командуючи фронтом, слідами важкого 41-го. Згадався епізод, коли розрахунки двох протитанкових гармат вирішили боронити свої позиції до останнього снаряда і патрона… Після перших пострілів прямою наводкою запалав ворожий танк, але й наша гармата була розбита, а обслуга загинула. Друга гармата не переставала вести вогонь. Ще один танк зупинився і спалахнув: хтось ударив його з боку. «О, є ще наші…» – повеселішали артилеристи, теж підбивши чергову фашистську машину…
…Масована нічна атака кінно-механізованої групи генерала І. Плієва була цілковитою несподіванкою для противника. Значення її виходу в район Роздільної було настільки важливим, що про це прозвучало окреме повідомлення Радінформбюро від 5 квітня 1944 року.
Ближчала Одеса… Вона чекала на свого сина-визволителя.
…Хлопчик виховувався без батька. Його мати Варвара Миколаївна, була жінкою бідною. Вона часто переїжджала з місця на місце у пошуках роботи.
1910 року Варвара Миколаївна вийшла заміж і разом із сином переїхала до чоловіка у село Кліщів Подільської губернії (нині Тиврівський район Вінницької області). Але і тут Родіону жилося нелегко, у нього не складалися стосунки з вітчимом. У сім’ї виникали постійні сварки через матеріальні нестатки, непокірливість Родіона. Хлопцеві довелося піти з дому навесні 1911 року, одразу після закінчення церковно-приходської школи. Так він тринадцятирічним почав самостійне життя.
Два тяжкі роки у наймах. У пізні вечірні години любив читати – календарі, книжки. Якось потрапив на очі «Кобзар» Тараса Шевченка. Вірші поета заглядали в його душу. «Мені тринадцятий минало…», – згадалося командувачеві фронту.
Про свою гірку долю він написав рідному дядькові й тітці, що мешкали на станції Одеса-Товарна. Вони запросили племінника до себе. Восени 1913 року Родіон Малиновський повернувся до рідного міста. Тут влаштувався працювати підручним до галантерейної крамниці купця Припускова.
Спекотного літа 1914 року почалася Перша світова війна. Безробітний на той час Родіон блукав залитими сонцем вулицями, вдивляючись у лиця солдатів у новому обмундируванні, що проходили строєм.
Військова служба вабила його давно. Мабуть, відтоді, як читав розділи з роману Льва Толстого «Війна і мир». Події, що відбувалися на очах, спонукали юнака до рішучого кроку. Одного разу, при завантаженні військового ешелону, юнак непомітно пробрався до теплушки і зачаївся на полиці для речей. Коли ж хлопця було виявлено, він став проситися у солдатів, щоб взяли із собою. Ешелон прибув до Вільнюса, хлопця підвели до офіцера. Той, хоч і висловив невдоволення, та все-таки зарахував добровольцем до кулеметної команди Єлисаветградського піхотного полку. З того часу Родіон Малиновський не знімав шинелі…
…Почувши про подвиг червоноармійця Романа Сміщука, який підбив шість танків, Родіон Якович прискорив виїзд на гарячу ділянку фронту, щоб побачитися з героєм. Але Сміщук уже перебував у 25-денній відпустці у рідному селі, де й почув Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.
Як тільки машина заїхала в смугу оборони 52-ї армії, Малиновському показали на висоти, з яких гітлерівці намагалися скинути наші частини.
Малиновський упізнавав знайомі з сорок першого року місця.
– Показуйте роботу Сміщука, – розпорядився командувач фронту.
Генерали спустилися в траншею і один за одним підійшли максимально близько до поля бою, що стало вже легендою.
Для поїздок на передові позиції Р.Я. Малиновський зазвичай вдягав похідного танкового комбінезона. Своєю поставою і неквапною ходою він нагадував селянина-хлібороба.
Повертаючись, генерали обмінювалися думками і враженнями.
…Під час Яссько-Кишинівської операції Малиновського було поранено. Але він не вибув з бойових лав. Ось як про це згадували ветерани.
У розпал бою Малиновський вилетів на По-2 щоб роздивитися, де краще наступати 4-й гвардійській армії.
Над ворожими позиціями Малиновський відчув, що спину обпалило. І теплий струмінь потік униз, до пояса.
Командувач глибоко вдихнув-видихнув: «Дихається нормально, отже, легені цілі». Злегка торкнувшись плеча пілота, Малиновський дав зрозуміти, що потрібно іти на посадку. Сіли. Обдивилися.
Виявляється, командувача поранено у спину. Обробили рану, забинтували у фронтовому шпиталі. І Малиновський знову поїхав легковичкою курними дорогами війни.
Звістка про поранення командувача фронту дійшла до Сталіна.
– Як Ви почуваєтеся, товаришу Малиновський, – запитав Верховний.
– Добре, товаришу Сталін.
– Якщо потрібен госпіталь, не соромтеся.
– Дозвольте завершити доручену справу, а там видно буде.
– Гаразд. Не заперечую.
У вересні 1944 року Сталін, скупий на похвалу, сказав про командувачів фронтів на півдні – Малиновського і Толбухіна.
– Вони працювали як артисти і заслужили маршалів.
Про Родіона Яковича Малиновського в рідному місті пам’ятають. На честь уславленого полководця в Одесі названо район, вулицю. На початку Преображенської встановлено бронзове погруддя двічі Героя.
