Інсинуації та спекуляції кремлівських стратегів і їхніх прихильників в Україні навколо «русского Крыма» і «Новороссии» не вщухали протягом усіх років незалежності нашої держави. Зухвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, вони стверджують, що «Новоросія» і Крим є «исконно русскими землями», буцімто безпідставно включеними до складу нашої країни. Вороги незалежної України намагаються наповнити географічний термін «Новоросія» новим політичним змістом, як підставу для анексії південних і східних областей.
У публічному виступі 17 квітня цього року Президент Росії В. Путін назвав південь та схід України Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса – они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». При цьому Владімір Владімірович «ничтоже сумняшеся» перекрутив загальновідомі факти: Харківщина, або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Проте донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам’яті Новоросію – колоніальний проект Катерини ІІ.
24 травня «ЛНР» і «ДНР» підписали угоду про створення «федеративної республіки Новоросія», до складу якої, згідно з їхніми планами, мали б увійти вісім областей України – Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Одеська. Підписання цього документа відбулося після закінчення з’їзду «народних представників» квазі-республік, який організував голова руху «Юго-Восток», вигнаний із Верховної Ради Олег Царьов. 2 липня він же організував у Москві круглий стіл, присвячений розробці підручника з історії «Новоросії». Його учасники-українофоби намагалися визначити «ідеологію Новоросії», обговорити питання формування ідентичності та «системи цінностей» її мешканців.
Утворення Новоросійської губернії
У 1762-1763 pоках імператриця Катерина II видала два маніфести про іноземну колонізацію півдня України з переселенням на цю територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких переважала кількість новопоселенців. Катерина ІІ поставила завдання розчинити український етнос серед інших, позбавити його національних ознак і самобутності та зрештою повністю русифікувати його. Даній експансії козаки протиставили ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих колоністів, підтримуваних царським урядом.
Новоросійська губернія на півдні України існувала на козацьких і татарських землях двічі: в 1764-1783 рр. з центром у Кременчуку і в 1796-1802 рр. з центром у Новоросійську (пізніше Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ). На початку XIX століття губернію було поділено на три – Катеринославську, Херсонську і Таврійську. До складу найбільшої Херсонської губернії входили сучасні Херсонська, Миколаївська, Одеська, частини Кіровоградської та Дніпропетровської областей України, а також Придністров’я. Після чергової російсько-турецької війни (1806-1812 рр.) у 1822 році було створено Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1874-го і складалося із трьох названих губерній.
На мій погляд, утворення Катериною ІІ Новоросійської губернії було лише частиною її колонізаторського плану поневолення України та ліквідації найменших можливостей її існування як окремої держави чи навіть автономії у складі Російської імперії.
Новоросія – «исконно русская земля»?
На зламі XV–XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, відтісняючи турків і кримських татар, що відкривало дорогу українському населенню у просуванні до Чорного та Азовського морів. На початку XVIII століття козаки та селяни вже повністю домінували в освоєнні цього краю – з’явилася густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобід і містечок. Кордон між запорозькими та донськими козаками по річці Кальміусу було встановлено указом імператриці Єлизавети ще 1746 року.
Спроби Катерини ІІ витіснити українське населення або асимілювати його з російським були не надто успішними. У 1794 р. частка росіян на Правобережній Україні становила лише 0,1%, на Лівобережній – 5,2%, у Новоросії і Таврії – 19%. У 1851 році у складі понад мільйонного населення Херсонської губернії частка українців становила 70%, а росіян – лише 3%. Частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) в середині ХІХ сторіччя складала 73,5%. За даними перепису 1897 р., на українській етнографічній території проживало 3,8 млн росіян на 27,8 млн всього населення, а 85% мешканців «Новоросії» були українцями. Упродовж другої половини ХІХ ст. частка переселенців з українських губерній до «Новоросії» була переважаючою.
Заснування чи зміна назви?
Протягом тривалого часу після утворення Новоросійської губернії назва «Новоросія» ще тривалий час не приживалася, натомість цю територію традиційно називали «Запоріжжям» або «Степом». Намагаючись стерти історичну пам’ять українського та інших народів Північного Причорномор’я, Катерина ІІ вдалася до перейменувань уже наявних населених пунктів, часто представляючи це як їх заснування. Як зазначає одеський історик Анатолій Мисечко, «власні назви, пов’язані з місцевою природою, географією, мовою та історією, замінювалися на політично доцільні, кон’юнктурні і штучні... Ці назви зникли, знову ж таки виходячи з політичної доцільності, і сьогодні їх реанімують на потребу часу, навіть часто не розуміючи їх сенсу, з якої причини вони з’явилися, коли і де та з якої причини зникали. Саме на потреби часу їх знову дістають із забуття, прикриваючи пошуками історичного минулого свою агресивну суть».
У 1794 році Катерина ІІ перейменувала Хаджибей (Коцюбіїв) на Одесу, видаючи це за заснування міста, хоча до цього під різними назвами воно існувало вже понад 400 років. Територія нинішньої Одеси була заселена греками ще в VI столітті до нашої ери. Саме козацькі загони, які діяли під орудою отамана Антона Головатого у складі військ О. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея. Після визволення цього міста від турків українські козаки стали його першими мешканцями.
Колонізація Донбасу за радянської влади
На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці – 64%, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою – 26%. У 1920-х рр. частка росіян серед сільського населення Донбасу становила 15-17%, а серед міського – близько 75%. За переписом 1926 р. на території УРСР проживало 4,2 млн росіян (12,1%), а в 1939 р. – 2,7 млн (9,2%). У 1939 р. частка росіян на Донбасі становила вже 32%, а українців – 61% від загальної кількості населення. У 1989 р. на території Донецької області проживало 2,6 млн українців і 2,3 млн росіян, а на території Луганської області – 1,4 млн українців та 1,2 млн росіян. В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, але також записуванням представників різних етнічних груп росіянами.
Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу. Перевага надавалася переселенцям саме з віддалених регіонів Росії, бо вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас був досить привабливим регіоном для заробітчан. А для засуджених робота на шахтах ставала способом відбуття покарання або реабілітації.
Незважаючи на позірну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями і українським корінним населенням Донбасу постійно тривало соціально-побутове напруження. Зокрема українізація 20-х років у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному ґрунті. З метою запобігання конфліктам у 1927 р. уряд УРСР створив на Донбасі російські та інші адміністративно-національні райони. Проте у 1939 році система адміністративно-територіального будівництва за національною ознакою була скасована як така, що не виправдала себе.
Як і в усій країні, голод на Донбасі став результатом примусової колективізації та насильницького вилучення хліба та іншої продовольчої продукції на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20% населення, близько півмільйона селян. Проте у містах голоду практично не було, оскільки всі промислові робітники отримували продовольчі пайки. В кінці 1933 р. було утворено Всесоюзний комітет із переселення з метою замешкання переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій та Харківській областях.
Південь та схід – це Україна
Неупереджений і об’єктивний аналіз історичних фактів свідчить про абсолютну безпідставність тверджень про те, що на півдні та сході України буцімто переважає російське населення, яке, мовляв, тільки й мріє, щоб цей регіон був приєднаний до Росії. Що такі твердження не відповідають дійсності, свідчить зокрема й перепис 2001 року. Згідно з ним, частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39,0%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Дніпропетровській – 17,6%, Херсонській – 14,1%, Миколаївській – 14,1% і Одеській – 20,7%. В Одесі, наприклад, згідно з цим переписом, 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% – етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей.
Відсутність виключно проросійської орієнтації населення цього регіону продемонстрована тим, що його абсолютна більшість підтримала ідею проголошення Української державності на референдумі 1 грудня 1991 року. Незважаючи на масштабну військово-політичну підтримку «ДНР» і «ЛНР» Москвою та підривні, диверсійні акції з боку Росії, масового повстання в Донецькій і Луганській та шести інших областях «історичної Новоросії» не відбулося. Як каже проросійський письменник, прихильник відродження «Новоросії» і житель Луганська Гліб Бобров, «у півмільйонному Луганську на переможний мітинг після референдуму вийшла одна тисяча чоловік! На семимільйонний Донбас не набереться і 3 тисяч ополченців – це менше 0,5% населення! Про який виразний опір може йтися?!»
Із завзятістю, гідною кращого застосування, кремлівські політтехнологи та ідеологи ділять населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілу насправді не існує. Практично 100% населення України, навіть на «дальньому Заході», є російськомовним і україномовним одночасно. У Кремлі не хочуть зрозуміти, що бути росіянином і вихваляти Путіна – не одне й те саме, що мільйони етнічних росіян і мільйони російськомовних українців є патріотами України. Головне не мова, головне ті думки, переконання, які нею висловлюються.
Так, справді, на півдні та сході України наявна самоідентифікація значної частини населення як особливої спільноти людей, пов’язаної як з Україною, так і з Росією. І завдяки цьому саме ці люди можуть виконувати об’єднавчу, а не роз’єднавчу роль між Україною та Росією. Саме ці люди відкриють перед росіянами і українцями перспективи мирного співіснування, цивілізованої й рівноправної співпраці, яка буде на користь народам України та Росії.
