Відомо, що більшість будинків старої частини Одеси побудовано з черепашнику (розпиляного каменю), видобуток якого призвів до виникнення катакомб – багатокілометрових виробіток, що розкинулися як у межах міста, так і в передмісті. У тридцятих роках позаминулого століття каменярні щороку постачали місту до півмільйона штук каменю на суму у шістдесят тисяч рублів. Однак у старій частині міста є й чимало цегляних будинків. Крім того, цегла застосовувалася при спорудженні пічних труб і для декорування будинків.
Вже у 1803 році в Одесі було три цегельні заводи. Джерела початку XIX століття називають перших їх власників. Це – купці Федір Яловиков і Василь Овчинников. Заводи розташовувалися на Водяной балці, зараз це вулиця Балківська. Місце обрали не випадково. Тут досить було глини і води, що необхідні для виробництва. Виготовляли цеглу сезонно і, як правило, із залученням дуже незначного числа працівників. Зазвичай до семи чоловік.
Якщо у 1803 році заводів було лише три, то згодом їх стало удвічі більше. На початку 1830 років на шести підприємствах виробляли за рік у середньому до півмільйона штук цегли. У 1835 році число підприємств зростає до семи, а кількість виробленої цегли – до 720 тисяч одиниць. У своїй праці відомий історик А. Скальковський називає причини загалом слабкого цегельного виробництва: «заводи, незважаючи на зрослу потребу у їх виробах, успішними в Одесі не можуть бути через надзвичайну дорожнечу палива і, звичайно, самого товару».
Цікаво, що цеглярі входили до російського «пічно-штукатурного цеху». Він поєднував такі ремесла: пічне, штукатурне та цегляно-заводське. Загальна кількість одеських майстрів досягала 60 чоловік; серед яких було 34 місцевих жителів, 25 іногородніх та один іноземець. Їм допомагали 80 підмайстерів, з яких 24 були одеситами, 56 – з інших населених пунктів. Варто відзначити, що в середині XIX століття більшість власників цегельних та черепичних виробництв були слов’янами. Так, за даними на 1859 рік, серед власників цегельних та черепичних виробництв значилися одеські міщани Козьма Іванов, Тимофій Непомнющий, Петро Філіпов, Василь Петров, Пилип Соколов, Ничипір Северин, Іван Чуконов та Федір Авер’янов, а також швейцарський підданий Микола Клодрін. Через півстоліття більшістю власників цегельних заводів стають євреї.
На 1856 рік у «Витягу із всепідданніших губернаторських звітів про стан Херсонської губернії» у списку одеських цеглярів значилося всього 12 майстрів і 12 підмайстрів. Тобто, у середньому на «завод» припадало всього по три працівники. У 1859 році загальна їхня кількість зросла й склала 33 працівники.
Найбільшим цегельним заводом Одеси у 1870-ті роки був завод Акціонерного товариства. Він мав усі ознаки великого виробництва, що складається із двох парових і двох цегельновиробних машин. Однак виробництво в тому обсязі, який передбачали засновники заводу, так і не було налагоджено. Як відзначає упорядник «Фабричної статистики» «…виробництво в такому великому масштабі не пішло… нині частину машин продано і залишилася лише одна парова машина що виробляє цеглу; остання може дати за добу до 15000 штук».
На думку офіцера Генерального штабу підполковника А. Шмідта, якість цегли в Херсонській губернії була невисокою: «цегла, що вживалася для будівництва, погано обпалюється, досить пориста, крихка, легко вбирає вогкість, і неоштукатуреною вивітрюється на повітрі й розпадається». Щоправда, у неї була перевага: на відміну від цегли, яка вироблялася в Петербурзі або Москві і коштувала від 16 до 23 рублів за 1000 штук, місцева цегла коштувала від 2,3 до 16 рублів.
Згодом промисловий прогрес досягає й цегельної справи. Ручна праця частково замінюється механізмами. Зокрема, працівникам не доводилося самим місити глину – це робили машини. Вони ж формували цеглу. У системі випалювання також були нововведення. Замість звичайних печей почали застосовуватися канальні з безперервним циклом сушіння-випалювання. Це дозволило прискорити процес виробництва готового продукту. Тепер цегла виходила з воріт заводу через два дні, а до цього на багато процедур було потрібно до двох тижнів. Були уніфіковані і розміри, і форми цегли. У Європі вони становили 25х12х6,5 см вагою в 4 кг. У США цегла була трохи меншою – 21х10х5,5 см і вагою в 3,5 кг.
В середині 1880-х років в Одесі став виділятися лідер галузі. Ним став завод Тработті і Рафаловичів (що існував з 1868 р.) на Малому Фонтані, який у 1885 році виробив цегли й глиняного посуду на суму в 36700 рублів. Як підкреслюється у звіті Одеського комітету торгівлі та мануфактур за 1886 рік, «вироби збуваються в Одесі та околицях, цінуючись вище за всіляку іншу цеглу». У 1888 та 1889 роках зазначене підприємство було найбільшим в Одесі та нараховувало 42 працівники. Виробництво цегли було таким: у 1887 році – 2 500 000 штук, у 1888 – 2 600 000 штук, у 1889 –
1 800 000 штук.
У 1895 році першість як і раніше утримував цегельний завод Тработті, однак йому вже складав конкуренцію завод Жолквера, що розташовувався біля Жевахової гори. Два підприємства, з 11 існуючих на той час в Одесі, виробляли за рік до 9 млн штук цегли, за загальним обсягом виробництва у 20 млн штук.
Але, незважаючи на високу якість одеської цегли, він так і не став основним будівельним матеріалом для спорудження житлових будинків у місті. За даними на 1895 рік, усього 0,14% усіх будинків було побудовано з нього.
Умови праці на заводах на початку XX століття були далекими від ідеалу. Робочий день тривав по 11-11,5 години, а загальне число зайнятих у виробництві (на 1905 рік це було близько 700 чоловік) становило 3,5% від загального числа міських робітників. Важливий той факт, що в період піку виробництва одеські підприємства виробляли чи не восьму частину від усього цегельного виробництва імперії. За даними на 1892 рік, в усій Російській імперії річне виробництво цегли становило 850 млн штук.
Перед Першою світовою війною кількість підприємств знову скоротилася. Працювало всього три заводи з 82 фахівцями. Крім того, було два цегельно-черепичних заводи, на яких працювало 34 осіб. Продукція оцінювалася 90000 рублів. В умовах низького попиту місцеві підприємства орієнтувалися на внутрішні потреби, які не перевищували 1 млн штук за рік.
Після 1917 року приватні цегельні заводи були націоналізовані. Головним чинником, що стимулювало зростання виробництва в післяреволюційні роки, стало централізоване будівництво. Архівні документи свідчать про те, що у 1927 році, перед першою п’ятирічкою, стояло завдання збільшити виробництво цегли по Одеському округу на 290% завдяки будівництву, що намічалося. Крім того, до кінця п’ятирічки було заплановано знизити ціну на цеглу на 31% порівняно з 1926/1927 рр.
Таким чином, історія цегельної справи в Одесі тісно пов’язана з будівництвом міста. Щоправда, стати основним будівельним матеріалом цегла не змогла. Вона програвала дешевшому та широко розповсюдженому черепашнику. Виробництво цегли залежало від загальноекономічної ситуації в країні, і кризові моменти яскраво позначені зниженням та збільшенням цегельних виробництв в Одесі наприкінці XIX – початку XX ст.ст.
