Коли двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора авіації Олексія Васильовича Алелюхіна просили розповісти про нагороди, він серед перших називав медаль «За оборону Одеси».

Саме тут, у небі над Одесою, він, молодший лейтенант, рядовий пілот вступив у свій перший повітряний бій і зазнав непередаванного почуття перемоги вже на третій день війни, збивши у складі ланки німецький бомбардувальник 

Не-ІІІ. Потім були особисті перемоги, які відзначені орденом Червоного Прапора. Алелюхін, злітаючи з аеродрому, розташованого в місті, знищив кілька ворожих літаків у повітрі й на землі. Відшукав далекобійну гармату, з якої фашисти обстрілювали Одесу, і змусив її замовчати. 

В одному з повітряних боїв Олексій був поранений – кілька осколків уп’ялися в ногу. Спливаючи кров'ю, він «дотягнув» винищувач до рідного аеродрому. Після короткострокового лікування знову літав на бойові завдання. За три місяці боїв за Одесу Алелюхін здійснив 183 бойових вильоти на літаку И-16, провів 56 штурмів, завдаючи точних ударів по живій силі та бойовій техніці супротивника.

Восени 1941 року 69-й винищувальний авіаційний полк (згодом перейменований на 9-й) був виведений із фронту та переозброєний на новий тип винищувачів ЛаГГ-3. Алелюхін одним із перших успішно опанував цю крилату машину й одержав на ній низку нових перемог. Він хоробро бився в небі Сталінграда. Одного разу група наших винищувачів, у складі якої був Алелюхін, зустріла вісім «месершмітів» і знищила сім із них. Командир полку Л.Л. Шестаков, що став Героєм Радянського Союзу при обороні Одеси, наказав не гнатися за восьмим: нехай фашист розповість, як б'ються радянські льотчики.

Про подвиги Алелюхіна лунала бойова слава по всьому фронту. Одного разу його одиночний «ЛаГГ» атакували чотири Ме-109, але він, уміло маневруючи літаком, відірвався від переслідування й при цьому знищив один «месершміт». Пам'ятним став повітряний бій нашого льотчика з асом № 2 фашистського люфтвафе Герхардом Баркхорном. Пізніше німецький пілот згадував, як на Сталінградському фронті «крутив карусель» із одиночним «ЛаГГом» протягом 40 хвилин. Переможця в тому двобої не було. Сил пішло стільки, що Олексій Васильович, посадивши літак, не зміг самостійно вибратися з кабіни.

Рідний полк Алелюхіна у 1942 р. був переозброєний на «ЯК-1». На цьому винищувачі він збив чотири бомбардувальники під Калачем, а під Котельниковим і Зимовниками – два «юнкерси» і «месер». За ці подвиги був удостоєний орденів Леніна та Червоного Прапора.

Від бою до бою зростала кількість перемог відважного аса. «Повітряний снайпер б'є без промаху!» – писала про Алелюхіна фронтова газета. А однополчани склали про нього пісню, у якій є такі слова: «Якщо в небі Алелюхін, отже, «юнкерс» – на землі…» Коли він вилітав самостійно або вів свою ескадрилью на завдання, в ефірі лунало тривожне: «Ахтунг! Ахтунг! У повітрі – Аль-Льє-Льюхін!»

Так було й коли 10 червонозоряних винищувачів, ведених 23-річним гвардії майором Алелюхіним зав'язали бій із 50-ма ворожими бомбардувальниками, прикритими винищувачами. Десятка комеска розладнала бойовий порядок «юнкерсів», збила ведучих. Німецькі літаки скинули бомби на свої війська й повернули назад.

У серпні 1943 року комеск Алелюхін удостоюється звання Героя Радянського Союзу за військову доблесть і мужність, проявлені при обороні Одеси й у Сталінградській битві, у боях під Ростовом, Таганрогом і Мелітополем, за 265 бойових вильотів і 65 повітряних боїв, у яких збив 11 літаків супротивника особисто й 6 – у складі групи. А 1 листопада 1943 р. за вміле керівництво пілотами ескадрильї в боях за визволення Донбасу, 410 бойових вильотів і участь в 114 повітряних боях, у яких особисто збив іще 26 літаків супротивника, нагороджений другою медаллю «Золота Зірка». Загалом за роки війни Алелюхін, завершивши її в небі над Берліном на іменному «Ла-7», здійснив 601 бойовий виліт, провів 258 повітряних боїв, знищив 40 ворожих літаків особисто і 17 – у групі з бойовими побратимами. Бився в небі над різними землями з літаками німецького, італійського, польського, французького, румунського, голландського й англійського виробництва і перемагав навіть тоді, коли був поранений, горів у підбитому літаку, виконував «вимушену» і стрибав з парашутом на «нейтралку».

Олексій Васильович після Великої Перемоги продовжував службу у ВПС на командних посадах, закінчивши військову академію імені М.В. Фрунзе і академію Генерального штабу.