Нещодавно, під час одного зі своїх багатьох приїздів до Одеси, відома українська акторка й телеведуча Руслана Писанка охоче погодилася стати героїнею нашої постійної кінорубрики.
– Руслано Ігорівно, Ви зросли в кіношному середовищі. Мабуть, це визначило Ваше бажання стати акторкою?
– Схоже, що так. Батько працював кінооператором на Київській студії хронікально-документальних фільмів. Я часто їздила з ним у відрядження. Навіть намагалася підказувати, як треба знімати. Його друзі сміялися – мовляв, артистка росте. Вдома у нас часто бували, як про них кажуть, творчі люди, і я пам'ятаю, що вони мені навіть пророкували успішне майбутнє в кіно й театрі. Ще більше я познайомилася з акторським середовищем, коли закінчила школу і прийшла працювати адміністраторкою до літературно-драматичної редакції на телебаченні. Я не зомлівала при спілкуванні зі знаменитостями. Це була моя робота, я бачила сильні та слабкі сторони цих людей. Робила свої висновки, – як треба поводитися в кадрі й за кадром, і це мені дуже допомогло у творчій кар'єрі.
– І з чого вона почалася?
– З кількох студентських кіноробіт на початку 90-х. А перша велика роль – у картині «Кілька любовних історій» за «Декамероном» Боккаччо, знятій 1994 року відомим режисером Андрієм Бенкендорфом, який на жаль, уже пішов із життя. Там знімалися Армен Джигарханян, Георгій Віцин, Ольга Сумська та багато інших відомих і талановитих акторів. Зйомки відбувалися в Києві та Криму – в Ялті, Лівадії, Воронцовському палаці.
Тоді я відчула чарівну магію кіно…
– Чим запам'ятався перший день зйомок?
– Це було в київському павільйоні кіностудії Довженка, – до речі, найбільшому в Європі. Сцена називалася «На сіннику з продавцем гусака». За сюжетом у мене були, скажімо так, «веселі взаємини» з актором Олександром Гетьманським. Ми знімалися частково оголеними. Кінець жовтня, у павільйоні – плюс три. Сказати, що холод собачий, – це нічого не сказати. Я так змерзла, що попросила якусь теплу річ і мені принесли з костюмерки не багато не мало королівську мантію.
Бенкендорф довго пояснював наше завдання, і поки зйомка ще не почалася, у мене посиніли ноги. Тоді Андрій Олександрович терміново покликав гримерів. Вони зняли з мене мантію та вовняні шкарпетки і загримували покляклі ноги в нормальний колір.
А в кадрі передбачалося італійське літо, і, крім бурхливих пристрастей, ми мали зображати, що нам дошкуляє спека. А я немов усередині вся була посиніла. Одне слово, було весело... Але зрештою все вдало вийшло.
– Хвилювалися?
– Як не дивно, майже нічого не відчувала. Я ж по суті робила перші кроки в кіно, а коли ти не знаєш, куди йдеш, – якось не так страшно. Я багато що робила на інтуїтивному рівні, або, скоріше, цілком довірялася режисерові.
А от друге кіно було для мене страшнішим, бо там треба було працювати зі знанням справи. Взагалі картину «Москаль-чарівник» Миколи Засєєва-Руденка вважаю однією з найкращих у кар'єрі. Режисер говорив, що бачив мене в картині Бенкендорфа і зрозумів, що я можу грати серйозні ролі. Я стала, можна сказати, героїнею його кінороману й зіграла головну роль разом із Олександром Бондаренком і Богданом Бенюком. У нас була така дуже весела компанія. До речі, за цю роботу я була нагороджена держпремією імені Довженка, у чому заслуга й прекрасного режисера й усіх моїх партнерів по картині. Зйомки проходили в київському павільйоні взимку. Цього разу я була вже в шубі й знімала її тільки на свої сцени. Тоді приміщення зовсім не опалювалося, і мені було ще холодніше, ніж минулого разу, на «…любовних історіях». Навіть згадалася моя улюблена інтермедія: Андрій Миронов розповідає, як узимку знімають пляж. Просять масовку вилізти з-під ковдр, бо треба лежати на них, а не під ними...
– В українському спортивно-розважальному шоу «Вишка» Ви стрибали в басейн. Захоплюєтеся спортом?
– Я людина, можна сказати, спортивна, але не фанатка. Люблю, знаєте, просто відпочити. Але в «Вишці» довелося взятися за себе як належить. У мене був чудовий тренер, устаткування. Доводилося пірнати по 50 разів за тренування. Вважаю, що все непогано вийшло, хоча я й не стала призеркою шоу.
– Над чим працювали останнім часом?
– Одна з нещодавніх робіт – у «Кавказькій бранці-2». Це римейк відомої комедії Леоніда Гайдая зі схожим сюжетом. Цього року не знімалася – якось не склалося. Але вже дала згоду на епізод у новому українському серіалі, який скоро вийде на телеканалі «Україна». Сценарій дуже цікавий, інтригує.
Але взагалі зараз я більше запала на театр. У моєму арсеналі уже є Проня Прокопівна – «За двома зайцями», є «Декамерон» за участю Ольги Сумської, Олександра Любченка, Юлії Захарової. У цій виставі чудово поєднуються тонкий гумор і життєві реалії пізньосередньовічної Італії. Ми вже показали цю постановку і в Одесі.
Сьогодні я, можна сказати, вільний художник, тобто офіційно не працюю в жодній трупі. Мені так зручніше: є можливість вибору. Але при цьому я постійно беру участь в українській антрепризі. Знайшла себе в цьому. Але не так, щоб геть відмовлятися від кіно. Просто я трохи вибаглива й іноді не хочу грати те, що мені пропонують. Мені цікаві ті ролі, які дають змогу розкрити ще не використані творчі можливості.
– Руслано Ігорівно, Ви ж і в Одесі знімалися?
– Так, і не раз. Найцікавішою була робота 1997 року – у картині Вілена Новака «Принцеса на бобах». Там, крім відомого режисера, був прекраснющий добір акторів – Сергій Жигунов, Олена Сафонова, Володимир Конкін, Володимир Єрьомин, Ольга Сумська, Мамука Кікалейшвілі. У мене була невеличка роль працівниці одеського ресторану, яка з’являлася в кадрах разом із головною героїнею Олени Сафонової.
Взагалі це прекрасна й добра історія кохання – плюс на тлі Одеси, її чарівної архітектури. Я люблю дивитися цю картину. І ще дуже люблю Одесу, намагаюся сюди приїжджати частіше. У мене тут багато друзів. Була й на Одеському міжнародному кінофестивалі. Вважаю його одним із найкращих в Україні та Східній Європі. А 220-річчя міста – просто незабутнє. Особливо сподобався концерт на Потьомкінських сходах за участю популярних українських артистів, а також соліста німецького дуету «Modern Talking» Томаса Андерса. Тож я дуже пораділа за одеситів, за таке чудове свято, за той настрій, який панував у місті. І, користуючись нагодою, хочу побажати всім читачам вашої газети й мешканцям прекрасного міста успіхів, щастя та миру в нашій улюбленій Україні.
Довідка «ОВ»
Руслана Писанка (справжнє прізвище – Писанко) народилася 17 листопада 1965 р. у Києві в родині кінооператора Ігоря Писанка.
Закінчила 1995 року режисерський факультет Київського державного інституту культури (спеціальність – режисер телебачення).
З 1991 року знялася в понад 20 картинах і серіалах – в Україні, Польщі, Голландії, Росії – «Вогнем і мечем», «Чорна рада», «Три мушкетери» та ін.
Працювала на українському та російському телебаченні як телеведуча.
З 2012 року заміжня за бізнесменом Ігорем Ісаковим.
Лауреатка Державної премії України ім. О. Довженка за акторську роботу у фільмі «Москаль-чарівник».
Нагороджена орденом Святого Володимира.
