Відомий у минулому гравець одеського «Чорноморця» Андрій Телесненко, який захищав кольори команди в чемпіонатах СРСР і України, нині працює у тренерському штабі «моряків».
Про підсумки виступу команди в єврокубках, сьогоднішню роботу в «Чорноморці», свій спортивний шлях багато чого іншого Андрій Телесненко розповів в інтерв’ю кореспондентові «ОВ».
– Андрію Васильовичу, «Чорноморець» вдало виступив у Лізі Європи, перебуває серед лідерів поточного чемпіонату. Багато хто вважає, що команда здатна на ще більше, тобто навіть на медалі. Ви згодні з цим твердженням?
– Мабуть що так. Хоча у світлі того, що клуб полишили відразу шість легіонерів, ситуація ускладнюється. Команда може боротися за медалі, але такого завдання сьогодні ще немає. Головна мета – вигравати в кожному поєдинку і піднятися якнайвище в турнірній таблиці. І, безумовно, потрібно здобути путівку в єврокубки.
– Так, останні єврокубкові виступи команди були досить успішні. Як Ви, перебуваючи всередині клубу, можете їх пояснити?
– Почну з того, що в минулому чемпіонаті перед командою стояло завдання потрапляння до Ліги Європи. Минулий сезон став найуспішним у єврокубковій історії клубу. Цей успіх можу пояснити насамперед мудрістю й досвідом головного тренера Романа Йосиповича Григорчука. Він три роки тому вивів команду з першої ліги, і, разом із тренерським штабом, йому вдалося дібрати і створити дуже хороший ігровий ансамбль, здатний, застосовуючи різну тактику, вирішувати серйозні завдання. У цьому й проявився тренерський талант Романа Йосиповича. І недаремно про нього заговорили в Україні, визнавши найкращим тренером за підсумками минулого року. Плюс заслуга всіх хлопців, які надійно та впевнено відіграли матчі з дуже досвідченими європейськими клубами.
– Очевидно, команді потрібно підсилюватися перед подальшою можливою участю в єврокубках.
– Так, нам потрібні досвідчені гравці. Але цим питанням можна, якщо все буде гаразд, займатися влітку, коли з’явиться можливість заявляти гравців. А клуб, як уже відомо, на жаль, у зв’язку з політичними подіями в країні, полишили Фонтанельо, Бергер, Сантана, Джа Джедже, Вангелі й Рієра. Будемо сподіватися, що це не перешкодить нам знову пробитися до єврокубків. Усе-таки в команді залишилися легіонери – Бакай, Де Матос, Окріашвілі. Також є дуже досвідчені українські гравці – Антонов, Гай, Діденко, Ребенок та інші, які здатні повести за собою команду. Гадаю, все буде гаразд, і потрапити до єврокубків «Чорноморцеві» усе-таки до снаги. Хоча конкуренція в чемпіонаті серйозна. Багато які команди претендують на високі місця: «Динамо», «Шахтар», «Дніпро», «Металіст», амбіційні «Ворскла», донецький «Металург», «Іллічівець». Тож за путівку до Європи треба ще поборотися. А нам головне – у кожному матчі грати на максимум і набрати якнайбільше очок. Навіть нічия – це позитивний результат, якщо команда забрала очки у суперника високого класу. Згадайте, що в цьому чемпіонаті ми вже здобували важливі очки з київським «Динамо» і харківським «Металістом». І ми готові, як можемо, боротися з усіма.
– Андрію Васильовичу, згадаймо, як починалася Ваша спортивна кар’єра?
– Якщо коротенько, то у 12 років я пішов займатися до футбольної секції на стадіоні «Спартак», а потім і до ДЮСШ «Чорноморець». Після армії, де я грав у спортроті СКА, 1983 року потрапив у дубль «Чорноморця» – «у руки» до Семена Альтмана. По суті це був мій перший тренер на вищому рівні, який також заклав у мені «вищі» футбольні основи. Три роки грав у дублі, набирався досвіду. А дебют у вищій лізі чемпіонату СРСР відбувся на початку 1988 року. У домашній грі одеситів з московським «Динамо» мені доручили «тримати» відомого форварда Олександра Бородюка. Тоді ми зіграли внічию – 1:1. А за якийсь час мені випало грати персонально вже проти колишнього гравця «Чорноморця» Ігоря Бєланова. Вдома ми приймали динамівців Києва і, поступаючись 0:1, вирвали перемогу. Ігор, до речі, того дня святкував своє 28-річчя.
– Певні враження у Вас залишилися, мабуть, і від останнього чемпіонату СРСР?
– Маєте рацію. Пам’ятаю, що напередодні сезону у нас відбулися збори, на яких керівники цікавилися думкою гравців про перспективи команди. Усі дружно зійшлися на тому, що «Чорноморець» буде в десятці. Не хочу хвалитися, але тільки я один упевнено заявив, що ми будемо в трійці. Майже влучив! Бронзовим призерам цього чемпіонату – московським торпедівцям – ми поступилися тільки за кількістю перемог, хоча й перевершили за особистими зустрічами.
– А чому Ви були так упевнені в успіху свого клубу?
– Щиро кажучи, навіть не знаю. Але команда у нас була пристойна: Віктор Гришко, Юрій Никифоров, Олександр Спіцин, Сергій Третяк, Ілля Цимбалар, Іван Гецко, Олександр Щербаков, Олег Кошелюк, Юрій Сак. Я діяв на місці переднього захисника. У нас у колективі не було яскраво вираженого лідера, та ніхто про це й не замислювався. Просто була команда, яка під керівництвом прекрасного фахівця Віктора Прокопенка могла перемагати будь-яких суперників. Адже ми тоді були справжньою грозою авторитетів і навіть здобули цей приз за підсумками сезону.
– У яку мить Ви зрозуміли, що «бронза» – це реально?
– Після матчу в Києві, коли за кілька турів до фінішу першості ми обіграли «Динамо». Переможний м’яч коронним ударом головою провів Іван Гецко. Але «бронзу» ми так і не взяли – забракло одного очка, щоб обійти «Торпедо». Але й четверте місце в останньому, як виявилося, чемпіонаті СРСР для «Чорноморця» було серйозним успіхом. Тим більше що в радянські часи на лідируючі позиції «витягали» столичні команди.
Що стосується мене, то після розпаду СРСР я пограв у Фінляндії, Ізраїлі, Молдові, а закінчив кар’єру в овідіопольському «Дністрі».
– Андрію Васильовичу, за «Чорноморець» Ви грали і в єврокубках. Коли відбувся дебют у міжнародних матчах?
– У 1990 році, коли тримав самого Джорджа Веа у поєдинках Кубка УЄФА проти французького «Монако». Вдома зіграли внічию – 0:0, а в гостях поступилися 0:1, гол забив якраз Веа. Прикро, що відбулося непорозуміння: була подача кутового, Вітя Гришко на виході крикнув, що він грає, але не дотягнувся до м’яча, я ж зіграв із Веа не так щільно. У підсумку ми вгавили ліберійця на якусь мить – і він головою забив переможний м’яч. Прикро. Але це футбол…
Потім 1994 року я зіграв за одеситів під керівництвом Леоніда Буряка проти швейцарського «Грассхоперса». У гостях ми зазнали поразки – 0:3, догравали зустріч вдесятьох після видалення Олександра Никифорова. А вдома перемогли – 1:0, завдяки голу Тимерлана Гусейнова. Могли забити ще, але не склалося.
– У Вашій кар’єрі були виступи за національну збірну України. Розкажіть про них.
– У мене залишилися найдобріші спогади про ті поєдинки. Уперше я був запрошений до команди 1994 року, коли Олег Базилевич покликав мене напередодні відбіркового циклу «Євро-2000» на товариський матч із Об’єднаними Арабськими Еміратами, який закінчився внічию – 1:1. Потім, уже під керівництвом Анатолія Конькова, провів важливі матчі з Італією та Хорватією, які ми, на жаль, програли.
Додам, що я уважно стежив за виступом збірної в останньому відбірковому циклі й був дуже засмучений, що хлопці під керівництвом Михайла Фоменка не потрапили на чемпіонат світу до Бразилії. Але французи є французи й дива, яке було так близько, не сталося. Бажаю нашій національній команді успішно пройти новий відбірковий цикл до чемпіонату Європи-2016.
Довідка «ОВ»
Андрій Телесненко народився 12 квітня 1966 року в Одесі.
Майстер спорту СРСР (1991). Вихованець СДЮШОР «Чорноморець», провів в одеській команді 104 матчі (6 голів). Захищав кольори «Суднобудівника» (Миколаїв), фінського «Оулу», ізраїльського «Хапоеля» (Беєр-Шева), російського «Газовика-Газпром» (Іжевськ), молдавського «Зимбру» (Кишинів). Завершив кар’єру футболіста в овідіопольському «Дністрі».
З 2006 року по сьогодні – тренер-селекціонер «Чорноморця». Виступав за збірну України. В єврокубках провів 24 матчі.
У складі одеського клубу став срібним і бронзовим призером чемпіонату України та володарем Кубка країни.
Чемпіон і срібний призер чемпіонату Молдови. Володар Кубка Молдови.
