Cьогодні до складу природно-заповідного фонду Одещини належать понад 120 об’єктів. З них шістнадцять – загальнодержавного, інші місцевого значення. Судячи з цифр – начебто солідно. А як насправді? Із цього почалася наша розмова із заступником директора департаменту екології та природних ресурсів облдержадміністрації Юрієм Інешиним.

– Для початку хотілося б констатувати той факт, що будь-яка бодай трішки свідома власної гідності держава світу має систему охоронюваних природних територій, – підкреслює Юрій Михайлович. – Створюється вона для підтримки загального екологічного балансу, збереження природного розмаїття ландшафтів, генофонду тваринного та рослинного світу. У нас у країні правові основи організації подібних територій, їх охорони та використання регулюються Законом «Про природно-заповідний фонд України».

Тепер про «солідно – не солідно». Наукою доведено, що екологічно стабільним є те довкілля, де налічується щонайменше п’ятнадцять відсотків земель, що не зазнали перетворень унаслідок господарської діяльності людини. Законом «Про стратегію державної екологічної політики України» передбачено досягнення такого показника до 2020 року. Поки що ж площа природно-заповідного фонду нашої країни – ледь більше шести відсотків, а Одещини – не сягає й до п’яти. За цим показником область посідає тринадцяте місце в Україні. От і судіть – солідно це чи ні для найбільшої за загальною територією області в Україні, що розкинулася від відрогів Волино-Подільської височини на півночі до передгір’їв Балканів і Карпат на півдні; території, омиваної на довжині понад 300 кілометрів Чорним морем, і по якій протікають дві з трьох великих річок нашої країни (Дунай та Дністер); де розташовані зо два десятки лиманів і озер, плавні дельти Дунаю та Дністра, оспіваний в українському епосі Буджацький степ, лісові масиви в Савранському, Кодимському, Котовському, Ширяївському, Великомихайлівському, Тарутинському, частково в деяких інших районах.

– Судячи зі сказаного Вами, природно-заповідні території та об’єкти на Одещині розташовані далеко не рівномірно?

– Авжеж, це так. Наприклад, у Люба­шів­ському, Красноокнянському, Ренійському та Саратському районах вони взагалі відсутні. А найбільші заповідники розташовані в Кілійському та Савранському районах. 

Маю на увазі Дунайський біосферний заповідник і загальнодержавний заказник «Савранський ліс». Вони практично й формують середньообласний показник. Ледь більше п’яти відсотків становить природно-заповідний фонд в Овідіопольському, Біляївському та Білгород-Дністровському районах (за рахунок створення на цих територіях Нижньодністровського національного природного парку); Балтському (лісові масиви) і Татабунарському (група Тузлівських лиманів) районах.

Заради справедливості хотілося б відзначити, що задля збільшення кількості заповідних територій (здебільшого за рахунок раніше зарезервованих земель) свого часу було ухвалено відповідне рішення Одеської обласної ради, і на його підставі видано Указ Президента України. Так, перелік територій, зарезервованих обласною радою, сьогодні налічує близько шістдесяти об’єктів, що включають у себе степові, водно-болотні та лісові угіддя, зокрема й водоохоронні зони великих водойм (море, лимани, озера). Згідно з Указом Президента, до природно-заповідного фонду Одещини мають бути внесені водно-болотні угіддя міжнародного значення. Це придунайські озера Китай, Катлабух, Кугурлуй, Картал, Ялпуг.

Зважаючи на те, що обстеження територій, про які йдеться, проводилося досить давно, сьогодні є необхідність їх повторного вивчення і, скоріш за все, зміни визначених раніше площ.

– Усе це турбота тільки вашого департаменту?

– Аж ніяк. Велику допомогу у виявленні цінних природних територій та їх заповіданні нам подають учені Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, Південного центру НАН України, громадські екологічні організації. Також покладаємо великі надії на проект міжнародної співпраці «Консолідація мережі природоохоронних територій для збереження біорозмаїття та сталого розвитку регіону дельти Дунаю і нижнього Пруту». У його межах, зокрема, планується здійснити дослідження біологічного та ландшафтного розмаїття цінних природоохоронних територій українського Придунав’я для подальшого включення їх до складу природно-заповідного фонду області.

– Юрію Михайловичу, а які масиви вважаються головними претендентами на включення до природно-заповідного фонду?

– У нас в області, через високий ступінь розораності степових земель і гідромеліоративних змін водних об’єктів, це непридатні для сільськогосподарського виробництва площі (неугіддя) – яри, балки, схили, окремі заплавні ділянки річок і водойм, а також невикористовувані військові полігони. До речі, поки що саме тут і зберігаються осередки розмаїття рослинного і тваринного світу.

Хорошим потенціалом для повернення у природний стан є й деградовані землі, що підлягають консервації, не рекультивовані колишні кар’єри, занедбані віддамбовані ділянки в заплавах річок і озер.

– У зв’язку з цим не можна полишити без уваги сьогоднішню проблему Куяльницкого лиману…

– Як відомо, найближчим часом планується створення національного природного парку «Куяльницький» навколо однойменного лиману в межах територій Іванівського, Комінтернівського та Біляївського районів із прилеглими схилами та балками, які формують із ним єдиний природний комплекс, із включенням прилеглої території Одеси.

Створення цього парку включене до регіональної програми збереження та відновлення водних ресурсів у басейні водойми на 2012 – 2016 роки, затверджену рішенням сесії облради від 28 жовтня 2011 року і підтриману Міністерством екології та природних ресурсів України, керівництвом області й Одеси.

На сьогодні вже підготовлено наукове обґрунтування про доцільність створення національного природного парку, картосхема меж його території, схвалено Міністерством екології та природних ресурсів України клопотання з цього приводу до найвищих інстанцій, є згода про включення територій до складу парку з Одеською міськрадою, ПрАТ «Укрпрофздравниця» і частково з Біляївською райдержадміністрацією.

На закінчення всього сказаного вище хотілося б підкреслити, що системне та постійне збільшення площі земель природно-заповідного фонду – це не примха однієї людини або групи людей. Це життєва необхідність. Дана істина добре засвоєна в усіх розвинутих країнах світу, де, до речі, вміють шанувати кожну копієчку та дбайливо використовувати фінансові вкладення.