Про генерала армії І.О. Плієва я вперше почув від письменника й моряка Мурата Базоєва. У роки Другої світової війни Ісса Олександрович Плієв (1903-1979) командував кавалерійською дивізією, потім корпусом, у 1944 році – гвардійською кінно-механізованою групою, яка здійснила небачений доти в історії воєн рейд по тилах супротивника, забезпечивши успішне просування військ 3-го Українського фронту. Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945 рр.). У 1958-68 рр. командував військами Північно-Кавказького військового округу, очолював Групу радянських військ на Кубі.
Туристів сюди не возять
У тролейбус № 8 сідаємо на Привокзальній площі. Їдемо в колишній робочий район. Про це нагадують старі назви вулиць. За центральним автовокзалом, який нині називається міжнародним, виходимо на зупинці «Одеська».
Тут приватні будови, будочки, крамнички сусідять із «висотками». Подекуди серед низеньких будиночків із черепашнику стоять баштові крани. А перед очима – епізоди із книжки «Дорогами війни» генерала армії І.О. Плієва, документи часів Великої Вітчизняної.
«Генералові Плієву. Як і раніше, мушу дякувати Вам і вашим військам за перемогу. Ваше подальше завдання: раптовою атакою з тилу заволодіти Одесою, після чого група буде виведена в резерв для поповнення й заслуженого відпочинку. Порушено клопотання перед Урядом про присвоєння Вам особисто звання Героя Радянського Союзу. Упевнений, що Ви це й надалі безумовно виправдаєте. Бажаю вашим військам і Вам особисто подальших успіхів на благо нашої Батьківщини. 8.04.44 р. Василевський».
Цю телеграму представник Ставки Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Олександр Михайлович Василевський направив генералові Плієву після визволення Роздільної, Біляївки, порятунку водокачки, що постачала Одесу питною водою.
9 квітня штаб 3-го Українського фронту уточнює завдання. Належало частиною сил заволодіти територією в районі Овідіополя та Кароліно-Бугаза й закріпитися на ній. Потім з'єднання, наступаючи через Дальник, атакують місто й далі виходять на морське узбережжя від Чубаївки до Малого Фонтану.
Зустрічала мати сина
Атаку почали без артпідготовки. Удар був раптовим. У першому ешелоні йшли й танки, і кавалерія. Опівночі визволили село.
Офіцери зайшли в першу хату, що притулилася біля дороги. Каганець ледве освітлював стіни. Біля порогу – піч. У кутку перед образом Спасителя хреститься жінка. Шепотить молитву. Жінка просить уберегти чоловіка Матвія й сина Івана від кулі ворожої, наслати погибель на поневолювачів.
– Повернуться твої мужики, мати. Не сумуй, – стали втішати жінку офіцери зі штабу Плієва.
– Так уже верталися. Он той, що з вами прискакав, то ж мій Іванко. Невже не знаєте? – витираючи подолом фартуха сльози, відповіла вона.
– А як прізвище? – запитав Плієв.
Жінка назвала.
– Добрий козак. Цієї ночі він вирізнився в бою.
До хати зайшов і журналіст. Почувши оцінку дій козака від самого Плієва, кинувся на пошуки героя. Але серед воїнів, що визволили село, такого не знайшов. Пізніше кореспондент газети «Казак-гвардеец» з'ясував, що боєць із іншої дивізії. Він відпросився у командира взяти участь у визволенні рідного села.
…Жінка заметушилася, готуючись чимось почастувати визволителів.
– Зараз, синки. Відкрию яму. Там у мене картопелька, огірочки…
Раптом, згадавши щось, нагнулася й відкрила кришку погріба.
– Гей, фріц, вилазь, наші прийшли.
Пізніше, після допиту, з'ясувалося, що багато які німецькі солдати хотіли покінчити з війною, просили їх сховати, потім здавалися в полон.
Чи повернулися додому з Перемогою чоловік тієї жінки Матвій і син їхній Іван, ми не знаємо. Але точно відомо, що деякі плієвці ще живі-здорові. Серед них – Михайло Спиридонович Шуляк. Він пройшов бойовий шлях у складі 42-го козачого полку, 10-ї кавалерійської дивізії 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусу генерала І.О. Плієва, його кінно-механізованої групи. Брав участь у визволенні Мелітополя, Миколаєва, Вознесенська, Березівки, Роздільної. Михайло Спиридонович – почесний громадянин міста Біляївки, селищ Лиманське, Овідіополь. Наказом командувача Одеського козачого округу Українського козацтва йому присвоєно звання полковника.
…І знову перед Плієвим постало питання: що зробити, щоб ці вкрай втомлені, але воістину легендарні люди знайшли в собі сили на черговий, можливо, найважчий раптовий наступ уперед, в атаку на Одесу?
І він приймає рішення – розгорнути священні гвардійські бойові прапори полків, бригад і дивізій у бойових порядках.
…Я уявив собі це грандіозне видовище. Кавалерія перешикувалася у плині бою в один ешелон і, підтримувана танками, самохідними артилерійськими установками, кинулася на ворога. Таке шикування, стверджував І. Плієв, диктувалося тим, що безпосередньо на західній околиці Одеси ґрунтовних оборонних рубежів у супротивника не було.
Загибель словацького командира
У книзі спогадів «Дорогами війни» легендарний генерал писав і про зустрічі з партизанами.
10 квітня офіцери Плієва поверталися до селища приміського радгоспу Улянівка, де ташувався штаб кінно-механізованої групи. На одній з вулиць вони зустріли партизанів. Серед них були й чоловіки у формі словацької армії. Як з’ясувалося, це був підрозділ об'єднаного загону, що базувався в одеських катакомбах. Восени 1943 року військовослужбовець словацької піхотної дивізії сержант Кончетті встановив зв'язок із командуванням партизанів. Словацьким друзям було доручено доставляти зброю, боєприпаси, виконувати роль зв'язкових. Комендант міста, одержавши відомості про зв'язок словаків із партизанами, вирішив відправити полк до Молдови. Сержант Кончетті запропонував товаришам по службі боротися проти фашизму. Вони спустилися в катакомби. Кончетті був обраний командиром партизанської частини.
…Генерал Плієв хотів зустрітися зі словацьким командиром. Але з’ясувалося, що Кончетті був смертельно поранений у бою за визволення міста й не дожив до зустрічі із плієвцями.
Опівночі 10 квітня штаб кінно-механізованої групи одержав розпорядження Р.Я. Малиновського знищити колони супротивника, що відходили на Овідіополь.
А за кілька днів розпочався новий бойовий шлях плієвців. Попереду були бої в Білорусі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині.
