Данило Порфирович Демуцький (16.07.1893 – 7.05.1954) – один з найталановитіших українських кінооператорів. Його шлях до популярного виду мистецтва бере початок в Одесі. Тривалий час Данило Демуцький працював з Олександром Довженком на одному знімальному майданчику. Вони створили кілька фільмів, що стали візитною карткою українського кінематографа. І над усіма цими фільмами витав дух Тараса Шевченка.
Роботи київського майстра світлин Данила Демуцького були відомі не лише в Україні, але й у Західній Європі – на Паризькій міжнародній виставці найвидатніші фотомитці світу визнали його роботи шедеврами і поцінували їх Золотою медаллю. Така оцінка творчої спільноти відкривала перед молодим майстром широкі перспективи. Щоправда, для цього потрібно було виїхати з країни. А залишити Радянський Союз тоді означало ускладнити життя рідним людям, особливо батькові – Порфиру Даниловичу, знаному фольклористу, хоровому диригенту, композитору. У його доробку були і композиції на слова Кобзаря. Фахівці-музикознавці, можливо, відшукають при потребі серед рідкісних видань збірку П. Демуцького «Чотири масові пісні на тексти Тараса Шевченка» (К., 1926 р.).
До виготовлення світлин син відомого композитора охолов. Усього досягнуто. Чим займатися далі? А чи не спробувати себе оператором у кіно? Склавши до валізи найнеобхідніші речі, найвдаліші світлини (хай начальство Одеської кінофабрики подивиться, на що він здатен), щойно видану у Харкові збірку творів Тараса Шевченка (ред. та прим. І. Айзенштока та М. Плевако) він вирушив до Чорного моря.
Данило Демуцький прагнув експериментувати. Але його призначили начальником фотоцеху. Новачок був зобов’язаний готувати рекламні світлини кінозірок (вони уже були у наймолодшому виді мистецтва). А Данило Демуцький мріяв знімати рух, працювати з кінокамерою. Технічний бік справи він опанував швидко.
У червні наступного, двадцять шостого року до Одеси приїхав харківський художник-карикатурист Олександр Довженко. Молоді люди одразу пройнялися взаємною симпатією. Творча манера майстра світлин Данила Демуцького була близька уподобанням художника. До того ж, вони були майже однолітки.
І от спільна робота на знімальному майданчику. «Вася-реформатор», «Ягідка кохання»… Але це був лише початок великого шляху.
Я згадую, як у кінозалі Київської студії імені Олександра Довженка переглядав «Арсенал». Професор університету імені Тараса Шевченка Олег Кіндратович Бабишкін коментував кінострічку. За словами вченого, свою майстерність Данило Демуцький підпорядковував особливостям драматургії фільму, намагався якомога точніше виконати завдання режисера. Точність кадру, виразність персонажів створювали незабутнє навіть через десятиліття, враження.
Переглядаючи книжки з історії українського кіно, звертаєш увагу на кадр з літньою селянкою.
…Сіре тло поля. Чорний силует жіночої постаті, знятої на кінокамеру зверху. Для виразності епізоду у фільмі, задуманого, за словами Довженка, як зрима пісня, потрібно було знайти особливий ритм.
Демуцький колись писав:
«Олександр Петрович попросив селянку сіяти пшеницю перед кіноапаратом. А я тим часом тихо, в такт, наспівував і дивився в кінокамеру, щоб рухи жінки співпадали з ритмом пісні»:
Ой крикнули сірії гуси
В яру на ставу.
Стала слава на все село
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава
Як той поговір,
Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір…
– Щось знайоме наспівуєш, Даниле, – озвався Довженко.
– З Шевченка.
– Так, так… «Кобзар» був настільною книгою у нашій родині. Шевченко різний – і ніжний лірик, і вождь, пророк».
А сама на прощу в Київ,
В черниці пішла, – завершив Данило пісню.
Зовсім іншим постає образ Тараса Шевченка в епізоді того ж фільму: зі свічкою – гнівний, рішучий.
Данило Демуцький з дитинства добре знав і любив те життя, ту землю, яку знімав на кінострічку. Якби перед нами були його світлини українських пейзажів, то легко можна було б помітити ідентичність художніх принципів (так стверджували знавці його творчості), той же печальний ліризм, що і у віршах улюбленого Тараса Шевченка.
У тому ж 1926 році, коли Д. Демуцький знімав фільм «Вася-реформатор» за сценарієм О. Довженка, на Одеській кінофабриці готувалися два фільми про Тараса Шевченка – дитячий та історико-біографічний. Творчий колектив фільмів, особливо таких важливих, затверджувався заздалегідь. Данило Демуцький ще не зарекомендував себе належним чином серед кіношників, а тому на майданчиках працював досвідчений оператор Б. Завельєв. Не брав участі Д. Демуцький і у фільмах Івана Кавалерідзе, екранізації драми «Назар Стодоля» за сценарієм І. Кулика. Щастя усміхнулося Данилу Порфировичу аж після Другої світової війни, під час роботи над фільмом Ігора Савченка.
Кожен епізод, кадр, кожна монтажна фраза тут мають своє чітке ідейно-художнє призначення. У цьому чимала заслуга оператора, який досяг вершин майстерності, працюючи ще на Одеській кінофабриці.
Вочевидь, Данилу Демуцькому, як і Олександру Довженку, нелегко було жити у нашій непередбачуваній країні, де творчу особистість завжди підстерігали огульна критика, звинувачення в «ізмах».
Данило Порфирович помер 1954 року. А 1958-го на Всесвітній виставці у Брюсселі, після підбиття підсумків кінокритиків, були визначені 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. До цього ряду увійшла й українська «Земля» Олександра Довженка, де оператором був Данило Демуцький, лірична кінокамера якого вершила диво.
