Цього року одеська громадськість відзначала столітній ювілей Івана Петровича Гайдаєнка, полум’яного письменника, багаторічного очільника обласного Комітету захисту миру, автора і члена редколегії нашої газети «Одеські вісті». У видавництві «Астропринт» побачили світ вибрані твори письменника у трьох томах, завдяки підтримці народного депутата України Сергія Рафаїловича Гриневецького.
Перший том – роман-трилогія «Санта-Марія» з післямовою відомого літературознавця Андрія Недзвідського. В основу сюжету роману покладені реальні події другої половини 30-х років минулого століття – боротьба проти фашизму в Іспанії, учасником якої був і юний моряк Іван Гайдаєнко.
Другий том вибраних творів складають п’ять повістей. Це документально-публіцистичні оповіді, що ґрунтуються на щоденникових записах письменника-моряка про подорожі за кордон – до Іспанії, Японії, Канади. Повість «Забути не можу» присвячена героїзму нашого народу на морських дорогах у роки Великої Вітчизняної війни.
Вдумливий читач знайде у тритомнику і твори, присвячені трудівникам моря, дітям, твори гумористичні.
Перечитуючи давно знайомі повісті, роман, оповідання, нариси Івана Петровича Гайдаєнка, ловлю себе на думці, що над творами нашого видатного письменника і громадянина витає дух Тараса Шевченка. Особливо він відчутний у тих повістях, де змальовані його зустрічі з українцями, що з різних причин опинилися в еміграції, прижилися там, пустили коріння, асимілізувалися.
Мене, наприклад, дуже зацікавила документальна повість «А истина одна». Вона присвячена численним зустрічам з українськими емігрантами в Канаді.
Так, на запитання І. Гайдаєнка, скільки ж українських партій та спілок у британському домініоні, один із наших колишніх співвітчизників відповів, що важко порахувати. А коли наш письменник і громадський діяч запитав, яку мету вони переслідують, той відповів: хочуть здобути владу над українським народом. Одні сповідують республіку, другі – монархію, треті – диктатуру. На думку спливають рядки Тараса Шевченка:
Той мудрує, той руйнує,
Той неситим оком заглядає…
Либонь, ці рядки згадував Іван Гайдаєнко на таких зустрічах.
1951 року канадські українці відзначали ювілей перших переселенців. Подію 60-річної давнини вони вирішили увічнити спорудженням пам’ятника Тарасу Шевченку у Палермо. Народ України подарував своїм братам за океаном монумент із граніту і бронзи. У середовищі емігрантів знайшлися людці, які хотіли повернути подарунок. Бо він, мовляв, «совітський».
Іван Гайдаєнко брав участь у покладанні квітів до підніжжя пам’ятника. Йому здалося, що Великий Кобзар задумливо дивиться на канадську шосейну дорогу і ніби згадує свій життєвий шлях, засіяний муками і стражданнями. Вуста поета ніби заворушилися. Кобзар, спостерігаючи за метушнею різноманітного люду, промовляв, здавалося, рядками з драми «Никита Гайдай», що була написана російською мовою:
В ком нет любви к стране родной,
те сердцем нищие калеки,
ничтожные в своих делах.
Такі враження полишили у одесита деякі зарубіжні заходи.
Звертання до Кобзаря у Івана Гайдаєнка йдуть від щирої любові й шани. Мені здається, вони передалися йому з козацькою кров’ю. А от приклади «матеріалізованої» любові.
…Наближалася 150-та річниця народження Кобзаря. Іван Петрович Гайдаєнко запропонував письменникам, активістам миротворчого руху, посадити 150 дубочків у нинішньому парку Перемоги уздовж вулиці Маршала Говорова. Письменники влаштували суботник. Привезли саджанці. Дубки прижилися. Та через кілька років на тому місці побудували гуртожиток. Відновити гай було неможливо.
Та хотілося ж ювілей поета відзначити гідно. Іван Гайдаєнко побував у Києві, у виставковому залі Спілки художників України і там побачив монументи Тарасу Шевченку, приготовлені для Аргентини і Канади. А поряд стояв пам’ятник Тарасу Шевченку, виготовлений В. Бородаєм, А. Білостоцьким та
О. Супрун експериментально із модного тоді оргскла. Голова обласного Комітету захисту миру Іван Гайдаєнко попросив тодішнього міністра культури України Р.Б. Бабійчука передати монумент з балансу на баланс (безкоштовно) Одесі. Він пообіцяв, що за підтримки облвиконкому знайдуть можливість спорудити пам’ятник Кобзареві на березі Чорного моря. Міністр погодився. І вночі монумент було повантажено на трейлер, накрито брезентом і привезено в Одесу. Залишили його, доки спорудять постамент, на території стадіону «Чорноморець».
Іван Петрович довго ходив по чиновницьких та партійних кабінетах. Та завдяки піклуванню та підтримці відомих художників, скульпторів, письменників, які входили до складу Комітету захисту миру, переконав начальство, що пам’ятник уже готовий. А постамент буде виготовлений на громадських засадах.
Кілька слів про авторів пам’ятника. Василь Бородай – народний художник УРСР. Автор скульптурних зображень «Постать Т.Г. Шевченка (гіпс тон., 1948 р. у співавторстві з О. Супрун, «Мені тринадцятий минало» (дерево, 1961 р.).
Лежав пам’ятник під брезентом і чекав слушного часу. Іван Гайдаєнко ходив на прийоми начальства міста і області.
…Морські солоні тумани поступово почали роз’їдати органічне скло, а осінні вітри розхитувати благенький постамент. Але пам’ятник Шевченкові в Одесі уже був зафіксований у каталогах та фотоальбомах. Потрібно було вживати термінових заходів.
Тодішній голова Одеського міськвиконкому Лазар Заярний виділив кошти. Бронзову скульптуру Т.Г. Шевченка відливали у Ленінграді. Пам’ятник було встановлено 1966 року у парку його імені.
Іван Петрович Гайдаенко неодноразово виступав на різноманітних зібраннях зі словом про Тараса Шевченка, любив цитувати його рядки:
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі!
«Замріяними очима дивиться з високої дніпровської кручі великий поет на білий світ, який став для його нащадків ясним світом. Його натхненна, промениста поезія живе сьогодні, і жити їй вічно у серцях вдячних поетові народів, у серцях прогресивних людей усього світу».
Ці слова були сказані 50 років тому. Мені здається, Іван Петрович Гайдаєнко міг би повторити сказане без купюр і сьогодні.
