Про героїчну оборону Одеси написано книжки, знято кінофільми. Творчість Івана Петровича Гайдаєнка – своєрідний підручник історії, лише на відміну від багатьох сучасних посібників, правдивий. Сьогодні, у день завершення оборони Одеси, ми звертаємося до полум'яного слова письменника, щоб осягти джерела героїзму нашого народу в роки священної боротьби проти фашистських загарбників.
Перемагає «Пахарь»
Повість «Забыть не могу» – про початок оборони Одеси. Вона має два плани – героїзм екіпажу транспортного судна «Пахарь» і моральну творчість завойовників та їхніх вишкребків.
До цього старого теплоходика, говорить автор, ставлення шанобливе. Тому що поранень в «Пахаря» – не злічити. Пробоїни в бортах матроси забили дерев'яними затичками, і вони стирчать зовні, як бородавки. «Пахарь» ходив по лінії Одеса – Новоросійськ, перевозив з обложеного міста вантажі. Радист судна згадує, як через багато років у складі групи німецьких туристів на Кримсько-Кавказькій лінії побачив власницю плантації тюльпанів під Гамбургом Марту Гунц – доньку німецького лейтенанта, який хотів захопити одеське транспортне судно, але сам потрапив у полон до радянських мирних моряків.
Лейтмотив повісті – переліт лебедів. Птах цей – своєрідний символ вірності: коханій жінці або коханому чоловікові, обов’язку, роботі, Батьківщині.
«Куда держат путь безмолвные странники? За солнцем им не угнаться, от темени ночи им не уйти. Кто прогнал их с родных озер, кто разорил их гнезда? Зверь, человек? Лететь на зимние кочевья рано, над морем еще дремлет мягкий и тихий август. А может, птицы почуяли ранние холода? Опять холода. И весна была поздней, и лето слезилось дождями, неужели снова ранняя зима осмелилась посягнуть на права тепла?», – міркує автор.
«Лебеди. И наш белый лайнер похож на лебедя, он тоже лилово-розовый, освещенный лучами заходящего солнца», – це вже про пасажирський лайнер Кримсько-Кавказької лінії.
Потім знову: «Сколько легло таких «лебедей» на дно морское! Я вспоминаю белые лайнеры, палубы, усеянные пассажирами. Словно флаги расцвечивания, пестрят разноцветные косынки и платья, а ночью – огни, огни и музыка из корабельных салонов. И все оборвалось… поблекли краски. Землистые лица людей, серые одежды, белые бинты и гипсовые повязки, красные кресты на бортах, на палубах, тусклые огни, грохот взрывов и скрежет рваного железа, рев воды в пробоинах, надрывные крики захлебывающихся, беспомощных людей в бинтах и гипсе, кромешная тьма и придонный черный холод воды…
Сколько погибло их, белых и черных лебедей? В уме я пересчитываю лайнеры Черного моря: «Украина», «Грузия», «Армения», «Аджария», «Абхазия», «Молдавия», «Сванетия», «Чайка», «Дельфин», «Франц Меринг», «Чичерин».
Летять лебеді спогадів Івана Петровича Гайдаєнка.
Фотографії і рани
Вулиця Осипова, 2. Меморіальна дошка. Лаконічний напис. Він розповідає про те, що вулиця в центрі міста названа іменем героя оборони Одеси, командира полку морської піхоти Якова Івановича Осипова. Про героїв оборони Одеси читач довідається з нарису «Фотографии и раны», написаного до тридцятиріччя визволення України від фашистських окупантів.
«Фотографии, как и раны, – непогрешимая память вечности. Каждый снимок восстанавливает когда-то зафиксированные и уже чуть приугасшие детали. Желтизна фотографий – что серебро седин. Они свидетельство пройденного, прожитого, пережитого».
Письменник, звертаючись до образу легендарного полковника Осипова, веде розповідь від імені доньки командира морських піхотинців – Ніни Яківни, єдиної й улюбленої «Нінухи», як називав її батько. «Нінуха» розкладає перед автором фотографії, і вони воскрешають героїчне минуле.
До Одеси Якова Івановича перевели у 1939 році. Дружина страждала на хворобу очей, і вся надія була на допомогу хірурга-офтальмолога В.П. Філатова. Так з'явився на Чорноморському флоті інтендант 1-го рангу Я.І. Осипов. Під його керівництвом був Одеський військовий порт.
А мені, що народився уже після війни, згадуються рядки офіційних документів.
Радінформбюро повідомляло, що героїчно бореться з ворогом перший полк морської піхоти Чорноморського флоту. Червонофлотці по кілька разів на день ходять в атаку і завдають супротивникові величезноих втрат. А ось і поетичне свідчення очевидця тих подій.
Днем по капле нацедив во фляжки,
В сотый раз переходя в штыки,
Разодрав кровавые тельняшки,
Молча умирают моряки, –
напише незабутні рядки Костянтин Симонов...
Донька героїчного полковника розповідала авторові за чашкою чаю:
– Яків Іванович належав до тих людей, які не люблять виставляти попередні заслуги, і ніколи не поширювався про свої шляхи-дороги у революції. Він завжди був спрямований у майбутнє, та й часу на спогади не вистачало.
Ніна Яківна кладе перед автором січневий знімок 1941 року. Бойові друзі: контр-адмірал, командир Одеської військово-морської бази Г. Жуков, колишній боєць у кінній розвідці моряків-десантників Волзької флотилії; поруч батько, а ще з ними – однополчанин по флотилії. Він тоді, перед війною, приїздив до Осипова в гості.
«Их сдружило боевое братство. Сфотографировались «на память» в Одессе, не зная, что спустя пять месяцев им предстоит вступить в небывалую битву на берегах Черного моря, что появится новая фотография Я.И. Осипова в гимнастерке с четырьмя «шпалами» в петлицах, с полевым биноклем на груди. И что этой фотографии суждено будет занять место в музеях боевой славы», – це вже цитата з нарису І. Гайдаєнка.
– Вісім поранень одержав батько під Одесою, – розповідала донька героя Івану Петровичу. – А ми знали лише про одне. Бог оберігав його тут.
Фронт проходив навколо, фронт був поруч, і командувач Одеського оборонного району Г.В. Жуков завжди був на передовій. Його зустрічали в Чабанці і Дофинівці, на Тираспольській дорозі тисячі одеських жінок і підлітків, що споруджували оборонні рубежі, барикади.
Трохи відволікаючись від нарису Івана Петровича Гайдаєнка, хотілося б додати один штрих до характеристики Г.В. Жукова зі спогадів віце-адмірала І.І. Азарова.
За кілька годин до залишення Одеси віце-адмірал разом з командувачем заїхав до нього на квартиру і запропонував відправити до Севастополя частини особистих речей.
– Він подивився на мене здивовано, – згадував Азаров. – Розпорядіться – що потрібно, повантажать. Час ще є, – сказав я, знаючи, якими дорогими бувають деякі речі, особливо ті, до яких звик за багато років.
– Місто залишаю… Ціле місто… а ти про речі!
«И еще одна фотография: зал обороны Одессы историко-краеведческого музея. На цоколе – скульптурное изображение полковника Осипова,, – читаємо в нарисі Івана Гайдаєнка. – Пристально всматривается в лицо воина дочь Нина Яковлевна. На обороте фотоснимка – лаконичная надпись «Совсем не похож».
Так, розглядаючи сімейні реліквії, перед очима письменника проходить доля героя оборони Одеси, усієї родини Осипових.
Острівці мужності та відваги
У начерках до роману «После шторма», озаглавлених «Чести морской верны», Іван Петрович Гайдаєнко знову повертається до героїзму трудівників торговельного флоту.
«Мирные корабли, – писав Іван Петрович, – покидают родную землю, когда к нам вторгается враг, и продолжают боевые дела, оставаясь ее свободными островками, островками мужества и отваги. 378 огненных рейсов в осажденную Одессу. С палуб торговых кораблей, ставших воинами, ушли в бой без малого 64 тысячи солдат и командиров, 300 тысяч спасенных людей от насилия оккупантов, эвакуированных в тыл страны, 300 тысяч тонн ценного груза, вывезенного из огня сражений и не ставшего трофеем Гитлера».
Письменник розповідає про один такий подвиг.
З цінним устаткуванням на Маріуполь знявся пароплав «Фабрициус». Ворожі війська перетнули залізницю, і унікальні верстати вже не можна вивезти з Маріуполя на схід, вглиб країни. Капітан Михайло Григор зухвало наважився провести морське судно із чотириметровим осіданням вгору по Дону до Ростова. Низовий вітер нагнав води в річку, збільшив глибини. Цим і скористався капітан. За 180 років існування Ростова його жителі вперше побачили біля своїх стін морський пароплав і прийняли його вантаж. Вода спала, і «Фабрициус» опинився на ґрунті. Щоб не перекрити шлях річковим суднам, не застрягти в каналі, Михайло Григор дочекався припливу і спустився вниз річкою. Верстати було вивезено.
Символічний епізод з незабутнього сорок першого року. 16 жовтня. Одеський порт. Лоцманський катер «Сиваш» обходить свої володіння. Димлять руїни… Начальник порту П.М. Макаренко і керівники підлеглих йому служб відпливають з Одеси останніми. Вибухом бомби разом із придонним намулом на палубу «Сиваша» викинуло мідну печатку капітана порту дореволюційних часів. Викинута морем печатка – явна ознака, що скоро повернуться. Одеса і море не приймають окупантів!
