До невеличкого угорського містечка Ергі неподалік від Будапешта мене привели шляхи-дороги військового журналіста. Там, на доглянутому цвинтарі, побачив могилу Героя Радянського Союзу Миколи Костянтиновича Григоревського – уродженця Одеси. Разом з фотокореспондентом Іваном Сусюком наламали буйно квітучого бузку і поклали на надгробну плиту. Помовчали, побажали вічної слави та вічного спокою Героєві та вирішили якнайбільше довідатися про нього.
Напередодні 70-річчя визволення Одеси від німецько-румунських загарбників переглянув свої записи про цього відважного воїна. Він пішов на війну вісімнадцятирічним, одразу ж після визволення рідного міста біля моря. Вже маючи досвід підпільної роботи. Одного разу наряд поліції зробив обшук у будинку, погрожував, вимагав від рідних назвати місце, де перебуває Микола. Його підозрювали окупанти в тому, що він брав участь у визволенні хлопців і дівчат, яких повинні були погнати до Німеччини. Але Миколі вдалося зникнути. А як тільки-но 10 квітня до Одеси з боями увійшли наші війська, він, за його наполегливою вимогою, був зарахований до роти, якою командував старший лейтенант Беляшенко. Так вихованець одеської сімдесят четвертої школи став кулеметником. І вже через кілька днів одержав бойове хрещення на березі Дністровського лиману. Коли рота залягла під кинджальним вогнем, Григоревський, який добре знав місцевість, із зв’язкою гранат поповз до дзота. Прихованість вдалася, і Микола жбурнув гранати в «пащу» довгочасної земляної вогневої точки. Вибухом оглушило сміливця. Отямився, коли бойові побратими з багатоголосим, натхненним «Ура!» вже минули замовклий дзот. За той вчинок Микола одержав з рук комполку підполковника Резниченка першу фронтову нагороду – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.
А орденом Червоної Зірки Григоревського було нагороджено за форсування річки Дністер 16 квітня 1944 року. Коли німці раптово прорвалися до командного пункту, він відкрив влучний вогонь. Його підтримали Іван Карпенко та Сергій Ігнатьєв, а також комроти Беляшенко. Фашисти відступили, залишивши кілька трупів. Григоревський був поранений, але відмовився полишати окопи. Його мужність було відзначено орденом Червоної Зірки. А орден Слави ІІІ ступеня прикрасив груди сміливого піхотинця після того, як він проявив спритність та ініціативу, входячи до складу рухливої групи танкового десанту під командуванням капітана Карпенка. Багато в чому завдяки спритності і відвазі Григоревського був захоплений у полон важливий «язик».
Свого часу, проходячи службу в Туркестанському військовому окрузі, я готував до друку спогади Героїв Радянського Союзу і публікував їх в окружній газеті «Фрунзовец». Тоді довелося розмовляти з Миколою Івановичем Рожевим – кавалером «Золотої Зірки». Він, як командир роти, добре знав Григоревського і з теплотою говорив про нього: «Це була чудова, чуйна та мужня людина. Усі знали, що він з Одеси, чим дуже пишався. Микола вміло командував взводом. Його поважали за сміливість, відвагу, тверезий розрахунок і скромність».
Коли Розову наказали готувати групу для форсування Дунаю, він попросив включити до неї взвод старшого сержанта Григоревського. Знав – цей не підведе. Так і було. Коли човни почали наближатися до берега, фашисти відкрили ураганний вогонь. Григоревський з криком: «За мною!» першим кинувся у холодну дунайську воду, показуючи приклад всім десантникам. З криками «Ура!» вони дісталися до берега і увірвалися до траншей ворога…
Через багато років я прочитав рядки з нагородного аркуша, написаного командиром полку:
«У бою по завоюванню плацдарму на правому березі річки Дунай 4 грудня 1944 року гвардії старший сержант Григоревський серед перших у складі розвідгрупи досяг правого берега річки Дунай. З ходу кинувся в холодну воду за сто метрів від берега, повівши за собою в атаку свій взвод, першим ступив на берег. Вміло орієнтуючись, поставив свої кулеметні обслуги і відкрив смертоносний вогонь по ворогові. Приголомшений від несподіванки супротивник почав тікати. Гвардії старший сержант став переслідувати і розстрілювати гітлерівців, що безладно тікали. У результаті важкого бою за захоплення плацдарму був тяжко поранений інший командир взводу, кулеметники якого почали відступати. Тоді Григоревський, не розгубившись, прийняв взвод під своє командування і утримав рубіж. З криком «Ура!», «За Батьківщину!» підняв свій та сусідній взводи в атаку. Гітлерівці почали відходити. Укріпившись зі своїми взводами в траншеях супротивника, успішно відбили чотири запеклих контратаки ворога. Гітлерівці в цьому бою втратили понад
100 чоловік, 50 взято у полон.
Сміливість та геройство гвардії старшого сержанта Григоревського в бою за плацдарм дали можливість нашим військам спокійно переправитися без втрат і вступити в бій.
Висновок: гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».
Потім поставили свої підписи: командувач військ 2-го Українського фронту генерал армії Малиновський, член Військової Ради 2-го Українського фронту генерал-лейтенант Желтов.
Мені довелося побувати в роті, до списків якої навічно зарахований М.К. Григоревський. На вечірній перевірці його ім’я називалося першим у супроводі святих слів: «Герой Радянського Союзу гвардії старший сержант Григоревський загинув смертю хоробрих у бою за свободу та незалежність нашої Батьківщини». Про його ратні подвиги знали всі однополчани. Безстрашний фронтовик надихав їх на зразкове виконання військового обов’язку.
Двісті сімдесят чотири дні та ночі хоробро воював наш земляк із ненависним ворогом, плекаючи в серці світлу мрію: повернутися до рідної Одеси. Але не судилося дев’ятнадцятирічному хлопцю, який любив життя, рідних і друзів, дійти до Великої Перемоги. Він загинув
11 грудня 1944 року при взятті населеного пункту Ергі поблизу Будапешта. А сьогодні про нетлінну пам’ять про нього, вірного сина Вітчизни, нагадує погруддя біля Військово-історичного музею ПівденОК.
