22 вересня 1789 року до Суворова після Римницького бою підійшли генерали і сказали: «Ми перемогли. Війну закінчено». На це генералісимус відповів: «Ні, не закінчено! Війна не закінчена, доки не поховано останнього солдата». У бою, що згадується, загинуло близько 700 чоловік. І в цьому контексті заклик полководця поховати солдатів був цілком зрозумілим та логічним. Але кровопролитні війни ХХ сторіччя (а особливо Друга світова) призвели до стількох жертв (зокрема і тих, хто зник безвісти), кількість яких обчислюється десятками мільйонів, що через 70 років ми не можемо сказати, що поховано останнього солдата. Багато з них залишилося лежати там, де прийняли останній бій, найчастіше в окопах, на лінії вогню...
Той, хто взяв на себе пошукову місію, заслуговує не просто на слова схвалення та захоплення, але й глибокої поваги і синівської вдячності. Пошуком останків загиблих воїнів, відновленням їхніх імен займається поряд з іншими організаціями Військово-історичний центр «Пам’ять і Слава», очолюваний Леонідом Ігнатьєвим. З 2007 року проведено десятки вахт пам’яті, у результаті яких виявлено та перепоховано з почестями 410 воїнів, до різних музеїв передано близько 24 тисяч експонатів часів війни, видано 60 методичних брошур, внесено сотні нових імен та уточнень до Книги пам’яті України.
Про справи «Пам’яті й Слави» ми бесідуємо з її керівником.
– Леоніде Володимировичу, чому саме Ви взялися за таку справу?
– Тут усе просто і складно водночас. З 12 років я відвідував спелеологічну секцію міського клубу туристів, якою керував Леонід Наумович Суховей. І ми їздили по місцях бойової слави (одного разу були навіть на Північному Кавказі) і вже тоді встановлювали пам’ятні дошки на місцях, де йшли бої та гинули люди. У 2006 році ми вирішили створити громадську організацію «Військово-історичний центр «Пам’ять і слава». Зареєструвалися, закупили сучасну пошукову апаратуру. Почали працювати. З того часу, повинен відзначити, ми жодного разу не користувалися бюджетними грішми.
Практично у кожного з нас хтось із родичів воював на фронті, багато хто не повернувся. Моя бабуся партизанила, пройшла всю війну, після війни працювала в школі вчителькою російської мови та літератури. Про її військову долю згадується в книжці Героя Радянського Союзу Михайла Наумова «Хинельские походы». А мій прадід, одесит у п’ятому поколінні, з війни не повернувся. Причому, маючи доступ до багатьох архівів, я дотепер не можу з’ясувати, де саме він загинув. І майже у всіх хлопців, які працюють у нашій організації, хтось із родичів не повернувся з війни.
Не так давно, за безпосередньої підтримки Всеукраїнської громадської організації «Спілка «Народна пам’ять», членом правління якої я є, було організовано поїздку до Центрального архіву Міністерства оборони Росії в
м. Подольск. Дуже багато нового вдалося довідатися і щодо Одеси, і щодо своїх родичів.
Власне, зі збору інформації про місце можливого поховання воїнів, з архівної роботи, вивчення документів, мемуарної літератури, роботи в бібліотеках та ветеранських організаціях починається наша пошукова робота, мета якої – не просто відшукати останки, але ідентифікувати їх і найголовніше – перепоховати з почестями.
То ж, як бачите, для мене війна – це і сторінка історії, і робота, і, звичайно, пам’ять.
– На рахунку вашої організації сьогодні 410 знайдених воїнів, з них вдалося встановити імена лише 26… Хоча, напевно, можна сказати і так: вдалося встановити імена аж 26 воїнів?
– Так, правда і те, й друге. На жаль, не завжди вдається знайти смертні медальйони загиблих (переважно це такі карболітові колбочки, схожі на гільзи від патронів – ред.), у деяких не завжди збережені паперові вкладення або, офіційно кажучи, – бланки. На жаль! Простий папір має властивість згнивати, а записки – стиратися. Прочитати написане понад 70 років тому можна лише на комп’ютері за допомогою спеціальної програми.
– Розкажіть, будь ласка, про тих, хто працює з Вами
пліч-о-пліч.
– Ми підтримуємо тісні зв’язки із пошуковцями усіх областей України та Росії. В офісі нашої організації працює шість чоловік, польова група – десять. Це кістяк організації, який все рухає. Усі мають основну роботу, то ж, якщо треба виїхати на польову розвідку, телефонуємо один одному, домовляємося. Ми всі – однодумці. Вік – не менше 30 років. Періодично з’являється молодь, але мало хто затримується. Дається взнаки специфіка праці, не кожний витримує великі фізичні та моральні навантаження, польові умови побуту. Коли йдуть вахти, ми розбиваємо табір просто неба, живемо в наметах (а це триває, буває, від 10 днів до 1,5 місяця!), миємося в літньому душі, їжа – з польової кухні. І щодня доводиться копати, копати, копати… Але це ніщо у порівнянні з емоційними навантаженнями.
У 2011 році вахта проходила в селі Мирному Біляївського району. На глибині півтора метри ми розкрили окоп довжиною до півтора кілометра. І ось на цій лінії виявили 55 бійців, тобто в кожному третьому окопі лежав боєць, а де й по два… Таке побачити і пережити непросто… Хтось із них був зі смертним медальйоном, у когось знайшлася медична довідка, у когось – ініціали на особистих предметах… Це були живі колись люди, які вірили у світлі ідеали, любили близьких, сподівалися на те, що проживуть щасливе життя… Важко, дуже важко бачити таке масове поховання. Не санітарне (це коли після бою всіх ховають в одній братській могилі), а ось таке – по лінії оборони і усвідомлювати, що ніхто з бійців не відступив, і загинув заради нас, тих, хто нині живуть. Я постарався залучити до пошукової роботи своїх синів. Менший на вахти їздить зі мною постійно з 14 років, старший (йому вже 22 роки) теж бував у польовому таборі неодноразово. Хоча, щиро кажучи, дітям до 18 років заборонено займатися розкопками, адже в землі дуже часо лежать вибухонебезпечні предмети. Але молодь допомагає розбирати відвали, сортує знахідки. Знайти собі роботу завжди можна, – зайвих рук у нас не буває!
Пам’ять про війну повинна зберігатися з покоління в покоління…
– Що відбувається після того, як ви виявите могили загиблих?
– Одержуємо дозвіл на ексгумацію, проводимо перепоховання із дотриманням усіх військових почестей та релігійних канонів. Як правило, сільські, селищні ради обирають місце біля вже встановлених пам’ятників та меморіальних комплексів.
– Після перепоховання робота з ідентифікації загиблих триває?
– Звичайно. Леонід Наумович Суховей шле запити до архівів, адже якщо є хоч одна зачіпка, ми вже розуміємо, на яких рубежах загинули бійці, знаємо, у які роки, отже, можна припустити, яка дивізія, який полк тощо стояв на цих рубежах. Ми не знаємо точно, що це Іванов чи Сидоров, але знаємо десятки прізвищ бійців (залежно від місця), які там загинули...
– Що на Вас справило найдужче враження за роки пошукової роботи?
– Перепоховання у Великому Дальнику. Був листопад. Доки йшов мітинг, погода почала псуватися, а під час панахиди взагалі пішов сильний дощ. А там недалеко від місця поховання будувався храм. І ось відспівування закінчується, виходить сонце, і така веселка повисає над цим споруджуваним храмом! Батюшка тоді сказав: «Це душі покійних знайшли спокій»… Ось заради цього і варто працювати!
– Ваше головне життєве правило.
– Завжди залишатися людиною….
