Юлія Скарга – потомствена акторка, що продовжує справу життя своїх батьків – відомих одеських акторів Бориса Зайденберга і Альбіни Скарги. Вона багато працює на театральній сцені, але сьогодні ми з нею поговоримо про кіно.

– Юліє Борисівно, у Вас акторська родина, і не дивно, що Ви стали акторкою… 

– Так, напевне, ще з раннього дитинства любов до театру передалася мені від батьків-акторів. До речі, і мій брат Геннадій теж уже відомий актор театру та кіно. Уже від двох років батьки брали мене із собою на репетиції та вистави. Я зростала в цій атмосфері, бачила життя театру зсередини і взагалі не уявляла собі, що можна займатися чимось іншим. Якийсь час працювала на заводі, тобто зовсім не у творчому середовищі. Уже потім за порадою батька поїхала до Москви – до Держінституту театрального мистецтва, але вступила тільки з третього разу. А перед тим два сезони пропрацювала в одеському ТЮГу, де пройшла хорошу акторську школу. По закінченні інституту 1986 року повернулася до Одеси, вступила в трупу Російського драмтеатру, де ще працювали мої батьки. Вони й стали моїми головними вчителями-педагогами.

– А коли Ви вперше з’явилися на знімальному майданчику? 

– Перша епізодична роль була в картині 1987 року «Шабля без піхов», яку знімав Василь Левін. Я там грала типу як радистку в такій собі пілоточці й розмовляла з головним героєм. У фільмі були також дуже цікаві актори Всеволод Сафонов, Ростислав Янковський, Сергій Бистрицький, Євген Меньшов. До речі, батько теж грав у цій картині, і я безпосередньо бачила його роботу на майданчику. 

Потім були зйомки в «Ранковому шосе», де головну роль зіграв Родіон Нахапетов. І знову епізод – я сиділа в барі, до якого заходив головний герой. 

– Епізоди – це сходинки до серйозної ролі… 

– …яку я одержала у Юрія Садомського у фільмі «Крамниця «Рубинчик і...» випуску 1992 року. Там був просто букет зірок – Віктор Павлов, Євген Лебєдєв, Олександр Калягін, Євген Євстигнєєв. Знімали в Одесі та Санжійці. Я зіграла дівчину легкої поведінки, яку, як іграшку, всюди возить із собою герой Олександра Калягіна. Тоді я дуже багато спілкувалася з Олександром Олександровичем. Мені взагалі випала добра доля – працювати з такими потрясними людьми. І найголовніше, що я запам’ятала, – у жодному з них не було ані найменшої «зірковості». Я була молодою акторкою, і ці майстри могли б покрасуватися, похизуватися. Але цього не було й близько. Творчі люди – з повною віддачею у професії і в людських відносинах інтелігентні… До речі, досі шкодую, що в тій картині мене озвучила інша акторка – Губанова. Я не те щоб образилася… але в цій ролі явно бракувало саме моєї ізюминки, моєї хрипкуватості й темпераменту. Озвучували взагалі в Москві й без моєї участі. А ті, хто мене не знав, не побачили нічого поганого – картинка й голос збігалися, було все нормально. Ну й це теж непогано. 

– Яку оцінку поставили батьки?

– Сказали: «Молодець». Мама говорила: «Який хороший вигляд маєш – ну красуня, хоча, шкода, голос не твій». 

– Юліє Борисівно, а Ви батька на екрані як сприймали – як актора або все-таки як рідну людину?

– Я в ньому бачила, звичайно, насамперед актора. У нього були потрясні, розкішні ролі в театрі. І його фільми теж дуже відомі – «Визволення», «Гадюка», «Поїзд поза розкладом». До речі, коли я була маленька, то потрапила на прем’єру картини «Гадюка» у кінотеатрі «Родина». По ходу дії героя вбивали. Я тоді встала й сказала: «Мама, тата вбили, ходімо – далі дивитися нецікаво». От такий курйоз.

– Як Ви самі оцінюєте свої роботи в кіно? 

– Нещодавно я знімалася в картині «Маяк», зіграла медсестру, яка спілкується з головною героїнею. А рік тому працювала в «Курортній поліції». Я дуже задоволена своєю акторською роботою, тепло згадую картину «Світлана з того світу». І серіали теж, так. У «Йохан та Марія» грала таку собі домробітницю, на зразок фрекен Бок. Ну це треба бачити. Мене звали Єва Адольфівна. Там є епізод, де я знімаю пальто, залишаюся у військовій формі, а потім усіх шикую – це дуже смішно. Є кумедні епізоди і в серіалі «Дружна сімейка». 

Додам, що мені щастило з хорошими режисерами. Владимир Алєніков, Віктор Крутін, Вілен Новак, Сергій Виноградов – справжні майстри.

– Некіношне запитання. Яку музику Ви слухаєте?

– Дуже люблю класичну музику – Вівальді, Моцарта, Баха. Ну й популярну слухаю – усі ми росли під Аллу Пугачову. Особливо згадую її «Різдвяні зустрічі». Дуже люблю й музику 80-х років – «Modern Talking», італійську естраду – Тото Кутуньо, Аль Бано й Раміну Пауер, Адріано Челентано. 

– Як відпочиваєте? 

– Люблю розв’язувати кросворди, читати статті про театр і кіно, а іноді й художню літературу. Можу подивитися хороше кіно, але тільки якщо порадять, усе підряд не дивлюся, та й часу немає. 

– Тоді ще поговорімо про кіно. І про географію. У Москві й Києві знімалися? 

– Ні, не випало. До Києва їздила кілька разів, але тільки на проби. А до Москви не викликали. До речі, я навчалася на одному курсі з відомою акторкою Жанною Еппле. Вона вийшла заміж за кінооператора, зробила хорошу кар’єру. Я слідкую за її акторськими роботами й бажаю подальшого успіху. 

І ще скажу, що у нас є багато молодих одеських акторів, які раніше знімалися в Києві й іноді в Москві. Вони втрапили в потік військових російсько-українських картин і знімаються в них уже багато років. Наприклад, той же Яків Кучеревський. 

– Юліє Борисівно, повернімося до нашого міста. На Ваш погляд, чи можливим є відродження Одеської кіностудії?

– Я можу сказати те саме, що й усі. Студія була дуже сильною фабрикою кіно, яку знали в Європі й у світі. Зараз її використовують переважно орендарі, але вже менше, ніж раніше. 

Нам, акторам, залишаються лише приємні спогади.

Я добре знала багаторічного директора кіностудії Геннадія Збандута. Ми жили в одному будинку на Французькому бульварі. Це був Будинок творчих працівників. Працівників з великої літери. Там жили Кіра Муратова, Петро й Валерій Тодоровські й багато інших цікавих людей… І до речі, я теж працювала на кіностудії. Три місяці була помічницею редактора, це було 1979 року. Якраз тоді знімали «Місце зустрічі змінити не можна». Володимир Висоцький приїжджав на зйомки й на доозвучку. Я з ним постійно віталася, але ніколи не розмовляла.

Дуже хочу, щоб в Одесі знімали хороше кіно. Адже живі ще деякі корифеї одеського кінематографу – Кіра Муратова, Вілен Новак, Вадим Костроменко. До речі, усім цим чудовим людям цього року виповнилося 80, із чим я їх і вітаю.

Гадаю, що одеське й українське кіно будуть знімати. Життя триває, хоча зараз дуже тяжкий період. 

– У Вас є кіномрія?

– Хочу знятися в якому-небудь новорічному фільмі, наприклад, у казці.