Фотограф Леонід Сидорський відомий не тільки своїми знімками у ЗМІ та завдяки численним персональним виставкам, але й як співробітник Одеської кіностудії. Сьогодні він розповідає про свою роботу в кіно.
– Леоніде Семеновичу, на якому фільмі Ви вперше працювали як фотохудожник?
– Я трудився фотографом у газеті, однак товариші, які були в одній компанії зі Станіславом Говорухіним, переманили мене на кіностудію. Так 1978 року я потрапив на знімальний майданчик «Місця зустрічі змінити не можна». Також працював у Георгія Юнгвальд-Хількевича в «Д’Артаньяні та
трьох мушкетерах». Понад рік їздив у Москву до Говорухіна та у Львів до Юнгвальд-Хількевича. Але більше працював на «Трьох мушкетерах».
– А Висоцького вперше побачили в Москві?
– Так. Але тоді він мені не дуже запам’ятався. Проби відбулися дуже швидко. Для мене Володимир Семенович, безсумнівно, яскрава особистість, але я не фанатів, як інші, на знімальному майданчику: просили фотографії, брали автографи. Пам’ятаю, знімали днів п’ятнадцять у більярдній у парку Шевченка, хазяїн якої був палким шанувальником Висоцького. То я йому зробив на пам’ять цілий альбом із фотографіями артиста. А Висоцькому через режисера подарував 15 знімків. Наступного дня сиджу біля більярдної на лавочці, підходить Володимир Семенович, подає руку й каже: «Дякую, гарні знімки». От і все. Можливо, якби люди могли заглядати в подальшу долю, бодай щось передбачити, то я б, мабуть, зробив усе, щоб наше спілкування затривало. А так за весь час роботи і в Москві, і в Одесі, у мене було тільки одне це спілкування з Висоцьким.
До речі, всі свої фотографії – близько 300 – і негативи з «Місця зустрічі…» я подарував Музею-квартирі Висоцького в Москві.
– Висоцький добре грав у більярд?
– Дуже! Однак для зйомок запросили одеського віртуоза. Тож у кадрах, де Жеглов заганяє кулі в лузу одну за іншою, – руки цього майстра.
– Він співав у перервах?
– Ні. У групі нічого не співав. Виконання однієї пісні в нього коштувало 25 рублів. І це знали всі.
– В якому сенсі «коштувало»?
– Тобто до нього можна було приїхати й записати на магнітофон те, що він наспіває. Висоцького ж дуже обмежували в заробітках. До речі, Говорухін не забороняв йому під час зйомок їздити по країні з концертами, до Марини Владі у Францію. Звичайно, група від цих роз’їздів страждала. І я зокрема, бо замість Висоцького в кадр ставили дублера, і знімати можна було тільки зі спини. Якщо в кіно це згладжувалося, то на фотографіях усе було видно, і вони нікуди не годилися. Дивно, але попри від’їзди Висоцького, ми встигали знімати все вчасно. А коли Говорухін виїхав відпочивати на два тижні, офіційно режисуру було довірено Висоцькому. Наприклад, він самостійно зняв сцену допиту Груздєва. І дуже добре відпрацював! У нього був повний контакт із групою, чудова дисципліна. Висоцький відзняв дві чи три норми, таким чином, за два тижні було заощаджено чимало коштів. Один знімальний день тоді коштував 3500 рублів. У результаті всі члени нашої робочої групи одержали пристойну премію. Особисто я, наприклад, – 300 рублів. Це при тому, що моя місячна зарплата становила 120 рублів! Група дуже довіряла Володимиру Семеновичу як професіоналові, у перервах усі бігли до нього з питаннями. За всіма епізодами він сперечався з Говорухіним. І майже завжди знімали зрештою так, як пропонував Висоцький.
– Кажуть, Висоцький любив шиканути…
– Так. Саме під час зйомок він купив новий «мерседес» кавового кольору, відразу запропонував: «Хлопці, сідайте, покатаю!». Так він два кола по московських дворах зробив. Я теж хотів поїздити, але якось посоромився... Щоправда, всередину салону все-таки зазирнув і здивувався: там була повністю автоматична система, дивина на ті часи!
– А чутки про тертя між Конкіним і Висоцьким – правда?
– Взаємна неприязнь у них була очевидна, втім це не афішувалося. І скандалів не було. У групі казали, що ставлення режисера до кожного з них визначилося відразу. Наприклад, Говорухін брав Висоцького до себе в машину, а Конкін їхав в окремій. Коли Володимир Семенович приїжджав до Одеси, то жив у квартирі Станіслава Сергійовича на вулиці Філатова. До речі, Конкін якось три доби жив із дружиною й дітьми в моїй квартирі. У цей час моя родина саме була у від’їзді.
– Яка історія зі зйомок Вам запам’яталася найбільше?
– В Одесі у Говорухіна в новій купленій машині сталася поламка. Тоді він попросив Висоцького взяти гітару, і вони поїхали в автосервіс. Поки йшов концерт, машину відремонтували повністю!
– Повернімося до «мушкетерів». Вам вдалося поспілкуватися зі знаменитою четвіркою акторів?
– Так, із кожним по-своєму. Боярському одного разу зробив зауваження, коли він у павільйоні голосно матюкався. Проте ми й потім спілкувалися, я йому дарував фотографії. І з іншими склалися добрі взаємини. Сподобалася інтелігентність Ігоря Старигіна – Араміса. До речі, саме за це його трішки не злюбили й називали «Гюрзою» – він же ще любив пофасонити.
Валентин Смирнітський – Портос – дуже симпатична людина. Його втрапляння в образ було феноменальним, як, втім, і в усіх них. А з Веніаміном Смєховим – Атосом – я спілкувався найближче. Він дуже тямущий чоловік, спокійний, упевнений у собі. Пізніше двічі бував у нього в Москві в гостях, спілкувався з родиною. Його дочка Аліка зараз уже відома акторка. Леву Дурову – де Тревілю – дарував знімки. Він дуже талановитий актор. Міг зіграти як жартівну, так і драматичну роль.
Взагалі я дарував знімки майже всім, але от Маргариті Тереховій – міледі – ні. Вона це помітила й запитала, чому я їй не дарую фото. А я сказав, що не люблю злих жінок. Так ми й розійшлися, але великих образ не було між нами. Додам, що мушкетерів знімали у Львові та Львівської області, Кам’янці-Подільському. Там дуже гарні місця. Є замки, фортеці. А вулиці Львова дуже нагадували Францію, Париж.
– У 1992 році Юнгвальд-Хількевич знімав два продовження «мушкетерів». Ви працювали з ним знову?
– Частково. Тільки на другій картині – «20 років згодом». А третю мали знімати в круїзі по Середземному морю, але мене не взяли з низки причин. До речі, під час зйомок продовження в Таллінні я багато спілкувався з Андрієм Соколовим. Він грав Рауля – віконта де Бражелона. Це той самий актор, який став знаменитим після фільму «Маленька Віра». Андрієві я дарував знімки, а він мені завжди приносив пачку паперу. Цікава людина й актор.
– А Ви дивилися останній – четвертий – фільм про мушкетерів?
– Ні, не дивився, але бачив фрагменти й чув відгуки. Здається, фільм вийшов невдалий. Буває, перший фільм виходить непогано, а потім уже висмоктують із пальця… це вже як данина моді...
– Які ще фільми згадаєте?
– На початку 80-х працював у «Фотографії на стіні», де в головній ролі Дмитро Харатьян. Ще був «Захід осені», який почав знімати в 1991-му Віктор Ноздрюхін-Заболотний. Там знімалися чудові актори Андрій Смоляков, Олександр Панкратов-Чорний, Ірина Шмельова, Ернст Романов. Доля картини виявилася складною. Через фінансові проблеми зйомки затяглися на два роки, і вже після розпаду СРСР вона у великий прокат так і не потрапила.
– А Ваша остання кіноробота...
–... була у фільмі Олександра Павловського «Зефір у шоколаді» 1994 року. Але на той час кіностудії як такої вже не було. Вона поділилася на дрібні кінофірми, які фінансувалися приватно. Ні до чого хорошого це не призвело. Як ми бачимо, і зараз мало що змінилося на краще. Кіностудія втратила свій вигляд, а гарних фільмів просто немає.
– Леоніде Семеновичу, а зараз не хочете повернутися на знімальний майданчик?
– Я не такий великий любитель роботи в кіно. Якщо буде хороша пропозиція, то погоджуся, а так більше захоплююся у своїй творчості не кінолітописом, а одеською тематикою. У мене понад три десятки циклів про Одесу й одеситів, а одна з найулюбленіших – про Пушкіна в Одесі. Багато років знімав тут пушкінські місця.
